Одчинив Яків двері на задвірок, ніч була як дьоготь, але вже сурмили по кутку молоді півники, ще німцями не спіймані. І впустив він гостя мовчки, до чулана завів, аж там уже запалив каганчика. Тільки й було на гостеві од Миколая, що очі — батькові, чорні, чіпкі, службою його треновані. Зарослий весь, у дранті солдатському, у постолах ликових, обмотках брудних, правиця вірьовкою висить, на рукаві гімнастьорки — кров засохла. Якби на вулиці братеника Яків зустрів, не впізнав би, так перемінився. "Де се ти, Миколай, був стольки годочків, що не родався, а як горе приперло, то й про братеника свого згадав?" — запитав Яків, бо уперше за багато літ обидно йому зробилося. Хоч і сам не часто за усі ці роки про брата згадував, розуміючи, що судилося їм долею на різних поверхах життя вік свій звікувать. Миколай соколом над світом літав, а йому судилося у гною бабратися. А сокіл свині — не товариш, хай і брат по крові. "Хіба ти, Якове, не знаєш, які ми роки переживали і на якій роботі я був? — хриплим, простудженим голосом озвався гість нічний. — Сколупнути мене, звідси, з Пакуля, — раз плюнуть було. І не хотів я ворогам роду нашого козирну карту давать. Не такі, як у мене, голови через закарлючку у біографії летіли". — "Ну, що було, те було, уже воно назад не вернеться, — примирливо мовив Коршак. — А теперечки скидай із себе усе лахміття сеє. вошиве, я свою одежину дам". І кинув Коршак дрантя солдатське, разом із постолами та обмотками, у грубку, в якій Дуська свиням варила, стружок пригорщами сипнув, підпалив. Воші у вогні тріщали, як патрони. І поставив Яків чугун із водою на грубку, нагрів, вніс у чулан ночви залізні. І помився Миколай у ночвах, а Яків рану йому вище ліктя березівкою промив і шматком тонкого полотна перев'язав. Куля пройшла навиліт, кістки не зачепила, але рана гноїлася, од недогляду. Дав Яків братові і всередину ковтнуть, закусити дав, що було напохваті. І заснув Миколай на дошках у чулані, братовим кожухом укрившись. Аж тоді, як стихло в домі, підвелася Дуська із ліжка — поратися. Але мовчала до Якова і Яків до неї мовчав.
І спав Миколай трохи не весь день, короткий, осінній. А все дощило і дощило, потім холодний дощ мокрим снігом зробився і повіяло морозцем з-за Невклі, з-за Чорного лісу. "У таку негодицю добрий хазяїн і пса не вижене з двору, не те що родного братеника…" — казав Яків вибачливо до набурмосеної Дуськи, але мовчала Дуська, наче мову їй одняло, лише стукала сердито чугунами і відрами. Втім, вони могли уже й не розмовляти, без слів одне одного розуміючи, уже давно водне думали. "Що ж се я родного братеника оддам німцям на розтерзання?! — опирався Коршак. — Що люди скажуть?" — "Іншого такого случая не буде, щоб перед німцями в авторитет стати, — подумки відповідала йому Дуська. — А люди, що люди, плювать на людей! Тепер кожен виживає як може, такі часи настали, не ми їх придумали. П'ятнадцять годків, покуль біля великих начальників терся, душа твоєму братенику не боліла, чи ти ще живий, чи шматок хліба маєш у сьому глухому Пакулі. А як оджирувалося йому і німець за глитавку ухопив, про брата раптом згадав і приперся, із гостинцем щедрим — мішком вошей…" І була правда страшна у словах її.
