У якім годі сеє було, уже і не згадаю, течія часу односить нас усе далєй і далєй, і все, що тади переживалося, ледь мріє на обрії життя. Знаю, що колгоспи толі.кн починалися, бо. уже як стали колгоспи, Громницький, трохи родак наш, мене обліковцем утулив і я до самої війни пробігала по полях із двохметрівкою, схожою на циркуль. А тади я посильною при сільській Раді робила. Дак якось що не було Михаля Громницького у селі, на військову перепідготовку його забрали. А в сільраді Яків Дахновець, його заступник позаштатний, крутився, хоч йому грошей у сільраді і не платили, а платили на пожежні, але йон старався од ретивості своєї великої, щоб показать, який правильний до радянської влади. Коли ж се приїжджає дільничний міліціонер Галан, а з ним ще двоє хлопців у формі. А Коршак їх уже піджидав, заранєй договорилися. Зачинилися вони у кімнаті голови, і сільрадівський секретар Андрій Говоруха з ними. А я під дверима кабінету, на дерев'яній, вичовганій задами лаві сиджу. Що вже вони там балакали, я не дослухалася, не моє воно діло, та й тихо говорили, тольки язики крізь двері шелестять. Коли ж виходять вони і, чую, Говоруха перепитує у Коршака непевним голоском: "А чи ж не буде в цьому. Якове Оверковичу, іскривлєнія лінії партії?" — "Якщо трошки і з'їдемо з лінії, у районі подивляться на сеє крозь пальці, бо потрібна вчасна сигналізація і бойова ініціатива з місць супроти глитаїв і їхніх поплічників. Копію списку я уже одвіз куди слід, і там схвалили". — "Лінія держави і партії — одна, була і буде: хто не здає хліба пролетаріату, того долущувать!" — підтакнув Коршакові Галан. І розгорнув йон папери, які у руці тримав, і став з них прізвища секретареві начитувать, кому виписать повідомлення, щоб негайно до сільради ішли. А я молодьонка була, метка на око, тепер і двоє окулярів напну на себе, а писемце од онуки ледь розбираю, дак я дивлюся повз Галанове плече в папери, чи там мого батька не названо. Бо йон олійницю і крупорушку тримав і люди до нас із усього Пакуля наїжджали. Але Коршак знав, що ми трохи родаки з Громницьким і голова нас не цурається, то не чіпав батька мого. А звався той список якось довго, зверху ж, над Коршаковими каракулями, було вималювано чітким Говорушиним почерком: "Капіталістичні елементи села Пакуля". Дак насовав мені секретар, мо', з десяток папірців: "Біжи, і кожен хай розпишеться, що повідомлений. А покуль бігатимеш, я ще навиписую". А тади ще ні лісапет, нічого сього не було, ноги ж я мала мов крила, побігла. Помню, що Кузьма Терпило у млині був, чого, думаю, я на тую Крукову гору попхаюся. І його жонка за Кузьму розписалася. Дак Терпило прийшов, коли сеє все закінчувалося, але і його приплели, бо у списку йон був. Данило Нечай до Мрина поїхав, якось що надовго, йон на учителя уже там навчався, хоч ще й робив у кооперації. Вербило — хворий, колодою лежав. А тим усім я у руки папірці тицяла, і вони розписувалися, а хто хрестики ставив, бо неграмотний Іде був. І далєй я бігла, до П'явок, Колумбетів, Тхориків, Канабасів, до усіх чисто, і до тих, що ледве кінці з кіпцями зводили і хліба не мали де узять, на хдібовикачку, багатенно їх було. Я геть натомилася, Пакуль — село величезне і тади було, куток з кутком через пагорби перегукувався.
А як стали приходити люди до сільської Ради, з кожним окремо розмовляли Галан і Коршак, у кабінеті голови, і крик стояв несусвітний, і мат-перемат — коромислом: тому стольки здать, тому стольки доздать, ліквідбаланс, самообкладання, займ індустріалізації, злочинний заможнокулацький елемент, злісний нездатчик, перекупщик, хлібний спекулянт, ешпорт, на виселки. принудроботи, селянська позика, буржуйський дух, куркульський терор, контрольні суми, вороги радвлади… Тади своя азбука була, своя мова, і слова такі колюченні усе. наче залізні, що страх і слухать, уже тії слова і позабувалися давно, тольки страх у душах наших і зостався, навіки в'ївся, як дим од курива. А перед сим викачок хліба у Пакулі уже багато було, ударні хлібозаготовчі кампанії — звалися, політика нажиму велася, ліквідкомісії по селу, як чума, не один раз прокотилися. Хто що міг, уже поздавали, а хто не міг, той одкуль візьме? Були, звісно, і такі, що трохи зерна переховували, кому хочеться тяжко нароблене за дармовицю оддавать. Уже й розкулачка починалася. Траплялися і перекупіцики, сеє теж було, восени дешевого хлібця у бідняків понабирали, думали, що навесні йон дорожче од золота буде, а тут — такеє. Дехто уже і в колгосп записався, хоч би той же Кузьма Терпило, і думав, що їх тепер ніхто не чіпатиме.
