Був син Божий у сорочечці вишитій, а очі Його — як у Христини, дочки пастуха пакульського і поденки, се я пам'ятаю.
А літував богомаз у баби Голубки, у хатчині її, за церковищем. І в дяку за притулок та хліб-сіль написав на широкій дошці липовій Отця Небесного, босого, у чикмелі вовняному, з патерицею в руках, наче сельський чередник. А голова Отця Небесного — над хмарами, і серпанок довкола голови, удень і вночі світився йон золотаве, люди, хто бачив образ той, дивувалися. Суворими були очі Отця Небесного, але до людей спочуйливі.
Се ж у баби Голубки дочка підростала, Наталочка, ще її Голубівною у Пакулі прозивали. Як очоловічився з нею Матвій Чотирус, баба Голубка образом тим дивним молодих перехрестила. І благословляв Отець Небесний із покуття родину Чотирусів на труди земні, тяжкі та на любов і дєток, аж покуль усе у світі сьому не переколотилося і людяка до людяки хужєй звірини лютої стала…
Пам'ятаю я тую ікону і досі, наче у сні щасливому вона мені видиться. На покутті хати батькової вона висіла, над розтоками, де сходяться лавки, як ріки широкі. Матір до неї подовгу молилася і нас, діток своїх, навчала. Ні материної, ні батькової карточки не залишилося, тади не до карточок нам було. Материне лице нині — як у тумані густому, ледьледь бовваніє в пам'яті моїй. А як про батька думаю, тую ікону, на покутті, над розтоками, згадую, наче з ікони він зійшов. Бо так було її написано рукою скусною, мастаковитою. Наче ж і Бог, вершитель усьої жисті, Отець Небесний, а — як людиночка родна, пакульська, і вбраний у простецьке, у наше, що наші батьки і діди носили. На лице Отець Небесний — суворий, як і батечко наш. А як молишся до образу на іконі душею одвертою, не самим голосом, для близіру, очі Його живим світлом, співчутливим до горестей твоїх, гірких, дитячих, світяться і кружало золоте, хоч лампа, восьмилінійка, ледь блимає під стелею, навколо голови Отця Небесного вогнем животворним сяє…
Я — з году двадцять другого. Пакуль — село наше звалося. А проживали ми на хуторі, між річечок Ворониця та Студниця, над Сіверським шляхом. Це дід наш Павло Чотирус, із японської війни прийшовши, заслуженим сильно, тамочки оселився. Землю йому громада дала, а тади прикупив трохи. Хазяйство було у батьків, усе було, коні добрі, виїзні, і робочі коні, і молотарка, і корови, і вівці. Як вийшла наша мати заміж, се ще вона нам розказувала, доїла семеро корів, руки геть попухли, уже думала чоловіка кидать. Дак сирота одна жила в селі, далека родичка наша, батько узяв її за дочку, вона стала помагать матері. Пізніше вона чоловіка собі знайшла, дак батько коня і корову за нею дав. Усі у нашій сім'ї робили тяжко, що правда, то правда, клопоталися, як мурахи, од рання до пізньої ніченьки. Мені ще годиків шість було, а я уже і дровця носила, і гусей у лузі, над Свидницею пасла. Братеник, Іван, на два годики старший, то я — скільки й пам'ятаю: молотарка молотить, йон — коней поганяє. Одного дня не послухався, дак батько розсердився сильно, сварив його. Битися — батько не бився: нас, дєвок, четверо, а син — одинак, жалів сина. Землі і все, нажите дідом Павлом, батько переписав на себе — і всьому ми гуртом лад давали. Але знали ми не саму роботу, були в дєтстві моєму, до семи годиків, і щасні дні. Під Різдво, було, знайду кутю на покуті і узвар у сіні, а ще ж мала була, бігаю по хаті, приказую, як мати навчала: "Несу кутю на покутю, кво-кво-кво, щоб кури водилися, щоб кози родилися…" А далєй уже не пам'ятаю, бо теє усе, добре, рано обірвалося…
