А після суду відправляють мене у найдальший табір, штрафний. У таборі — самі блатні, злодії та убивці. Кого на багато літ засуджено. Робота — у лісі, на повне виснаження. Поки ноги ще трохи носять, думаю, треба тікать, потім пізно буде. Обережно розпитую: за минулий рочок було п'ять втеч, усіх утікачів постріляли. А мені уже — один чорт, застрелять — то й луччей. Я уже стольки смертей набачився, що смерть для мене і дотепер реальніша за жисть. Бо що такеє — жисть? Спалах сірника на вітрі. Засвітилася вона — і погасла, наче й не було, тольки пітьма навколо ще густіша, непроглядніша. А в смерті ми — вічні. Почав я розмірковувать, як диму і одсюль дать. Зона не освітлюється. Улітку — білі ночі, усі інші місяці по кутках зони горять вогнища. Навколо табору — частокіл із височезних колод, метрів через три — ще один. Між ними бігають злющі вівчарки. Запасся я вірьовками і палицями, щоб драбинку зв'язать, чекаю випадку. В одну з останніх серпневих ночей найшла велика хмара, зробилося темно, полив дощака. Вогнищ ще не палили. Ну ось, думаю, він, випадок, або тепер, або уже ніколи. Підповз я до частоколу, зв'язав драбинку, накинув на палі, переліз. Пси у будках, така негідь. Перебрався і через другу стіну. Навколо табору — болота, містки з колод, аби караул міг пройти. Переповз через місток, приліг за пнем. Чую, голос із сторожової вежі: "Хто іде?!" Зміна караулу. Топають караульні по містку, із гвинтівками, зовсім близько од мене. Ворухнуся — стрілятимуть на звук, капець мені. Дощ рятує, ллє як із відра. Пройшли — повзу далєй. А далєй, за болотом, — річка. По ній ми сплавляли колоди. Вірьовки — зі мною. Спеленав я дві колоди, вчепився у них, і — неси мене, течія. Неси у далеч далеку, геть від тюремників моїх. Усеньку ніч я так плив, а як стало світать, підгріб до берега. Піднявся у гори, видерся на шпиль. Сходило сонце. Далеко внизу, по той бік ріки, — мій табір, коростявим лишаєм на тілі землі, серед лісів зелених. Я просив планиду свою гірку, уже не Бога, зневірився я у Богові, ніколи не повертати мене до тої страшної кошари. Луччей узяти жисть мою молоду. Невідомо ким і навіщо мені даровану. Хіба я просився у когось у сюю круговерть земну, у сюю муку? Де моя заява про сеє, у яких бомагах, у яких домах казенних неба чи землі? Нема такої заяви, ніде в світі і поза світом. Пливли над горами ключі диких птахів, у тепліші краї пливли. "Гусята, візьміть мене на крилята!" — гукав я, наче в казці, яку часто матір моя розказувала, як був я ще малий. Тольки ж казка є казка, а жисть є жисть. У різних світах вони, казка і жисть, ніде тії світи не перетинаються. Сеє я уже добре знав. І поплуганився, ранячи ноги об каміння, навздогін вервечкам пташиним…
Найважче було — добрести до перших селищ людських. Там уже — грядки коло хат, щось знайдеться пожелібать, осінь таки ж. Але до тих грядок — сотні верст тайги безлюдної. Ягоди, дика цибуля, сяка-така травиця — ось мої вітаміни і калорії впродовж мандрів через тайгу. Ще — кедрові горіхи. Якщо таланило знаходити їх під деревами, залишки од обідів птахів та білок. Видиратися на дерева, де шишок — повно, я уже не мав сили. Страшко і згадувать зараз те моє змагання із тайгою. Із солодким бажанням залягти де-небудь під кущами, заритися у суху траву, у мох, як смертельно поранений звір, і — здохнути. Але змушуєш себе звестися і, виплітаючи ногами бублики, брести, брести… Не думаючи уже ні про Ідо, навіть — про Ельсу, навіть — про волю. Бо і думка вимагає зусиль. А в тобі усе зосереджене на одному — одійти далі від табору. Де тебе уже не шукатимуть із вівчарками. Де ти можеш вирити із землі якусь картоплину і згризти хоч сирою. Біля перших селищ людських я справді трохи прийшов до тями, трохи підгодувався. Морозів ще не було, ще тільки заходжувалося на зиму. Далі мені стелився знайомий маршрут, по залізниці. Товарняки, що везли вугілля, котилися майже без зупинок, їм була зелена вулиця, з товарняками — і мені. Наблизившись до Пермі, біля якої минулого разу втрапив до рук мільтона, обійшов її лісами. І знову — поїзди. Одної ночі зупиняється товарняк на великій станції. Читаю: Москва, Курський вокзал. З Москви треба вибиратися якнайшвидше, тут мене загребуть. А куди? І вирішую я узяти курс на рідні місця. Від'їстися, відлежатися, скинути із себе табірне лахміття. А може, якщо поталанить, здобутися на якісь документики. Тут я уперше відчув, що утік із маленької клітку у просторішу, і тільки.
