Повернулася Віра до двору свого. Хата на замку, а в хаті — мертва матір. Сіла Віра на призьбу і сидить. Аж біжить повз двір Льонька Шапошник. Єврей за національністю. І комсомолець. Зупинився, запитує, чи пообіцяли у міськвиконкомі допомогти з труною. "Не пообіцяли, — відповідає Віра. — Ще й хату одбирають, за несплачені податки. Якби знав про це товариш Сталін! Але він — один, а нас, старців, багато у нього". Льоня мовчки вислухав, схилив голову і тихо пішов до свого двору. Але, не дійшовши до хвіртки, повернув назад. Став коло мене і каже: "Віро, я не плотник і зробити красиву труну для твоєї матері не зумію. Але допомогти — допоможу, давай спробуємо разом зробити".
І вони удвох зірвали стелю над коридором, кидаючи дошки униз. Потім їх рівняли і обпилювали краї. Потім Віра тримала дошки, а Льонька забивав гвіздки. За формою труна вийшла правильна, але така широка, що у неї могли б уміститися і два покійники. Коли труна уже була зроблена, прийшла тітка Дуська. Вона у розмовах — зла, такий язик має, колючий, а насправді — добра. І каже тітка Дуська: "Віро, хоч ти й комсомолка, але матір твою хоронитимемо із священиком. Бо вона вірила у Бога, хоч і був її Бог якимсь дивакуватим…" Віра знала, що товариш Сталін буде незадоволении її відступом перед релігійними пережитками у свідомості окремих громадян, але що вона могла вдіяти, не сваритися ж із сусідками, які допомагали поховати матір. Маруся, материна хрещениця, нарешті принесла марлеве покривало і трохи борошна, вона працювала у пекарні. Жінки з нашого кутка зібралися, пішли на кладовище і викопали яму. Прийшов священик, відправив похорон і запечатав. Ті ж сусідки, що копали яму, понесли труну з тілом на кладовище. За труною ніхто не ішов, окрім Віри. Однесли труну, опустили в яму, засипали землею. Обіду за покійною Віра не робила, не було за що. Із кладовища усі розійшлися по своїх домівках. Віра у своїй хаті залишилася сама. І їй було дуже тяжко від самотності. Та ще й забобони людські не йшли з думок. Ніби десь тут, у порожніх кімнатах, літає материна душа. Сусідки залишили на столі склянку з водою. Аби душа покійної пила з неї воду.
Душі Віра не бачила, але води у склянці за ніч поменшало…
І товариш Сталін на портреті, на покуті мовчав до мене, не було йому коли за державними справами.
Якось я перебула ніч у хаті сама-самісінька, а більше не змогла. І наступного вечора попросилася переночувати у сусідки. Одну ніч, другу, третю, а потім сусідка спровадила мене додому: кому хочеться чужу людину у хаті своїй тримать? Удень я полола лісопосадки біля залізниці. А щойно покотиться до обрію сонце, стою і думаю, до кого б попроситися переночувать, щоб мені не відмовили. Бо самій удома страшно, скумасно, як у Мньові кажуть. Так проминають перші тижні самотнього, сирітського життя. Одного вечора вертаюся з роботи додому і бачу: з коридора забрано рами, що ми їх із матір'ю вставляли на зиму. Ще через день дивлюся — у коморі немає дверей. Хоч я завжди, ідучи на роботу, замикала дім. Спершу я переживала, а згодом повільне розтягування будинку стало звичним і вже не так боліло. Якось мені зробилося на роботі зле, я повернулася додому раніше. Одчиняю двері — на балках над коридором сидять двоє сусідських хлопчаків і пиляють сохи. Я розплакалася: "Нащо-бо ви се робите?!" Хлопчаки стрибнули з балок і утікли. Я зайшла до хати. У кухні і кімнаті — пустка. На підлозі коло грубки — в'язка сухого бур'яну, гарбуз і трохи буряків. Я лягла в кухні, на старому, розбитому дивані і вже не мала сили підвестися, перейти