Ну, так Коршак сидить на полику, ноги босі звісивши, і розказує нам із Громницьким, у кухні, просмерділій від скислої полови в банякові: "Хтось серед ночі стукає і стукає, я — не відчиняю, думаю — то якийсь п'яний. А тади мене сколотнуло: може, воно уже корову із хліва тягне? Одчинив сінешні двері, а вони з ножаками накинулися на мене, їх двоє було. Я руками і ногами відбиваюся, воно мене ножакою по грудях басаманить, я ухопився за лезо, криком кричу, а Дуська у хаті — і собі, злякалося крику нашого і втекло…" — "А що ж ваш песюга, вовкодав ваш, йон по дроті ланцюгом од хліва до сінешніх дверей уночі ковзає, де йон був?" — хотів запитати я. але вчасно засунув язика, звиняйте. в одне місце: не моє мелеться, не мені і мірчука одсипать, що Коршак задумав, теє зробить, хоч ти плюй у вічі. Так і вийшло: і людяк, кого схотів, засадив йон до допру, по вісім годочків дали, і добув собі слави захисника ретивого радвлади, а влада віддячила ще й групою інвалідності, до самої війни по сто рубликів пенсії по інвалідності йому, мудрагелю і хитруну, платили…
Як трохи розвидніло, послав Громницький верхівця у Мрин, аби сповістив міліцію і органи про напад на заслуженого перед владою сількора Якова Дахновця. А Коршак, зачинившись у світлиці, перев'язаними пальцями карлючив нового списка неблагонадійних, що залишалися ще в селі. Хто коли і зирнув на нього та Дуську зукоса, вписав. Вписав і родичів тих, кого він дописами своїми до білих ведмедів або й на той світ відправив. Хіба ж не могли родаки помщатися сількорові за його мужні сигнали владі?
Вписав, хто хоч крихітним родинним корінчиком, а зв'язаний був із розвінченими ворогами радянського ладу чи куркульським елементом, до сьомого коліна — вписав. А якщо міліція запитуватиме, кого із списку неблагонадійних він найбільше підозрюватиме, а вона — запитає, він скаже. Скаже він на Овсія Лобаса, Василя Козубела сина, що в лісовиках до останнього ходив і головою наклав у лозах, на Варяговім острові. Хоч той і нагуляний дочкою Артема Лобоса, і ніколи не жив під одним дахом із батьком своїм бідовим, і не його прізвище носить, материне, все ж кров є кров, батькова, бандитська. Бо, як стеріг Овсій колгоспні кагати і картоплю на трудодні одпускав, Яків приїхав до кагат трохи не удосвіта, ще бригадних коней не запрягали, а він — кіньми пожежні, щоб першим, щоб вибрать. Став вибирать, де крупніша, а Овсій, шмаркач, і каже йому: "Ви ж, дядьку, не вибирайте, де крупніша, а підряд беріть. Бо ображатимуться люди, що Дахновцю дав вибрать, а їм — самі перебірки". І корзину уже вибраної Яковом узяв і висипав назад на купу. "Беріть підряд, хоч ви й активіст, бо за радянської влади усі громадяни однакі права мають…" Може, що й сказонув би Яків зеленкові тому, виплодку бандитському, але прискакав верхи до кагат Нестірко, нещодавно головою колгоспним настановлений, і мусив Яків знизу картопельку, яка на нього дивиться, гребти. Як усі. Привіз у двір, висипав, Дуська як глянула, аж позеленіла з лиця: "Ти ще в почоті чи не в почоті, що таку дрібноту привіз?!" — "Скільки вже нас рідна радянська вдасть вчить, що тепер усі люди — однакі і нема лучних і хужчих, а ми усе ще із своїми пережи І ками не розстанемося ніяк!" — сказав Коршак, голосно, щоб і сусідові через вуличку чутно було, якщо він у дворі, якщо слухає. А шпичак у душі лишився і ранка від спогаду досі щеміла.
А ще скаже він на Тимоху, сина Андрія Нужди, що колись у міліції повітовій трохи служив, а відтак, підстрелений лісовиками, дуба врізав. Андрій Нужда миршавенький був, сміхотун дурноверхий, а син — у материн рід вдався, такий буйволюга виріс, кулаки — як довбні. Уже років із п'ять викошував Яків латочку лугу під Страхоліссям, соток десять, лісництву вона належала. Лісникові, як і годиться, оддячував. Корова і телиця у дворі, треба крутитися. І ніхто на ту латочку не зазіхав, знали, що — Коршакова. Аж минулого літа приїздить Яків пожежними кіньми під Страхолісся, коса на возі, а вже Тимоха покоси гребе. "Хто тобі туточки косить дозво лив?!" — кинувся Яків. А Тимоха: "Пії мій і мозолі криваві дозволили, дядьку. Бо я усю зиму по пояс у снігу ліс сокирою прополював". І не підступися: плечі — як од Пакуля до Крутьків. Коршак поїхав до Бурсима, лісника: "Ти ж, сучий сину, у мене їв і пив!.." А той очі ховає: "Тимоха зиму у лісі проробив, йому полагається, тепер із сим строго. А ти, Якове, левадку біля городу свого косиш, я ж вдаю, наче не знаю, хоч то теж земля лісництва". "Хай тепер Тимоха сибірського лісу пополе…" — мстиво подумав Яків Дахновець, жирні тички малюючи біля прізвищ Нужди та Лобоса у спискові неблагонадійних. ним складеному.
Дак се ще так, а в тридцять сьомому годі Коршак самого Михаля Громницького до списку свого вписав. Бо мало йому здалося буть заступником позаштатним, надумав йон головою сільради замість Громницького стать. Дак через теє чи ні, а Громницького "чорний ворон" підібрав одної ночі, і багатьом пакульцям йон там дорогу до Сибіру простелив, підписуючи усе, що йому слідчі підсовували. Постолики Громницькому Коршак сплів, а па голову сільради прислали чужака, із Мохнатина, бо Яків — безпартійний, хоч і заслужений перед властями. Коршак і на нього написав, і сього забрали. Прислали іншого, уже із Мрина, робив у районі по заготовках, але спився, місяць чи два проробив, Коршак і на сього політику повісив. А тут якось що перемінилося угорі трохи: уже тих, хто садив інших, причинять стали. Дак нібито Коршака у тую контору, що біля Красного мосту, викликали і кажуть: "Менше сигнальте про недоліки, а більше зосереджуйтеся на позитивних фактах. Бо у нас для Пакуля уже кадрів не вистачає — так часто мінять, а кадри, як вчить товариш Сталін, вирішують усе…" Дак ото йон перед війною трохи і присів. І вже перед німцями стелився, наче як той, хто постраждав од радянських властей. Братеника рідного — і того не пожалів, щоб до нових хазяїв піддобритися, перелицювавшись. Аж тут — сам Тимоха в село, од білих ведмедів дивом дивним повернувся живим, і старостою його, з німецької подачі, на сільському сході обирають. Туї уже нашому мудрагелю Коршаку і стало скучненько на білому світі жить, бо знав: хто-хто, а Тимоха своїх годків сибірських йому не подарує…