Відтоді п'ятеро слідчих було у мене, і жоден мене не витримував, передавав іншому. І ось викликає мене серед ночі ще один слідчий, Плохієм назвався, така у нього фамілія була, але зовні приємний, невисокий на зріст, і кабінет у нього не такий злий, як ті, що по них мене ночами досі водили. Запросив мене сісти на диван, назвав Палажкою Устимівною. А перед ним, на столі, — моя справа. І аркуш чистого паперу. І почав мені Плохій розказувать, що попередні слідчі відмовилися вести мою справу. А він, Плохій, тихий, смиренний, слухняний, ось йому і доручили вищі начальники. І почав слідчий запитувати, хто ходив до мене та навчав Богу молитися, до кого я ходила і навчала. Послухала я послухала того Плохія, та й кажу, як воно було: "Мій синок родненький, Іванком його звали, не повернувся із фронту, і тяжкенну жисть я прожила свою, ось і стала Богу молитися. А тади уже сам Христос почав до мене з'являтися, а коли Йон був сильно зайнятий, то присилав свого десятника, так у нас посильних при управах ранєй називали, Нестора Семирозума, що родом із Пакуля, але Бог живим його на небо забрав за великі знаття його. А хто з людяк мринських переступав поріг дому мого на вулиці Піщаній, коло Зеленгоспу, хто хрестився, того я кликала у дім помолитися за синка свого загиблого, ось і все". Слідчий усе чисто сеє записав, далєй і запитує: "А як ви живете із своїми сусідами?" — "Дуже добре живу, — відповіла я. — Ніхто з них од мене обиди на мав, і я ні від кого". Йон тади усіх моїх сусід по іменах і фаміліях називає, я ж головою покивую, що знаю їх. Слідчий і сеє записує. Тади прочитав мені усе теє, що записував, дав розписатися на кожному аркуші і став розказувать, у чому я звинувачуюся. А звинувачувалася я за трьома статтями: 58.10 — се пропаганда, 58.11 — се зв'язок із закордоном, за теє, що я приймала віруючих з інших міст і країв, 58.8 — се терор, спроба замаху на уряд… (А усіх провин моїх перед урядом було, що я прийшла до Марії Теленихи, сусідки своєї, а у неї на стіні висить велика картина, на якій намальовано генералісимуса Сталіна, у орденах увесь, як пес у блохах. Я і сказала Марії: "Маріє Юхимівно, образу Спасителя у вашій хаті нема, а антихриста портрет ви повісили на видноті". І болєй нічого я їй не казала, мовчки пішла з хати і вже ніколи і порога її не переступала. Я ніколи не влазила у політику, навіть газет ніколи не читала. Господь і його десятник Нестор Семирозум вели мене по жисті, по горах її крутих і долинах). І, розповівши усе теє, слідчий Плохій мовив: "Ідіть, Палажко Устимівно, до камери і спіть спокійно, суд розбереться, радянський суд — найсправедливіший у світі суд… Якщо він живий досюль, хай дасть йому Бог світлих днів жисті, а також дєтві його. Бо пішов слідчий на вулицю Піщану, до моєї дочечки, запитав у неї, чи хоче яна побачити матір свою. Галька зраділа. Плохій розказав, по якій вулиці мене везтимуть на вокзал і де зупиниться "чорний ворон". А се уже вищі начальники у сам город Київ наказали привезти мене як злочинницю несусвітних Бо тамочки спланували велике судилище над нами, віруючими, звинуваченими у шпійонстві та вредительстві. І дочка моя прийшла на вокзал, і побачила мене, як ми виходили з машини. Нас оточила сторожа зі зброєю у руках, гвинтівками зі штиками, і повела до поїзда. Як то було Гальці на усе теє дивитися? Привели нас до поїзда, усіх посадовили до вагона загального, тюремного. А мене одну — за грати залізні, за якими хіба що гальки звірів возять. І стояв коло мене конвойний з гвинтівкою. Я пропросила води, так плохенько мені було, а йон наставив штика на мене і сичить зі скреготом зубовним: "Американська шкуро, ти — штика заслуговуєш і кулі свинцевої, а не води!" Бо йон уже бачив мою справу, а в ній три страшні статті: спроба замаху на уряд, зв'язок із закордоном, антирадянська пропаганда. Боже, я ні в чому і ніколи не була винна. Я лише любила Тебе, Господи, а люди не розуміли мене, бо самі не відали, що такеє — любов до Бога. Амінь.
І ось привезли мене до київської в'язниці, а зветься вона — Лук'янівська. Посадили мене до камери. Там було три жінки, одна з них, Варка, п'ятдесятниця, молода ще, вагітна, на шостому місяці. Вона теж, як і я, нічим не завинила перед владою. Вона володіла мовами, про які сказано у Євангелії (дари Святого Духу). А влада приписала їх до мов американських… Був сильний морозяка. Нас вивели у крихітний дворик на прогулянку. Я була у босоніжках, пальтечко літнє, у чому забрали з дому, у тому і була. А конвоїр — у кожусі, валянцях. Він кудись пішов, не було його з годину, може. А зі мною в камері були ще дві лікарші, яни в лікарні у війну працювали, тепер їх за сеє посадили. Вони побачили, що я уже обморожена. Вони стали гукать конвоїру, той прийшов. Дак вони узяли під поли снігу і в камері почали мене снігом відтирати. І мої ноги стали вогнем горіти, а перед сим я уже їх не відчувала. Але і в Києві я слідчим нічого не свідчила, що яни хотіли від мене, щоб розпочать велике судилище над віруючими. І мене одвели до карцера. Там можна було лише стояти, ні на що не опираючись, навіть на стінку. Вартовий весь час зазирав у вічко. А я — у босоніжках, ноги геть отекли, наче колоди, ноги стали. А ще я не так давно перехворіла тяжко на запалення легенів. Часом уже не було сили стояти, я присідала на край параші. Вартовий як тільки побачить, свариться: "Негайно встати!" Я підводжуся. А сил уже немає. Шість діб не спавши, не ївши. Я прихилилася до стіни, вартовий заглянув у вічко, закричав: "Не торкатися стіни!" А вартував біля карцера зовсім хлопчик, вірменин. Я йому і кажу: "Юний воїне, у тебе ж є мати, сестра чи дружина, уяви їх на моєму місці…" Ці слова мої присоромили його. І він уже до ранку у вічко не заглядав. А на сьому добу привели мене знову до камери, з якої забирали у карцер. Варочка як побачила мене, заплакала. Я — наче із труни підвелася, така вимученая. Узяла яна мене на свою постіль, сама сіла, а мене поклала на коліна свої і обливала слізьми: "А ми раділи, що наша сестричка у тюрмі відмучилася своє і уже удома з дєтвою жисті радіє".