до кімнати, так погано мені зробилося. Лежу день, другий, третій у порожній хаті — ніхто до мене не заходить, нікому я не треба. І товариш Сталін мовчить до мене — може, він на більшовицькій нараді чи історичному з'їздові переможців і йому не до горювань якоїсь там Віри Жили із містечка Мньов. Захотілося їсти, уже третій день і росинки в роті не було. Я скотилася з дивана, доповзла до грубки, розтопила, поставила варитися буряк. А сили забратися на диван — уже нема. Я стягла з дивана куфайку, розстелила на долівці, лягла. Так я прохворіла ще днів зо три, а може і більше, я тих днів уже не дораховувалася. А до хати ніхто й порога не переступив. Як це все — тяжко. У голові моїй — наче паровоз гуде. І ніби привиджується мені душа материна, як вона пливе в повітрі, до столу, води напитися, а в склянці водички давно нема, висохла. І душа, зобижена, летить крізь прочинену кватирку вікна геть із хати і вже — не вертається. І я залишаюся зовсім сама. Лише домовик, солодко потягуючись у сні, темніє в кутку, біля давно нетопленої печі. І я уже ладна була заснути навік і ніколи не прокидатися. Так мені хотілося повного забуття, що я уже й на світло дня, яке цідилося крізь замурзані шибки вікон, не дивилася, згидилося мені світло.
І раптом одної ночі чи то сниться, чи то привиджується мені, але так — ніби насправді. Стою я в повітрі, наче хмаринка у безвітря, а яка сила тримає мене над землею — не відаю. Унизу, піді мною, — поля, заводи, ріки, а збоку — гора, на нашу, Холодну, гору схожа. І ось вилітає з-за тої гори сизокрилий орел, крила його — широкі, на півсвіту, і то уже не орел, а сам товариш Сталін, на крилах, зітканих із небесної блакиті, а лице — як сонце. І усе унизу, піді мною, — і земля, і води — зацвіло в промінні золотому од лиця його, заяскравіло, засяяло пурпуровими вогнями. А на обрії — люду-люду, наче усі земляни вийшли дивом тим помилуватися, і широкрилий орел із обличчям батька Сталіна до них летить. Тут я прокинулася і зрозуміла, що льотом тим орлиним товариш Сталін показав мені шлях — до людей. І мені знову захотілося жити і працювати, виконуючи вказівки Вождя.
І десь уже на сьомий день від початку хвороби Віра вибралася у двір, сіла на призьбі. Хвороба відступала.
Лагідне сонце своїм теплим промінням, наче мати руками, поки жива була, пестило її. Хату обступив високий бур'янище, але вирвати його Віра сил не мала. Тут Віру з вулиці побачила крізь бур'ян тітка Дуська, зайшла у двір: "Се-бо ти, Віро?" — "Я, а хто ж іще…" — відповіла Віра. "А де ти стольки днів пропадала? 1 коли приїхала?" Віра схилила голову, щоб тітка не бачила сліз її, що ними наповнилися очі, і каже: "Нікуди я, тьотю, не їздила, я — хворіла, лежала у хаті, і на ноги звестися не було мені сил". "Ну, ладно, я зараз не маю часу на балачки з тобою, — трохи присоромилася тітка. — Мушу я бігти додому, щось приготувать попоїсти, скоро моє горечко із роботи прителіпається. А ти як побачиш, що мій Захар теліпає додому, і ти слідком іди, чуєш?" — "Чую!" — кивнула Віра. А сама подалася на сусідню вуличку, там проживала подруга по технікуму, уже ж на канікулах студенти були. І дізналася вона у подруги, що завідуючий навчальною частиною товариш Цибенко, почувши від мньовських студенток про смерть Віриної матері, переказував, аби Віра верталася до технікуму. "Я і сама уже про це думала, — відповіла Віра. — І товариш Сталін закликає молодь оволодівати знаннями, у ночі безсонні і многотрудні дні про наше майбутнє дбаючи. Але не маю я за що до нашого технікуму доїхать".