Метро уже не ходить. Брести через нічну Москву — мільтони запримітять. Перекантував ніч у якомусь під'їзді, неподалік вокзалу, дочекався шостої години. Нема п'яти копійок на метро, попросив у мужика, що поспішав на роботу. Не встиг розмінять, кажу, сотенної. Він зирнув на мене, посміхнувся, але п'ятак — дав. Доїхав я до Київського вокзалу. Виходжу на перон, стоїть поїзд Москва — Мінеральні Води, повно міліції. Ховаюся за газетним кіоском. Посадка закінчилася, усіх, хто без білетів, женуть із перону, мільтони стають на приступки вагонів, дають сигнал машиністу. Тільки-но поїзд рушив, я — стрілою — на тендер паровоза, у вугілля. І довіз мене поїзд до станції Навля. А тут уже і ліси наші, родні, і вітер болотом Замглай пахне. І побрів я лісами-лугами назустріч тому вітру пахучому…
Я знав, що на мене оголошено всесоюзний розшук. Отже, з'являтися в Пакулі — все одно що живцем у могилу лягать. Але хотілося матір родну побачити, якщо жива ще, та й хто мені, окрім родні, поможе? Вовча година, вовча країна, кожен боїться. І тут згадав я, на горе своє, на своє безталання, товариша, з яким половину Європи перебрів, із полону німецького тікаючи. Звали його — Пантелій, а родом він — із села Ловинь, над Невклею, крайня хата од ріки. Це все я добре пам'ятав, бо домовлялися з ним, хто живим залишиться, родні розказать. Се уже зима була, морози, Невкля замерзла. І побрів я через ліси Сіверські. повз болото Замглай — у бік Ловиня. А раптом, думаю, планида товариша мого давнього — лучча і він уже — удома, коло сім'ї своєї. Перебрався я через Невклю, заліг у копиці сіна, біля крайньої хатини. Уранці дивлюся — виходить із хатини молодиця з дійницею, до хліва чеберяє, а невдовзі — і мужик. Наче він, хоч скольки ж годків минуло. Відгодований, у кожушку, сукном потягнутому. Непогано, думаю, тобі, чоловіче, живеться, луччей, аніж мені. Коли ж узяв він вила, постилку, прямує до копиці по сіно для корови. Тут я вже підводжуся, питаю навстріч: "Се-бо ти, Пантелію, товаришу мій, чи не ти?" Аж він таки. Спершу настовбурчив на мене вила, а далєй — признався і мене признав. Завів мене до хатини своєї, матка його стара на печі і жонка, болєй нікого. Жонка супчику миску на стіл поставила, сальця нарізала. Бачить він, що я хапаю, наче пес бездомний, став розпитувать. Ну, я трохи розказав про себе, як житуха моя склалася після повернення із Швеції. Чого не розказав, він сам здогадався, вушлий був. Так і так, кажу, не випадає мені теперечки морду свою показувать у Пакулі, а хочу матку родну побачить, бо уже десять годочків як не стрічалися, не знаю, чи й жива вона, то запряжи коника колгоспного та поїдь до Пакуля, одкуль я родом, привези Уляну Несторку, шептуху, наче стару твою поглядіти. Жива твоя матка була, годочків зо три тому, я її провідував, як вертався з таборів, се Пантелій до мене, а тепер — і не знаю, кладовщиком у рибартілі нашій роблю, не до роз'їздів. І далєй так йон гомонить: "Усе виконаю, про що просиш, бо нас планида гірка побратала навік. Залазь на піч, одсипайся, аби менєй тебе хто бачив. А надвечір матка твоя тута буде, якщо яна ще землю топче, а не на небесах нас виглядає…" Так я і зробив, як йон, товариш мій по нещастю, радив. Переодягся у його спіднє та й на черінь гарячий, сибірський холод із кісток виганять. Тіло, тепло відчувши, розтануло, наче віск, і в сні глибокому я забувся. Мо', і три дні, три ночі проспав би. Але прокинувся, бо за плече мене торсали. Лупнув очима, уже ніч у шибки зирить, гасова лампа горить під стелею, над столом, за столом побратим мій, Пантелій, з мільтоном чаркують і сальцем з капусточкою квашеною закусують, а на лежанці, над головою моєю двоє солдат з автоматами — як стовпи, стелю підпирають, сміються: "Ну й спеціаліст ти, Митро Терпило, дрихнуть. Одіспишся на нарах тюремних, давно тебе піджидають…"