Листя землі

Страница 254 из 357

Дрозд Владимир

Як прийшли ми додому, я не впізнала батька, бо в сліпому домі йон не провідав мене ані разочку. Було, запитую у мами, де мій тато, а вона каже: "На роботі твій тато". — "Чому ж йон ніколи не прийде до мене?" — "Йому нема коли…" А тут вона підводить мене і каже: "Ось, Таню. твій батько". А йон сидів на стільці і маленьку Олю тримав на колінах. Я підійшла, а батько зігнув голову і дивиться в долівку. Оля до мене потяглася, ми з нею вийшли у сад, грілися на сонечку. Коли чую — мати у дворі плаче. Я підійшла, запитую: "Чого ти, мамо, плачеш?" А вона: "Батько не хоче, щоб ти у нас жила". А йон сам тягався по жінках і маму підозрював: мовляв, Таня не схожа на нього… "Мамунечко, не плач, — кажу я, — цюю ніч переночую, а шкіра одведеш мене у сліпий дім, там мені було добре, лікар і нянечки жаліли мене". Матір зітхнула тяжко: "Якби була жива баба Наталка, я одвела б тебе до неї, вона тебе любила…" Мене аж сколотнуло усю: "То що, уже бабусю Наталку закопали?!" І пішла я до хліва і там, під хлівом, сиділа та плакала. Аж зайшов у двір дід Василь, побачив мене, запитує: "Чого ти, дитино, плачеш?" — "Плачу, що бабусю Наталку закопали, а тато — не любить мене і не хоче, аби я удома жила". Йон нічого не сказав, а пішов до хати і там довго балакав із батьком моїм.

І я залишилася з батьком та матір'ю, але не знайшла у хаті їхній теплого кутка. Як нема мами удома, ніхто не дасть мені і поїсти. Батько було дає Олі хлібця, а мене — наче не бачить. Тольки дід Василь жалів мене і без гостинця ніколи не приходив. Але якось під зиму, уже вода коло берегів у Невклі зашерхла і сніг політував, поїхав дід Василь до млина, і там одрізало йому голову та ногу, і діда — закопали. І світ для мене зробився як не родний. Не було у світі душі живої, яка б на мої горесті дєтські зглянулася. Але захворіла я на малярію, поклали мене до лікарні сєльської, у самому Пакулі, де колися дім панський був, і там мені добрей було, аніж удома. Бо ніхто не дорікав мені шматком хліба, годували і по голівці гладили, і лікарі, і сестри. Бо знали про жисть мою домашню і жаліли. Як стало мені лучшенько, повернулася додому. А їсти нема чого, батько робити не хотів, мати чорною болєстю мучилася. Дак посилали мене, аби я ходила по селу і просила, хто що дасть. Була зима холодна, а взувачки — ніякої, ніжки обмотала ганчірками і так ходила снігами глибокими. І казали мені жінки у хатах пакульських: "їж, дитино". — "Не хочу їсти, а дайте із собою, — просила я. — Бо удома у нас нема чого їсти, а батько запитає, чого се ти нічого не принесла, сама у людей наїлася, сидиш і воду п'єш…" І так було усю зимоньку. А навесні мене знову ухопила малярія. Се було уже в годі коли б не тридцять другому. У лікарні сельській я пролежала місяців зо два. Стало мені кращенько, стала я ходити. Дак поставили мені ліжечко у саду, під деревом. Я заснула, серед дня, діти ж надумали мене злякать, упіймали жабу і поклали на груди. Я прокинулася, ухопила жабу руками і зі страху кричала що було сил. Лікарі і сестри збіглися, запитують, що зі мною, а я уся тремчу, як листок на вітрі. Але опісля того випадку малярія назавжди залишила мене, і я повернулася додому.

Тридцять третій год був голоднющий. Люди пакульські гасли, як каганчики, і не було кому закопувать їх, тіла звозили до великої ями у глинищі, коло цегельні. Як везли дохлу кобилу повз наш двір, на скотомогильник, голодні люди слідом брели, а далєй викопали її і на шматки рвали, як звірі. І я слідом, на скотомогильник, пленталася, трохи не затоптали мене, і кісточки не попало. І гомонить батько уночі мамі нашій, а я не спала, бо сильно голодна була, йон же думав, що я — сплю: "Давай-но, жонка, Таню і Надю заморимо, залишимо саму Олю, і хопить із нас дєток. Таня — болєзна вельми, однак із неї толку не буде, а Надя — маленька ще. Тади виживемо, і я тебе любить буду, і ні до кого із баб болєй не піду…" І матір наша погодилася, аби чоловіка не втратити. А мо', яна од болесті своєї чорної такою безсердечною зробилася. Так я собі думаю, аби її зрозуміти і виправдать хоч трохи. Надя до ясел ходила. Мама пішла і каже в яслах: "Я хочу узяти свою Надю додому, будемо забирать її порцію, бо яна у мене слабенька, щоб кожного дня ходить". Батько з матір'ю тади трохи робили в колгоспі, там супчиком, із спільного казана, підгодовували, і їм повірили. Дак мама принесе із ясел порцію Наді, і вони з батьком та Олею їдять, а мене і Надю виженуть у двір. Надя плаче під вікном: "Мамунька, се ж ти для мене із ясел їстоньки принесла". Але родителів наших не діставали дитячі сльози, ще батько вийде з хати і ременя дасть. Було, наварять каші, самі їдять, а Надя плаче, смиче матір за спідницю: "Мамо, їсти хочу!" Дак матка сама поїсть, наллє у свою миску води сирої і дає дочці манюнькій, аби вона помиї хлебтала. Якось батько з матір'ю були на роботі, я влізла у вікно і зачерпнула у пригорщі борошна. Тут повернулися з поля батько і матір, Оля розказала їм, що я — борошно брала. Дак вони били мене і Надю, а на ніч замкнули у хліві. Уранці голодна Надя подибала у бік ясел. Але батько побачив і, загрожуючи мені та Олі палицею, наказав привести її до двору. Наздогнали ми сестричку нашу маленьку, Оля узяла за праву ручку, я — за ліву і притягай назад у двір. Ніжки у Наді геть подряпані були і кривавіли. Глянула я на ніжки її, заплакала гірко і кажу: "Де той Бог, що не бачить сього і не чує?" Налила я иодички у ночви і хотіла змити кров із Надиних ніжок, а нона плаче: "Таню, мені — боляче, не чіпай моїх ніжок, а дай мені напитися". Я подала Наді води, і вона напилася. Мати занесла її до хати і вклала на полу. Вона лежала на голих дошках і просила мене прийти до неї. Я прийшла і сиділа коло Наді. Увечері мати наварила затирахи і вони їли, з батьком та Олею, а нас батько загнав під піч. Надя уже нічого не хотіла і не просила, яна майже мертвенька була, оченята її уже були мертві. А як лягли батько з матір'ю спати, я вилізла з-під печі, узяла у жменю затирахи із горщика. Але батько у темряві зачув, підхопився з полу і бив мене по руках, аж кров на пальцях затепліла. Я забилася знову під піч, лизала пальці, кров була солена, як сльози. Надя припала до мене і затихла. І цієї ночі вона померла, відмучилася, бідна. І досюль, хоч уже багато годків спливло, здається мені, що вона ходить ночами по хаті і їстоньки просить. Так яно у голову мою залізло. Переслідує мене видіння сеє, тольки очі заплющу.