Посипалися сльози з очей моїх, як горох. Заревла я на весь куток, наче корова, бо відкрилося мені: мати не тямить, що балакає, нікого, навіть мене, дочки своєї, не впізнає, з розуму спала. І нікому, окрім мене, не потрібна вона. Родичів у Мньові ми не мали, та й поза Мньовом не густо їх, а друзів там, де бідність, годі шукать, їх нема. І про свою будучність самій мені відтепер доведеться думать і дбать. Відправила я подружок своїх у гуртожиток, попросила переказать, що мене не буде. А сама стала матір обходжувать. Помила їй голову, розчесала, одежину випрала, борошно зі столу змела, затираху, хай і на самій водичці, а зварила. Мати ж то мовчить годинами, наче їй і мову одібрало, то знову словами так і сипле, і все про колишнє, наче вона не біля мене, а десь в іншому світі живе: "Була у мене прабаба, болєй ста літ їй було. Вибереться із хати надвір: "Дівчатка, ходімо гулять на вулицю". Пелену підніме: "Давайте кавунчики садити". Дак ми садимо кавунчики. А тади: "Ну, давайте рвати, бо уже кавунчики виросли". Дак ми пісок гребемо і в пелену їй кидаємо. Тади яна гукає: "Рятуйте!" І як піде танцювать, із пеленою, повною піску. Аж жижки було трусяться — танцювать. Коли біжить хлопець — на коні. Та як ускочив між бджоли, а мій дід бджоли тримав, дев'ять вуликів, бджоли напали, кінь качається, ірже, і на хлопця бджоли напали…" Мати балакає, балакає, а я уже й не слухаю, про своє думаю, як мені далєй жить. І надумала, що таки піду учитися, хоч би там що.
І ось я навчаюся у технікумі, одержую підвищену стипендію як народжена у батрацькій сім'ї, і на тую стипендію ми удвох живемо. Сиджу на уроках, а мати бродить по містечку як божевільна, несповна розуму. Прибігаю з технікуму, починаю готувати що-небудь поїсти, матір годую і сама перехоплюю. Потім на город біжу, коло хати латочка була, саджаю, полю. Аж тоді уже про книги та зошити свої згадую, сиджу коло каганця до півночі. А траплялося, що на уроці у технікумі стукає хтось із вулички нашої, у двері класу: "Віра Жила тут займається?" — "Тут", — відповість учителька. "То хай іде на майдан, там її матка бушує…" Одпрошуся з уроку, біжу на майдан. Мати не бушує, а збере товпу навколо себе і розказує, що у її хвору голову збреде, або співає: "Дід мій у прийми пристав, до баби моєї. Клята була баба, але ми — родалися. А теперечки, душа чортова, тольки п'янствують люди, крадуть та одне одного топлять перед властями, і болєй нічого. Я винесла була чашку до колодязя, дак хтось забрав. Винесла банку — дак і тої нема уже. Отакі тепер людяки. Комісари кажуть, що тепер — добре, а що воно — доброго? Колись як не було, а таки соблюдали людей, і старих, і малих. А тепер — пройшов, чи поздоровкався, чи не поздоровкався, пішов, як свиня…" І знову — волосся на голові розкудлане, очі — каламутні. Підходжу до неї, беру за руку, веду, як малу дитину. А мати — співає, голосом дурним, на усю вулицю: "Ой, проспали-продрімали усе своє царствіє, ой царице-владичице, та де ж ти, наша заступнице?! Ми ж не голуби, ми ж не білії, ми ж ваші душі-сохранителі, ми ж ваші душі-покровителі!.." Юрма людська слідом суне: цирк безплатний. Одні голосно співчувають мені, інші насварюють мене, що не дивлюся за матір'ю, дозволяю хворій бродити по вулицях, жебрати, треті — нахабно в очі заглядають. У кожного — своя думка, своє судження. А я перед тими людьми — як перед судом долі гіркої своєї. І біль мої груди стискає, і в голові од тяжких думок паморочіє. Хто вони — ці люди, цікаві до чужої біди? Судді мої? Що вони знають про мене, про матір мою бідолашну, про покійного батька мого, про материну сиберізьку рідню, що пам'ять про неї запеклася у хворій материній голові і бунтує її? Нічого не чули, не бачили, сама лише байдужна людська цікавість, і більш нічого. І я бреду вулицями містечка Мньова, ведучи хвору матір за руку, між людей бреду, а ніби в пустелі безлюдній я. І тільки прохолодний вітерець од Невклі лагідно холодить мою паленіючу од думок про тяжкі обставини мого життя голову, висушує мої сирітські сльози…