Дак кожного, хто опирався негайній хлібоздачі чи усіляким там податкам і займам, міліціонери з кімнати голови виводили і в старостів погріб, так йон здавна звався, ще як управа була, зачиняли. А там кам'яниця мурована і двері дубові, з гармати не прострелиш, залізними смугами перехрещені. І так майже усі, хто на принесених мною папірцях розписався, через чистилище головиної кімнати пройшли і в пекло старостового підвалу опустилися примусово. Уже вечоріть стало, коли сюю роботу закінчили. Коршак додому потеліпав, йому ж недалечко, приніс кусень сала, кулидку хліба, кислих огірків і самограй у високій, темній пляшці, як тепер пам'ятаю, з медаллю і вилитим зі скла написом: "Київський перший пивоваренний завод. Київ". А через що запам'ятала, бо я до того ніколи таких пляшок, ще контрреволюційних, не бачила в очі. Міліціонери слідом зайшли і кажуть до мене: "Іди, дєвко, на ґанкові посидь, за підвалом подивися, поки ми тут черв'яка заморимо". Ну, сіла я на приступці і дивлюся. А вже жінки і родаки підходили, чиїх мужиків міліціонери у погребі причинили. Стоять перед сільрадськими вікнами хмарою і галасують: "Ми уже й так голі, босі і вошей годуємо, а нас ще додушують, що сяя вдасть од нас хоче?!" Моє діло мельницьке, сказали сидіти і дивитися — сиджу і дивлюся мовчки. Коли бачу, а мурована пригребиця починає ворушитися. А се ті, кого причинили, розбирають зсередини цегляну кладку, і вже вона ристю ходить. Дак я спужалася. вбігла у сільраду і кричу: "Ворушиться!.." — "Що там ще ворушиться?" — скалиться до мене Галан, уже ж ковтнув трохи. "Мужики кладку розбирають!" Дак яни аж тади спохватилися. Повискакували на ґанок і давай над головами юрми із наганів пулять. А мужики з погреба уже вибралися, люду побільшало на майдані, і до ґанку підступають. В отарі — і вівця сміла. Міліціонери попужалися, що зброю одберуть, і сховалися до сільради, гака на двері накинули. Юрма ж на майдані, у сутінках, уже вишумовувала. А Кузьма Терпило, се вже йон підійшов, жонка сказала, на ґанок піднявся і, чуємо, гомонить: "Розходьтеся, добрі люди, не творіть твореників. бо усім нам хужей буде…" Йон завжди мирителем був. Аж тут хтось узяв та у вікно сільрадівське цеглиною і пошпурив, рама аж загула і шибки по підлозі скалками розсипалися. Тади вже міліціонери, з наказу Гадана, і стали пулять крізь вікно теє куди очі бачать. Дак у старого П'явку, що колися трохи Микиту Ступу у бочці не притопив, вцілили, але йон якось що оклигав, ще трохи понудився світом, а Кабаниху і до лікарні не довезли, померла на возі. Люди ж кинулися тікать хто куди. Нікому під кулі не кортить, а хочеться жить, яка вже тая жисть не єстяка. Дак я ніч у сільраді перетремтіла, бо Галан нікого не випускав, боявся в темряві дверей одчинить, вікна — і ті столами, як лядами, позатуляли. А уранні понаїжджало начальників мринських, як мух у Спасівку, кого тольки там не було. Галан і Коршак — в один голос: "Се був терористичний замах на сільський актив і радянську міліцію. А застрелили куркуля і молодицю з категорії підкуркульників — заслужено, у класовій боротьбі!" І на бойкот хлібозаготівель частиною пакульців указували. А голова райвику товариш Петелька, такий повненний дядько, колишній червоний партизан, йон у наших лісах партизанив і якось виступав у колбуді, розказував, дак сей — наоборот: "Сто перегини, без прокурора садити громадян у холодну ви не мали права, закон е закон, перевищили свої повноваження". Дак такеє закрутилося, що вже ми думали — Коршаку та Галану попаде за перегини і загибель людей. Громницького одкликали із військових зборів і щодня у район тягали. І се, мо', тижнів зо два так тривало, уже яни й напужалися, уже їм хоч сухарі суши та в далеку дорогу готуйся. Аж одного дня приїздить Громницький ранєй якось із району, се уже сіяти у полях почали, і раптом таким лисачком до Коршака, хоч учора уже й не дивився у його бік, списав був по усіх статтях. Дак дибиться йон раптом до Коршака і мовить: "Товариш Сталін на партійному пленумі у Москві розпорядилися давити куркуля, як гниду, не боятися надзвичайних заходів, організовувати хлібозаготівлі, а не пускати на самоплив. Так що ти, Якове Оверковичу, механіку класової боротьби розумієш правильно, правильніше, нежелі голова райвику. І сьогодні партактив рішив гнати Петельку за буржуазно-ліберальну політику стосовно куркуля, а ініціативу пакульської бідняцько-середняцької маси усім селам району поставили у приклад".