Уже йому, Якову Дахновцю, ні до сих, ні до тих нема стежки.
Уже йому місця за столом життя нема.
І ще одну ніч перебув Яків під рідною стріхою, а удосвіта став збиратися. Одягся тепло, торбину із салом та хлібом через плече повісив, заспішив прощатися, поки не розвидніло. Дочка спала на печі, не будив її, зіперся коліньми на лежанку, глянув здаля. А Дусьці тільки й сказав: "Вас, мо' ж, не зачепить Тимоха, вашої вини перед ним нема. Живіть як прийдеться, а мені вже дороги додому нема. Як не пропаду, а десь притулюся, то дам знати…" І пішов у ніч. Згадавши давню материну науку, хотіла було Дуська перехрестити його вслід, але не піднялася рука її, наче отерпла раптом. І заплакала вона, нутром усім відчувши, що уже не жити їй із Яковом. І все, набуте ними, назбиране за роки спільного життя, у скринях, коморах та закапелках, порохом, непотрібом здалося.
Воно-то, мо', і так, Дуська уміла причитать і бідкатися, наслухалася я. Бо се ж ми з нею та дочечкою її відправки до Німеччини на мринській станції, у казенному домі, під замками, чекали. Зачепив, зачепив і її Тимоха, і добре зачепив, йон теж такий зробився, що нікого не жалів, озлився, комісарами на луччі свої годочки у тюрязі прикутаний. Прийшов йон із поліцаями по Якова Дахновця. сількора й донощика, а того і слід прочах. Дак Тимоха і каже Дусьці: "Не мужик твій, дак ти і дочка твоя, а заплатите мені сповна за муки мої таборні і за мою ноламатую жисть!.." І вписав йон Дуську і дочку її, се, мо', дєвці її уже год сімнадцять було, до Німеччини, у перший ешелон. Се ж і я до списку того потрапила, не було кому мене захистить перед старостою. Дак ми ешелону болєй тижня чекали, покуль усіх зібрали, щоб везти до тої проклятущої Німеччини. Тюрма тюрмою, грати на вікнах станційного дому, паркан височенний навколо, по паркану — дріт колючий, гадюкою жалючою, і солдати із стрілячками по кутках, на сідалах дощатих. Дак Дуська усе плакала та жалілася, що за провини чоловікові та нерозум'я його вони з дочкою безневинно страждають. А я слухаю — та мовчу, бо хоч і молодьонка була ще, а вже знала, що яни, Яків і Дуська, — обоє рябоє. Дак Дуська плакала-ридала, а сестрі у Крутьки переказала, щоб прийшла провідать, попрощатися. Тая прийшла, а Дуська і підказала їй, що зробити, аби їх із дочкою од Німеччини порятувать. Дак тая подалася у Пакуль, на гніздо їхнє, наче якусь одежину для сестри узять. А в хаті Дахновців уже німці постоєм стояли, тилова команда. Але її пустили. Дак сестра Дусьчина манаття сякеє-такеє узяла, переборки, що німцям не знадобилося, бо вони теж добренно уміли по скринях шиндрнти, а з манаттям — і коробочку прихопила, із золотом і камінчиками, у льохові видлубала, як їй сестра призналася. То переполовинену чи ні, уже не знаю, а передала вона тую коробочку Дусьці, в одежу сховавши. А Дуська вже підкотилася з тою коробочкою до старшого поліцая. Поліцай Дуську і дівку її наче на роботи у город забрав, а з роботи вони не повернулися. Наступного дня нас у вагони товарні загнали і потарабанили на Захід. А про Дуську та дочку її ніхто і не згадував, із списку їх викреслив хтось, з ким старший поліцай Дусьчиними коштовностями поділився. То се вже як повернулася я з Німеччини, у сорок п'ятім годі, Бог дав мені вижити, дізналася в Дуськи: вони з дочкою кудись на Донбас заїхали і тамочки проживали, а вже як фронт на захід відкотився, повернулися до Пакуля, на своє сідало. "Дак я думала, — се вже Дуська мені каже, що проклятому Тимосі за обиди свої й доччині очі його видряпаю, аж його і оеі мене Бог покарав". І така вона божественна після нійни зробилася, що страх, хто б гольки міг подумать; із безбожниками на іконах у тридцять другому році витанцьовувала, а тади за першу підспівоху біля попа стала. А Тимоха Нужда, постаростувавши трохи у Патсулі, із каральним загоном у Білорусію подався. Села, розказують, палив, і його тамтешні партизани посеред попелища на сухій гілляці повісили.