А як прокинувся Миколай, одіспавшись за всі дні і ночі в дорозі, розказував Якову: "Був я до війни у чинах не малих, на роботі, про яку і братові знати не належиться. По тонкій линві я ходив, над прірвою, бо чим ближче до верхів, тим страшніше. Ми, люди, циркачі, і тільки. Але судилося мені вижить, хоч багатьох навколо мене час топив нещадно. А як війна почалася, призначили мене начальником особливого відділу дивізії, велика шишка, ромбиків на мене навішали. Тільки ж недовго ми воювали, у болотах білоруських оточили нас німці. Косили нас із кулеметів, як ми колись, молодьонками, отаву на Сиволозьких луках. І нічого зробить не можна було, бо у німця — і сила, і техніка, у в нас — лише патріотизм. Командир дав наказа, хто виживе, пробиватися до своїх групами, а сам — застрелився. Сколотив і я групу, але скоро довелося згадувать свою ж науку бійцям: "Шість патронів — у німця, а сьомий — собі!" Проте навчать було легше, аніж коли до діла дійшло. Як дійшло до сьомого патрона, не вистачило мені духу, правду скажу, жить захотілося, побачити, чим усе це скінчиться. На той час я відколовся від своїх, бо свої б виказали особиста, щоб вислужитися перед німцем, стопроцентне. Уже я свої документи у лісі прикопав, у солдатське — переодягся — і таким, — рядовим червоноармійцем, здався в полон. Зібрали нас, декілька тисяч полонених, і погнали, як отару, на захід. Як брели ми, голодні, спраглі, голі, а вже підморожувать стало, про те краще не згадувать. І пригнали нас у табір поблизу Гомеля. Тут уже мені рідні місця запахли, Край свій згадав, поруч він, за лісами. А з табору як ти утечеш, кому кортить під кулю лізти? І тут, у таборі, упізнав мене мій колишній ординарець. Він і прослужив-то у мене пару тижнів якихось. Лисачок такий, умів начальнику догодить: куди заходимо — квартиру мені, кращеньку, бабу, своє діло знав. Але підсунув він мені хвору бабу, я ментом і оформив його на передову. Ну. думаю, цей на мене зло затаїв, продасть. Уже мені виходу не було, особистів німець не милує. Наступного дня втерся я в команду, яка дрова для табірної кухні заготовляє. Вивели нас із табору, зайшли в перелісок, стали пилять-рубать. Я одійшов трохи, наче по нужді, і — дьору. Але автоматник помітив і кулею мене прошив на прощання. Проте, як од видимої смерті тікаєш. де й сили беруться. І ліс мене сховав. Побрів я хащами, болотами і так у Пакулі опинився. Три дні і три ночі брів, думав, де-небудь між купиння здихатиму. Спасибі, Якове, що признав брата, хоч, може, я усі ці роки і неправий був, що не родався…"
"Признати то я признав, — обережно підтакнув Коршак. — Як се — родного братеника не признать, хоч і довгенно ми не бачилися. Батько з маткою у гробах перевернулися б, якби я тебе не признав. Тольки ж у Пакулі і інші тебе признають, кожен пес знає, як не знає — здогадується, на яких роботах ти був. Буде горе велике і тобі, і моїй сім'ї не поздоровиться. Німець — йон культурний, довго не розсуждас, кулю у лоба — і весь розговор. Луччей би тобі, Миколай, до своїх пробиватися, покуль ще фронт за Урал не відкотився". — "За Урал — не знаю, як там воно складеться, я в товариша Сталіна вірю, як наші діди-батьки у Бога вірили, і ще більше. Але німець уже під Москвою, Якове. І руку мені треба підлікувать, увесь вогнем горю, сил нема поріг переступить. Та й не секрет, брате, якби і рушив я, на зиму глядячи, і чудом якимсь до своїх добрався, фронт перейшовши, із чим я стану перед своїми, такими ж, як був я, особистами? Де був, що в полоні робив, де документи, де партійний білет, чому не використав сьому кулю нагана?!. Світить мені те саме, що світило іншим утікачам з полону, хто до моїх рук потрапляв: куля за зраду Батьківщини або Сибір, у кращому разі — штрафний батальйон. Треба мені у тебе, Якове, зиму перебуть, дощок у чулані не перележу. А тільки завесніє — у ліси піду, партизанський загін сколочу, тільки так я перед своїми одбілитися зможу…" — "Роби як знаєш, брате, — кивав головою Коршак. — Місце ти у мене не пролежиш, моя хата — твоя хата, мій кусень хліба — твій кусень. А трохи оклигаєш, мо', я тебе до сестри нашої Катерини одведу, вона у лісниковій хаті, біля Русалчиного озера проживає, там ти менєй очі людякам мулятимеш. Хоч ми з нею і не родаємося, бо зло на мене затаїла, не відаю і за віщо, я завжди до неї братеником родним був…"