Дак на фронті я нічого не боявся, на дзоти груддю ішов, а в Пакуль свій після війни повернувся, багато літ боявся і рота розтулить. Аж тепер, калі усе, що було, на інше перекинулося, розказую про отця Олександра усе, що знаю. Бо я ще живим його на Соловках застав. Уже, правда, на смертній постелі своїй йон лежав, на нарах у бараці. І якось що один час начальники через хворість і старість його отця Олександра не чіпали, груби топив у бараці, і тольки. Аж тут строгість пішла несусвітна, нових начальників із Москви прислали. Одного досвітку вбігає до барака сам начальник табору і до отця Олександра: "Ти, суко стара, чому не в строю?" А йому уже ноги попухли, уже йон не може сам із нар підвестися. Дак наказав начальник табору показово отця Олександра покарать, аби інші боялися болєй. Гицелі з охорони витягай його на плац і до стовпа прив'язали. А мороз був — птахи на льоту замерзали, падали під ноги. І наказав начальник табору обливать отця Олександра, розіп'ятого на стовпі, водою. І лили на нього воду з відер гицелі із червоними зірками на шапках, і бралося кригою тіло священика пакульського, і вже йон обома ногами на тім світі був, а вуста ще ворушилися під кригою, молитву нашіптуючи. І довго той пам'ятник крижаний посеред плацу стояв, на пострах в'язням, а нас навколо нього вишиковували та ганяли. Дак розіп'ятий був наш отець Олександр, як і Син Божий, якому йон молився за нас, грішних, усю жисть свою. Тольки ж Син Божий, гомонять, воскрес, душею і тілом, а тіло отця Олександра, як завесніло, зі стовпа зняли і в обчу могилу кинули. А мо', і справді душа його пташкою до самого Бога полетіла і тамочки про горювання наші розказує. Якщо йон, Бог, єстяка, бо я такого за жисть свою довгу надивився, що не знаю уже, як і про Бога того думать, що Йон усе теє бачить і мовчить…
А як уперше переступив Нестірко поріг дому попового, це уже камеру Мринської в'язниці обживав отець Олександр, ще жив його дім. Спогадами про колишнє жив. Сутінкове було в кімнатах від німих тіней людських, що не хотіли їх залишати. Багато поколінь народилося тут і померло, було дому брусованому під сто літ. Пахло в світлиці ладаном, як у церкві пакульській, деревом старим пахло і шкірою палітурок книжних. І наказав Нестірко Бомбі та Цмокалу розчахнути віконниці і відчинити вікна, аби тіні і дух життя колишнього геть пішли, в ліси, у нетрища і на болота, як приказувала його баба Уляна, коли болесті із тіл людських виганяла. Бо певен був Нестірко: усе, що з колишнім пуповиною часу пов'язане, то хвороби старого, нікудишнього світу, а нове життя належиться писати із чистого листа. І бризнуло сонце яскраве в розчахнені вікна, темні тіні учорашнього дня розганяючи, живлюще весняне повітря пливло в кімнати, а смердючий, як для Нестірка, ладанний дух відступав у сінці, а з сінець — на город і тікав ярами за Невклю, на болото Замглай. І лише іконостас у покуті, над розтоками широких лав усе ще тулив трохи тіней до себе. І образи богів мальованих зирили на Нестірка з дощок дерев'яних суворо й осудливо. Бомба з Цмокалом ніяково тупцювали в порозі, наче боялися, що ось-ось з'явиться господар дому і вижене гостей непроханих геть, їм усе ще бракувало класової рішучості. І мовив Нестірко до богів мальованих, аби підбадьорити товаришів своїх у нещадній боротьбі за світле майбутнє звільненого пролетаріатом та біднішим селянством людства:
— Гей, ви, там, у кутку, помочнички експлуататорів трудового народу! Що ви зирите так нескосирно, як вовки з темного лігва на мисливців?! Укусіть нас, войовничих безбожників, якщо зуби у вас є і сила хоч якась є! Але нема у вас ані зубів, ані сили, тольки страх забобонний пригніченого панами люду досюль беріг вас. А ми — люди нові, ми страху перед вами ніколи не мали і не маємо. Де ж ваші громи і блискавки, щоб покарать нечестивців, як кугикав у церкві ваш слуга, попик задрипаний?!
Не спалахнула блискавка, не зарокотали громи у весняному небі, лише соловейко у поповім саду, під вікнами витьохкував незворушно, байдужий до гніву Господнього і суєти людської. Посміхнувся Нестірко зверхньо, зіп'явся на лаву чобітьми юхтовими, з рипом, з лави — на стіл, із дерева червоного, з ніжками точеними, білою скатіркою домотканою застелений, і видер з іконостаса образ Бога-отця, з обличчям замисленим у небі синьому, цяткованому білими хмарами, у чикмеля селянського вбраного, з патерицею, як у пастуха, в руках білих. Малював той образ для церкви пакульської богомаз прийшлий, але не вписалася ікона в образи церковні, канонічні, але освятив її ще батько отця Олександра і в домашній іконостас поставив. Потрух сіявся з дошки, поточеної деревоїдами, на руки Нестірка. І засміявся Нестірко презирливо: "Ну що, творці і верховоди світу вчорашнього, чортма у вас сили навіть власний образ від жучків уберегти?! Не зумів ти, дядько, череди людської пасти, відтепер ми пастимемо, і луччей, анєй ти, старигане!.." І кинув він ікону на середину світлиці. Упала ікона на підлогу дерев'яну і розкололася навпіл. А Нестірко уже виймав з іконостаса образ Богоматері, з очима добрими і печальними, з дитям на руках. Але ніщо не ворухнулося в душі Нестірка під поглядом святої матері землян, ніби закрижаніла душа його на віки вічні. А лицем посміхався скрива: "Що, підстелюшко, хотілося тобі сховати грішок свій за попівськими ризами, а тепер — не вийде, на чисту воду тебе виведемо…" І кинув ікону через плече, під ноги Бомбі та Цмокалу. По тому видер він з іконостаса образ Христа із Книгою розгорненою в руках. Ковзнув очима холодними по словах, написаних на сторінці Книги розгорненої, але не став читати, швиргонув ікону на долівку світлиці: "І сьому байстрюкові туди ж дорога!" А Цмокало нагнувся, підняв і начитував уголос, поцмокуючи повними, наче ковбаси, губами: "НЕБО Й ЗЕМЛЯ ПРОМИНУТЬСЯ, АЛЕ НЕ МИНУТЬСЯ СЛОВА МОЇ!" Але визвірився люто на товариша свого Нестірко, нестримна ненависть до богів та слів їхніх клекотіла у грудях його молодих: "Луччей би ти читав теє, що я з повіткому привожу, книги вождів партійних, а не сюю брехливу агітацію церковників! Виносьте сеє барахло у двір і складайте на купу. Як збереться надвечір наш осередок комсомольський, палитимемо показово, щоб і небо закоптилося!.." А як видер він усі образи богів з іконостаса, і з самим іконостасом почав воювать. Ніби вріс іконостас дубовий у стіни дому. І безсилий був Нестірко. Тоді знайшов він у коморі поповій лапу сталеву, підважив лапою іконостас, оддер од стін. Гахнув ним об дошки підлоги і бив сталевою лапою, поки на тріски не побив.