Усе обірвалося, бур'яном поросло. Як виробила я сяку-таку пенсійку, розпрощалася із київською фабрикою, на якій трохи не од самої війни пропрацювала, навідалася до Пакуля. Се ще був Пакуль, хоч Чорнобиль за Синявськими лісами уже гахнув. Хоч родаків у селі уже — кіт наплакав, та й ті — третя вода на киселі, а під старість людину мотузкою тягне туди, де її пупа закопано. Дак видолок, де наш хутір був, у селі досі Чотирусищиною звуть. Геть увесь шалиною заріс, сама дереза, хвилями сивими, вище людського зросту, не пройти, не пролізти. На гінких пагонах дерези — червоні ягідки, наче краплі крові, нашої крові, під зиму сеє було. Де-не-де навколо видолка — вишняк здичавілий і яблуньки лісові. Яблука на них дрібні, кислі, як жисть моя. Усе, що од саду нашого, дідом посадженого, а батьком викоханого, залишилося. Вітер осінній, сіверський сколихнув дерезу, зашелестіла вона голосом материним: "Марійко!.." Се наче до мене, се наче душа материна загомоніла. Заплакала я гірко, над видолком стоячи, як над склепом сімейним, згадала матір, батечка згадала — де їхні кісточки? У чужих землях кісточки їхні, у холодних Сибірах кісточки їхні. Виплакалася я та й похилитала на причал, до катера, ще катер ходив. Похилитала, думу тяжкую, як ношу непомірну, у душі своїй вистражденій несучи: кому се воно треба було, щоб із гнізда мого родового, де життя живим джерелом струменіло, шалину, пустку, нетрища глухі поробити?
Це уже з богами християнськими, наче з ворогами племені людського, у Пакулі воювали. Нестірко, онук Нестора Семирозума, війну розпочав, а Михаль Громницький довершував. І прискакав Громницький із свитою своєю, активістами сільрадівськими, на хутір Чотирусів. Прискакав Громницький на хутір Чотирусів, весь у чорному, наче пекельник з-під болота Чортового: шкірянка наваксована, галіфе ворсисте, лискучою шкірою на сідниці підшите, капчури — на півсвіту. А трапилося це ранку недільного, празникового. Наталка Чотирусова, Голубівна по-вуличному, у печі топила, дітвора меншенька до її колін тулилася, Матвій Чотирус у беріг подався, якесь рибеня підманути. Побачила Голубівна крізь вікно гостей непроханих у дворі, дітей до себе притулила, серед хати, перед образом Отця Небесного на коліна упала: "Помилуй і захисти, Отче, діточок моїх!.." А вже Громницький — на порозі, світ білий застить. Руки — в боки, регочеться, злі слова вихаркує: "А, куркульня зажерна, став вам поперек горла ваш жирний шматок, перед дошками своїми поганими колінкуєте?! Не допоможуть вам дошки ваші! Нема богів ваших і вже ніколи не буде, це вам сам Громницький Михаль каже! Совітська вдасть їх одмінила навік. Головами своїми дурними подумайте: якби боги ваші були всесильні, як вам здається, вони давно б так зробили, аби мені руки всохли і усього мене у вузол скрутило. Бо я уже дощок з їхніми образами перерубав-перепалив добру мажару. Але ще довго я своїми руками пролетарськими вас, глитаїв, із жисті нової вириватиму, як бур'ян із поля. І ніякий Бог мені не указ, бо я — достойніший од Бога вашого!" Переступив через дітей Голубівни, як через мурахів, ухопив із покуття ікону з образом Отця Небесного і з реготом у чорні челюсті печі кинув. А вже вогонь у печі аж гиготів, червонясті язики полум'я закінчений комин лизали. Обійняло полум'я ікону, що її прийшлий богомаз написав на дошці липовій, обійняло її крильми багряними, і за мить коротку попелом ікона стала. І не загримів грім небесний і земля не розверзлася. Михаль Громницький долонями білими, невиробленими біля припічка тріпнув, заіржав, наче жеребець втулений, і — з хати.