А про чоловіка свого, Якова Дахновця, по-вуличному Коршака, Дуська після війни і словом не згадувала, ні тади, ні познєй, наче й не було його ніколи на світі білому…
І проблукав Коршак день увесь по Страхоліссю, зайців та лисиць полохкаючи, а як стемніло, прийшов у Крутьки і до сестри Дусьчиної у вікно постукався: "Переховай, молодице, хоч із тижняку якусь, бо на мене староста пакульський озлився, мусив я од тепла і добра тікать". А та сунула йому в руки черствого матаржаника, наче жебракові, і каже: "Ходи, Якове, куди хоч, а в мене для тебе місця, звиняй, нема. Захотів ти служити і нашим, і вашим і заплутався поміж них, як муха в павутині. А я з новою властю заїдатися не хочу. Чоловік ондечки скотину погнав на схід, і тольки смуга за ним, ні слуху ні духу, а я дєтвою обвішана, і помочі мені анізвідки, окрім як од самої себе". І пішов він од сестри Дусьчиної ні з чим, і постукався до батьків Галана, дільничного інспектора. До війни Коршак у них частенько бував, та й Галан у його домі не переводився, поки не одружився на пакульській дівці. А батьки Таланові і кажуть Якову: "Наш син — на фронті, із німцем воює, а ти — братеника рідного німцям здав за тридцять шомполів, не хочемо тебе ні бачити, ні чути, іди одсюль!" А вже ближчими селами котилася оповідка про пакульського Каїна.
І поплентався Коршак у ніч морозну, на леваді, в копиці сіна чийогось перебув її. Уранці прийшов він у Мрин і заявився у дім до Сапона, давнього знайомого свого, з яким приятелював, поки той районну газету редагував. А незадовго до війни Сапона за якісь гріхи перед суворою владою з редакторів погнали, з партії виключили, і вже він тюремну баланду сьорбав, а тут німці зайшли і з в'язниці його звільнили. Сапон бігма піднісся, що од більшовиків постраждав, і німці дозволили йому знову газетку випускать, славлячи тепер уже не дорогого товариша Сталіна, а великого фюрера і тиячолітній рейх. Як побачив редактор на порозі дому свого колишнього сількора і активіста, білий, мов лист паперовий, зробився і мовить тремтячим голоском: "Ходіть геть, пане Дахновцю, наче я вас і в очі не бачив. Я тепер новій, німецькій, владі вірно служу, бо комісари сильно мене зобидили недовір'ям своїм. А ваші руки по лікті в крові, більшовикам ви людей пакульських продавали за безцінь, і нічого спільного не бажаю з вами мать…" А дружина його і з кімнат не виглянула, хоч дзвеніла посудом на кухні. "Дак і ви ж, пане, недавній товаришу, помагали мені як могли і свій процент, свій бариш від моєї комерції людьми мали… — тільки і сказав Коршак. — То хай уже я — дурний пакульський дядько, вовк болотний, а ви ж — якась тамочки телігенція…" Уже з-за порога додав, голосно: "І жонка ваша скосирніша до мене була, як я з повними лантухами приїжджав, а тепер, усіма гнаний, я уже їй не треба, на німецьких харчах тепер яна пасеться!.." Та й пішов із двору Салонового. Ближче до П'ятикутків звернув у завулок. Тут його тесть, Дусьчин батько, приймакував. поки живий був. І вони з Дуською, побазарювавши, навідували його, не з порожніми руками. Але тепер дружина тестя, покійного уже, далі хвіртки не пустила Коршака: "Теперечки, Якове, ти мені — чужак чужаком, на біса ти мені здався. У квартерах моїх начальники німецькі культурно проживають, а ти гнойовиком, постольником завжди був, ним і зостався…" Поплуганився Коршак куди очі бачать вулицею крутою, Ідо до П'ятикутків скочувалася, аж назустріч перелякані люди біжать: "Тікайте, дядьку, рятуйтеся, бо тамочки — німецька облава!" І подався Коршак знову в ліси.