Листя землі

Страница 285 из 357

Дрозд Владимир

Так, пам'ятаю, посадила нас Марія коло грубки маленької, на вокзалі, у Мрині, мене і сестру Оринку, по цукерочці нам дала, подушечки такі — цукерки тоді були, і пішла, плачучи. Сиділи ми коло тої грубки весь день, аж увечері нас до дитячого будинку забрали. Нагодували нас, правда, а наступного дня запитують, з якого ми села і чиї ми діти. А я ще ж мале, не розуміла, що треба мовчать. Якби не сказала, з якого села, то нас би там і залишили. А я сказала, що ми — з Пакуля. І що батько живий, тільки на роботах далеких, і сестра Марія є, старша. То нас, мо', з тиждень протримали, трішки підхарчували, та й ходіть собі, дітки, додому, кажуть. Ну, ми й пішли, що робити. Пішли ми у наш Пакуль, а се двадцять верст. А тоді ніхто й шматка хлібця не подасть, не було хлібця в людей, самі пухли. Бредемо по селах, а села — як зачумлені, і пес не гавкне, і курка не засокорить, попід тинами мертвяки лежать. То ми де травинку яку скубнемо, де листочок, так і додибали. Як минали Страхолісся, соловейки так у лісі витьохкували, так виспівували, та іволги, та зозулі, се вже пізня весна була. Наче матінка рідна промовляє до нас із того світу пташиними голосами. А сліз уже не було, щоб плакать, усе у нас висохло. Ну, приплуганилися ми на дворище Маріїне, сіли в садку під яблунею та й граємося. А се вже чоловік Марії якось що із війська повернувся, і обоє вони в колгоспі працювали, а дитятко теє їхнє, перше, померло, як корівку забрали. Так хтось нас побачив і переказав у колгосп, сестрі нашій. Прибігла вона, голосить од радості, що ми повернулися. А в нашому роду совість була, хоч як із нас доля знущалася, і Марію пекла провина її, совість мучила, вроді гріха вона за собою чула, що сестер серед стовковиська людського покинула. То мене вона на роботи в колгосп брала, хоч мені і десяти тоді ще не виповнилося. Там на вік не дивилися, підгодовували із загального казана, хто працював, трохи рятували людей. А Оринку — у колгоспний садик якось втулила. І стала я робить. Усе робила, що й дорослі, трохи од них відставала, як сапали картоплю, але Марія мені помагала. Свої рядки піджене і па мої вертається. За самий той супчик чечевичний із колгоспного казана робили, але — вижили.

А я, людяки добрі, отаке собі гадкую, думкою страшний шлях дєток Чотирусових міряючи, їхнє ходіння по муках жисті земної. Хоч ікони з ликами Божими і попалили дурні громницькі та нестерки, а щось воно таки було і є над нами. Бо скільки діточок безневинних, тольки у нас у Пакулі, вимерло у ті годочки, а Чотируси малі вижили і не дали кодлу своєму навіки згинуть. Щось їх вело по землі, із чужини чужої, щось тримало на світі, покуль інші покосами у сиру землицю лягали.

Авжеж, як у сеє вірити, дак ми, людяки, тольки городина на грядці, що надто рясна зійшла і сама себе глушить. А вища сила, небесна, поле нас і прориває в рядках, як ми редьку чи моркву. Оцій рослинці — жить і дозрівать, а цій — сохнути під сонцем палючим… Собі над бадилинкою німою і над тою душею болієш, і рука сіпається, бо знаєш, що кожна з них жить хоче, а хто ти така, щоб суд вершить. А се ж — люди, Божі сотворіння, як у Святій книзі написано. Ні, як ви хочете, а сеє все — казки, і тольки. С тольки сила жисті у кожному з нас, од батька й матері вона, од роду нашого. І в кого тої сили більше, той і виживає у цьому світі страшкому та безжальному.

Б'ється людяка весь вік свій тілом об землю, а душею — у скло неба німого, як метелик у скло вікна, і йде з сього світу, так і не дізнавшись, навіщо вона сюди приходила, се правда. Правда і теє, що нема над нами контори, яка б кожним із нас опікувалася і кожного з нас на ниточці, як ляльку, по землі вела, сеє все од гордощів людяцьких, мана сеє все. Але є любов материнська, любов батьківська, вона дєток Чотирусових зігрівала і тримала на світі, не дала потонути в болоті земному, я так думаю. А любов — вона не вмирає зі смертю тіла людяцького, сонечко зайде за обрій, але ще довго теплий дух над землею стелеться. Так і любов. Мо', оце і є той Бог, якого ми усю свою жисть трудну земну шукаємо та покликуємо?

Потім уже батько влаштувався на роботі добріш і приїхав по мене. Так мене він забрав, а найменшу, Оринку, старша сестра коло себе залишила. Ми троє, Любка, Іван, я, так і були коло батька до останнього денька його на волі. Він довго не женився, жалів дітей, тільки заради нас і жив. Се вже я пізніше зрозуміла. Тоді ми часто пісню співали: "Мать и дочь жили весело, но пришла злая судьба, насмеялась над сироткою, мать в сырую могилу легла. Отец дочь любил после матери, но не долго делалось так, нашел жену себе новую, новая будет вам мать…" Мачуха не злюбила "дочь малолетнюю" і умовила чоловіка убити її. А закінчувалася та сердечна пісня так: "Два креста стоят над могилою, там мать и дочка лежат, а отец сидит за решеткою…" І їздили ми по усій Україні, дороги будували, по Донбасові, по Вінниччині, де нас тільки не було. Як цигани. Жили у хазяїв, по гуртожитках. Тут якось що треба було переїздити батькові з Донбасу на Київщину. Рушили ми підводою через усю тодішню Україну, а се вже у нас був віз і кобилка. Така добра була кобила, батько її дуже жалів, він умів біля коней, біля коней і виріс. Казали йому на Донбасі: "Продай, дорога далека, там купиш". Але він нікому не продав. Так кобила по дорозі здохла. Од чого, я вже не знаю. Плакали ми над кобилою, годувальницею нашою, як над людиною. Але треба було якось жить. Узяли ми наші клунки на плечі, втулилися у поїзд, доїхали до Терехова. А в Терехові м'ясокомбінат був. То ми з Любкою залишилися на м'ясокомбінаті, свиней пасли, на кухні допомагали, там бойня, крові багато, їжте скільки хоч. А батько з братом поїхали далі. Батько став на роботу у Мотовиловці біля Києва, мебельна фабрика у Мотовиловці була. Пізніш і ми із сестрою приїхали. Се був уже тридцять шостий рік.

Ми уже всі працювали, і нам квартиру дали на території фабрики. Бо ми були на дошці пошани, так добре робили. Я на верстаті робила, точильному, і пальця позбулася. Передовиками, стахановцями, як тоді казали, ми стали. Що не скажуть начальники, те й робимо, на будь-якій зміні, не лінувалися, себе не жаліли. А потім батько списався із материною сестрою, що в Пакулі. У неї в голодівку померли і чоловік, і діти. Одна-єдина дочка в неї залишилася. Ну, і зійшлися вони, наш батько і тітка наша, материна сестра, стали разом жити, аби діток до пуття довести. Уже нам легшенько стало, уже ми й поросятко тримали. Батько на стайні працював, їздовим, деревину на фабрику підвозив, тоді машин не було, самі коні та воли.