Від зворушення, від солодких, щасливих сліз, що застеляли очі, бачила я спершу лише загальні риси дорогого вождя, що віддалявся. Я підхопилася з каменя і гукнула що було сили йому услід: "Здрастуй, любий батьку наш, сонце на землі!" Гукнула словами вірша із великої книги, яку знала напам'ять. Але товариш Сталін навіть не озирнувся, справді, не бажав, аби його упізнавали. Я дибала геть закляклими за ніч ногами слідом, а коли трохи розійшлася — побігла за ним, покликуючи: "Товаришу Сталін, дорогий наш вождь і учитель! Це ви, я вас упізнала! Зачекайте хвилиночку, я лише погляну на вас, живого, своїми щасливими очима! Бо ніхто вас так не любив і не любить як я люблю і усе життя своє любила!" Уже я майже наздоганяла його, товариша Сталіна, вбираючи у спраглі очі дорогі, незабутні обриси його постаті. Але раптом товариш Сталін теж прискорив ходу і побіг, притримуючи руками поли довгої солдатської шинелі, не бажаючи признаватися, хто він є насправді. Так ми бігли вулицями Мньова: товариш Сталін — попереду, я — за ним. І скільки було в мені голосу, я гукала безперестанно: "Товаришу Сталін! Товаришу Сталін! Любий наш Йосифе Віссаріоновичу!" А люди з хідників, із рундуків крамниць, із дворів навколишніх озиралися на нас, проводжали подивованими поглядами. Бо люди — невдячні, швидко забувають вождів дорогих, колінкуючи перед вождями новими.
Тут товариш Сталін вибіг на привокзальний майдан, обминув міліціонера біля залізничних кас і вклинився у натовп, що заповнив перон у чеканні поїзда. А міліціонер ступив мені назустріч, узяв під козирок і строго мовив: "Ваші документи, громадянко!" А я не мала документів, усі мої документи зосталися в дирекції МТС, лише свідоцтво лежало на дні валізи, а валіза — на дворищі моєму колишньому, біля каменя. "Та будуть вам документи, усе буде! — гукнула я до міліціонера. — Ось тільки до товариша Сталіна обмовлюся гарячим словом, привітаюсь і розцілую!.." Проте міліціонер уже заломив мені руку за спину і не відпускав. Я рвалася на перон, як птах із перебитим крилом рветься із безжальних рук полювальника. Тим часом підійшов поїзд, відчинилися двері вагонів, злизали людей із перону, нікогісінько на пероні не лишилося і товариша Сталіна — теж. І я серцем зрозуміла, що уже ніколи не стріну його, не побачу вождя і учителя, дорогого свого генералісимуса. У глибокому відчаї я кричала і билася в руках міліціонера, заплаканими очима позираючи услід поїзду, що танув у далечіні. Але невдовзі під'їхала машина із червоними хрестами на боках, з неї вийшли невблаганні люди у білих халатах…
Я проживаю тут уже багато років. За замкненими на ключ, що його лише медперсонал має, дверми. Але мені те байдуже, бо я нікуди звідси не рвуся, мені тут добре. Од ранньої весни до пізньої осені товчусь я на грядках лікарні, вирощуючи та збираючи овочі. А коли зазиміє і з'являється більше вільного часу, я пишу у палаті вірші про товариша Сталіна. А над ліжком моїм, у куточку палати, висить великий портрет дорогого вождя і учителя. Його дістала з горища і преміювала мене за стахановську роботу на грядках старша медична сестра Мньовської психіатричної лікарні, знаючи про єдину любов і пристрасть життя мого.
Ось і уся моя біографія, Книга життя рядового бійця героїчної епохи, до кінця днів своїх земних відданого Великому Вождю товаришу Сталіну.
Із Книги днів
До Книги днів я вписую жисть свою горісную — для пам'яті людської. Долю свою, що гіркіша редьки гіркої, вписую, на докір небесам німим, де вузли наших доль на кроснах всесвітніх в'яжуть і тчуть. Так баба Наталка розказувала, навідуючи мене у сліпому домі, у Мрині, де я перебувала, покуль світу білого не бачила. А ще вона розказувала, ніби небо над нами синє од того, що яно усе льоном квітучим засіяне. І буцімто ми, люди, тольки льонинки, що їх янголи небесні жменями на землю кидають. А жисть земна — се і є терниця, в якій нас, льонок небесний, мнуть і тріпають, покуль тіла наші кострицею в землю ляжуть, а волокінця душ туманом сизим повернуться на небеса. Багато про що яна, баба Наталка, гомоніла, мене, у пітьмі моїй страшкій розраджуючи, бо давня була, як Пакуль наш, самого Нестора, Семирозумом прозваного, ще пам'ятала і через теє розумака була велика. А батько наш — приходець був, із-за Чорного лісу, Чорним по-вуличному прозивався, так і записано нас, у бомагах казенних.