А в хаті — стіни голі, як пустеля, сама пітьма з кутків порожніх на нас зиркає. Мати ковзне очима нетямущими по голих стінах, заплаче: "Калі б хоч карточка батькова у нас була, було б з ким погомоніти, але жисть нам із батьком твоїм така випала, що не до картонок було". А як вели нас колоною на майдан мньовський, на мітинг жовтневий, мені доручили портрет товариша Сталіна, на картон наклеєний, нести. То я після мітингу святкового портрет той дорогого вождя нашого до грудей притисла, полою шкільного ще, із сукна шинельного, бушлату прихилила і так додому повернулася, і ніхто в технікумі не запитував у мене про той портрет. І повісила я образ великого борця за щастя трудящих усього світу на покуті, де люди образи богів вигаданих звичайно вішають, сповідуючи пережитки темного минулого. І усміхався товариш Сталін із портрета усмішкою батьківською, мудрою, і здалося мені, що в хаті нашій сонечко зійшло. І казала я до матері: "Ось батько наш і покровитель…" А мати перехрестилася на портрета і відповіла так: "Тепер, донечко, такая жисть настала, що людяки яких хоч собі богів творять, але я у сій жисті мало що понімаю…"
А тоді скрізь ворогів влади шукали, замаскованих і перелицьованих. Траплялося нерідко, що й брат на брата писав, і сестра на сестру, і від батьків привселюдно або через газету відмовлялися, якщо батько куркуль чи служитель церкви. Тривала гостра класова боротьба, Віра це розуміла усім нутром своїм батрацьким і була за одне з начальниками. А тут хтось і на неї написав до дирекції технікуму. Написав, що студентка Віра Жила незаслужено одержує стипендію, бо вона, мовляв, зовсім не дочка наймитської сім'ї, а родичка колишнього мньовського нотаріуса. А був у Мньові такий нотаріус — Жила, недавно розкритий невсипущими органами і пильною громадськістю як злісний шкідник та ворог народу, і засуджений він був справедливим радянським судом. Але ніякий не родич він був для Віри, а лише однофамілець. І хоч Віра про усе це розказувала на педраді, присягалася, що в їхньому батрацькому родові ніколи не було і не могло бути жодних нотаріусів, у стипендії їй відмовили. Віра стояла біля касира і плакала навзрид, бо удома — ані копієчки і хвора, голодна матір. Плач її безутішний почув директор технікуму, вийшов із кабінету і розпорядився подати письмове прохання до Мньовської міської Ради, аби там розібралися із соціальним походження Віри Жили і так само письмово повідомили дирекцію технікуму. Усе ще плачучи, Віра побрела до класу. А тут оголошують, Ідо увесь їхній курс мас їхати у навчальне господарство, за сім кілометрів од Мньова. Віра позичає у подруги десять карбованців, залишає для матері, а сама їде на весь тиждень у господарство. Там вона працює разом із іншими студентами на різних сільськогосподарських роботах. Одного дня Віру послали поганяти вола, запряженого у плуга. За плугом ішов студент Васько. Вона ще не знала, як поганяти вола, куди — цоб, а куди — цабе. Віра хльоскає вола батогом, гукає до нього: "Гей! Гей!" А віл топчеться у розорі і вибирає місце, де прилягти. І, не зважаючи на хльоскання батога та Вірині розпачливі вигуки, підгинає усі чотири ноги і падає на землю. Лежить і жує жвачку. А Віра стоїть коло нього і плаче. Плаче Віра і думає: "А якби цієї хвилини побачив мене товариш Сталін, наш вождь і учитель? Він усміхнувся б докірливо у вуса і мовив: "Хіба, товаришко Жила, плачем борються за дострокове виконання соціалістичної п'ятирічки? Справжні комсомольці — не плачуть, нещадно воюють з окремими недоліками і тимчасовими труднощами, аби життя робітників та селян з кожним днем ставало кращим, веселішим!" І справді ніби вийшов вождь із древнього Кремля і мудре лице його сонцем засіяло у весняному небі. Прекрасні почуття до товариша Сталіна переповнили мене, але усі ті почуття я вклала у силу рук своїх молодих, якими смикнула вола за повіддя, накручене на роги. І віл слухняно підвівся, і ми доорали грядку.