Але до суду Господнього ще далеко було, не обіцявся він скоро, суд Господній. А суд земний виніс вирок нам з Іваном по десять літ каторги. Як зачитували присуд, востаннє ми з Іваном разом були. І мовив до мене Іван, дізнавшись про роки каторги, які чекали нас попереду: "Маріє, кохана, я обов’язково втечу по дорозі на каторгу, як би вони не стерегли мене, втечу — і тебе од них вирву, і тоді вже ніхто нас не розлучить". А я вже не вірила, що так буде. І бачив Іван, що не вірю я в щастя наше майбутнє, і подарував мені хрестика срібного на ланцюжку, присягаючись, що зробить усе, аби так було. А хрест — то єдине, що дозволялося мати каторжним. І побачила я на хрестику надряпані Івановою рукою день, місяць і рік, коли ми уперше з ним зустрілися у Пакулі моєму. І зробилося добре мені, і переконувала я себе, що так буде, як він каже. А як везли нас із суду в тюремній кареті, засумував Іван і дивився на мене темними од горя очима. І вже я утішала Івана: "Ще попереду у нас спільна дорога в Сибір, на каторгу…" І всміхалася до нього крізь сльози. Але відправили нас на каторгу в різних партіях. Батько мій уклінно попросив про це жандармське управління. Щоб не обвінчалися ми дорогою. І запеклося серце моє ненавистю великою, і замкнулося до людей навіки…
А де ж йон, той Сибір, що її, бідну, на муки погнали?
А тамочки йон, де сонце сходить.
Яно там сходить, а далєй по небу котить, а в Сибіру ніч та ніч.
А які ж там людяки-бо живуть?
Такі людяки, як і ми з вами, а тольки яни в шкурах ходять весь год.
За що ж їй, дитяті, кара така люта?
Хіба не чула, що отець Серапіон у церкві начитував? Царя пани убили, бо цар волю селянам дав.
Дак невже-бо і яна, Марія, царя убивала?
Убивала чи ні, а з тими, хто убивав, заодно була.
Старий пан не сам із Києва приїхав, привезли яго. Поріг не мав сили переступить, на руках заносили у покої. І дох-тор біля яго, київський.
Дак то все од переживань великих: були дєтки — нема дєток.
Дак лучшей померли б, як знать, що яни по Сибірах муками великими мучаться.
Калі б хоч знаттє йому, що й там про батька пам'ятають. А то ж, розказують дворові, панночка і попрощатися з батьком не захотіла. Прийшов йон у тюрму, як уже мали її у Сибір відправлять, а яна і не вийшла з камери до батька, нема, каже, батька у мене. Дак йон як сидів, так уже і не підвівся. Дохтора привезли, а пан уже і не говорить.
Се ж бо Марія так зробила, бо з Іваном батько її розлучив.
Батько є батько, розлучив чи ні, а шанувать дитина мусить, так здавнєй заведено.
То уже зло її серце роз'їло, а зло — се хвороба, легко захворіть, та тяжко видужать.
…А се уже я, Іван Коляда, дописую повість сю страшну, Марією, любов'ю моєю першою і останньою, розпочату. Для кого пишу? Не знаю. У безвість шлю вість свою. Із ночі — в день грядущий. Бо я живу у безконечній ночі уже давно і в ночі сій помру. Пишу серед страшенних страждань душі і тіла. Сподіваюся померти впродовж нинішньої зими. І чим скоріше це станеться, тим краще, бо не маю вже сили та й бажання перебувать на сім світі, де так сиротливо й безвідрадно мені без моєї Марії. А як помру і поховають мене товариші на березі проклятої людьми і Богом Колими, пошлють вони писання ці, листочки мої і Маріїні, у село Пакуль, Дарині Журавській, так ними обіцяно. Мо', складеться ще життя її, і будуть діточки в неї, і онуки та правнуки, і прочитають вони послання наші з далекого минулого, і залишать слова наші слід у серцях їхніх, і життя прожить достойно поможуть.
Молоді роки свої найкращі поклав я на олтар великої ідеї визволення народу з-під соціального і національного гніту. Бачив багато несправедливостей навколо, і ранили вони совість мою чутливу. І вичитав я з книжок, розумними людьми написаних, що життя людське може бути інакше влаштоване. І побачив я світло попереду і пішов до нього. І був я не сам, а товариші мої нові біля мене. І пам'ятав я слова Христа з Євангелія од Матвія: "Я можу зруйнувати храм Божий і за три дні сотворити його". І вірив я, що це можливо і що храм новий буде інший. І бачився мені в мріях храм той новий, з небесної блакиті зітканий, сонцем наповнений, і люди в нім—як боги. І називали голови розумні сей храм майбутнього — соціалізм, і я називав.
Але спершу треба було старий храм зруйнувати. І вирощував я ненависть у душі своїй, як квітку. А тепер, на краю могили, думаю і переконуюся, що найбільша ідея, людьми в тисячоліттях вистраждана і виношена, — се любов. Чи не про цю таїну, яку Марія має відкрити для люду майбутнього стражденним життям своїм, казав їй у Пакулі Нестор, Семирозумом прозваний? Ні, не засумнівався я в праві нашому на протест і порив молодечий, ні. І якби довелося мені жити спочатку, я чинив би, мабуть, так само. Бувають епохи, коли кожна чесна і віруюча — у добро, у справедливість — людина мусить повстать супроти павутиння лжі. Але чи такий буде храм новий, возведений на попелищі за три дні, яким він бачиться нам у пристрасних мріях наших? І в що визріє ненависть, яку плекаємо в собі, щоб зруйнувати стіни храму старого? Чи не висіються зерна її на попелищі світу загиблого, чи не заглушать паростки любові, без якої не збудуєш світу нового, де б людям було щасливо? А може, життю новому, як колоску пшениці, треба вирости і дозріти і обов'язком нашого покоління перед історією було розпушувати землю, сіять і плекати? Чорнозем у степах, звідки я родом, формується століттями, але розливається ріка в годину гірку, і вода прибутна змиває його, і тільки глина безплідна, на якій ніщо не росте, застережливо волає до поколінь людських про руйнівну силу стихій. Чи не так з духовністю, культурою, устроєм життя народного?
І через те пишу, витомлений думками своїми: найістинніше, що було в житті моєму, — се почуття моє до Марії. Лишалася б хоч якась надія стрітися з нею, я витерпів би все: і холод, і голод, і цю безкраю ніч (живу в юрті, під постійною загрозою голодної смерті, запалюю свічку лише у ті хвилини, коли пишу, свічки — занадто велика розкіш для мене, та й купити їх нема де, навколо на тисячі верст мертва тундра). Але немає Марії на землі, і мене, вважайте, немає, лише тінь моя, та й вона невдовзі зникне. Можливо, я зустріну Марію на тім світі, цією ілюзійною надією і втішаю себе нині.