Мо', яно і не годилося б усього вписувать, що хочу вписати про родителів своїх, бо вже вони на тім світі і нікому не поможеться з писання мого. Але яно мене мучає, день і ніч про сеє думаю, сидячи в хаті порожній, де батьки мої вік звікували і стіни й кутки не добром, а злом, як сирістю земною, напитані. І вписую, аби для інших людяк навука була, що так чинити у жисті земній не можна, а треба усім нам жити чесно, і не тольки для себе, а й для інших, добро множачи, а не зло. Тади буде добре усім, жисть буде добра, помирать не захочеться, а тольки жить і жить. Хоч і неграмотна я, до школи не ходила ані одного годика, навчалась поміж народу, спочатку вивчилася літерки малювать, а далєй уже слова складала, у рядочки нижучи, наче теє намистечко. І надумала записать до Книги днів пакульських, самим Нестором Семирозумом започатої, як текла вона, жисть моя безпросвітняя, наче тая ніч осіння, хоч недовга Іде. Надумала записать, як любов я шукала і ласку, шукала і не знайшла, ні в родителів своїх, ні в людяк, що їх на віку стрічала, бо нема її, любові. А любив мене і голубив тольки ліс наш, над рікою Невклею. А я любила на віку своєму тольки шахту, в якій трохи робить довелося, але й тут випадок злий і болєсть проклята усе од мене одняли. А ще хочу записать, як про Бога я у людей і в жисті своєї допитувалася і не допиталася досюль. Калі є він, Бог, і з його волі усе в світі земному твориться, то за які гріхи, за чиї гріхи так мене йон карає, од малого малечку до годів зрілих і далєй? У мене і без того хвороб усіляких багато, а йон ще нових додає, сипле на мене хворобами, як із мішка. Якби лікарі мене усю жисть не підтримували, уже б я давно і на світі не жила, а що ж — Бог? Уже літ із десяток, як руку мені вагоном переїхало і зламало, у шахті. А й досі болить мені рука, неправильно зрослася, підлогу помить не можу ані важкого на неї піднять. Я тади нікому з начальників правди не сказала, десятника пожаліла, не так десятника, як дєток його малих, бо і на них би окошилося. А хто ж мене пожалів, хто мені добром оддячив? Як робили ми в шахті, десятник наказав мені: "Відгреби, Таня, під вагоном". Полізла я слухняно під вагон, а Зіна, подружка моя, соннуха, із розплющеними очима спала, давай штовхать того вагона. Десятник думав, що я уже все зробила, та й собі. Вагон рушив, рука моя — трісь! — як закричу я. Десятник перелякався, що йому од начальників буде, тади ще строгість велика була, просить мене: "Будеш, дєвко, казать, що тобі на руку порода упала, що сама ти винна, не остереглася…" Дак зробила я добро йому, а собі зло велике, із шахти мене поперли, ані копійки не заплативши, і ніхто не поміг. І так усю жисть мою було, що я комусь добро робила, а мені — ніхто. Тольки ліс мене і любив, і лісові дяка моя, доки ще й житиму. Один час, на Донбасі, ходила я по церквах і до штунд ходила і все допитувалася: "За віщо мене Бог карає?" А мені відповідали, в один голос, що в церквах, що штунди: "Богові жертва потрібна, Бог тебе полюбив і наслав хвороб та усіляких горестей, ти — обраниця Божа…" А я їм відповідала: "Чому ж се йон мене так полюбив, чому мене обрав для хвороб і горестей, хай луччей вас йон так полюбить, як мене, усю мою жисть гірку…" І одвертали вони од мене лиця свої гнівні, недобрі. І я не вірила і не вірю, що є він — Бог, і що є любов, і є правда. На сьому світі. А на тому світі — не знаю, я ще тамочки не бувала.