Дак забрали Левка Жилу, бойового дядька мого, серед ночі, аж п’ятеро міліціонерів за ним приїздило, знали, що вояка добрий. Зв'язали руки йому попереду і ноги зв'язали, поклали, наче колоду, на сани та й повезли крізь ніч. Віз його Бомба, комсомолець і активіст, із Нестіркової команди, а навколо — п'ятеро міліціонерів кінних. Дядько у темряві вірьовку на руках перегриз, тади ноги якось розв'язав. А саме Страхолісся минали. Скотився Левко Антонович із саней, до лісу кинувся. А сніги тої зими глибокі упали, легкості ж колишньої уже не було у дядька мого героїчного. Провалився йон у сніг сипучий по груди, тут його міліціонери і розстріляли, наче мішень диктову на стрільбищі. Тольки і прохрипів йон: "У, гади, контра проклята!.." Се уже Бомба розказував батькові, під чарку. І тіло у Мрин повезли. Де там його прикопали, у якій братській могилі, ніхто не знає, та ніхто і не допитувався сильно. Люди тади уже й тіні своєї боялися, добре їм Сталін на язики наступив чобітьми своїми.
І залишилося од дядька мого тольки пожовкле фотко часів громадянської війни. Батько довго його на горищі ховав. Уже як Сталін помер і сеє все почало потроху мінятися, уніс у хату і в рамку сімейну за скло притулив. Троє червоноармійців на тому фото. Двоє — з трилінійками між колін, у солдатських шинелях, у ботинках з обмотками, у армійських папахах, а дядько мій, посередині, тримає в руках кавалерійського карабіна, без штика, на плечах — офіцерський бушлат, знятий із якогось біляка рослого, бо — до колін йому, червоний бант на грудях, зірка на будьонівці. А лице — зовсім юне, майже хлоп'яче, в очах усміхнених — наївність і цікавість дитяча до світу сього жорстокого. Народився йон на межі століть, зовсім молодьонком — воював, за червоних, а убили його свої ж таки, червоні, у снігах страхоліських, чи не в годі двадцять сьомому. Батько мій, було, як вип'є добре, заплаче слізьми п'яними, братеника свого згадавши, та й мовить: "Смерть йон сіяв, болєй нічого у жисті не знав і не умів, і для себе смертоньку викохав, виростив…"
Сходилися вечорами сільські хлопці та дівчата, що їх Нестірко до комсомолу вписав, сходилися до клубу, що його Народним домом називали, як додому. Розпалював Нестірко грубку у боковушці своїй, де й спав на дощатім тапчані, шинелькою вкрившись. Хлопці самосад курили, смердючий дим у челюсті грубки видихуючи, дівчата лушпинням гарбузового насіння на земляну долівку плювалися. Нестірко читав уголос "Азбуку комунізму" Бухаріна і роз'яснював, що у цій книзі, написаній одним із вождів світового пролетаріату, уся мудрість людства, інших книжок можна і не знати, якщо цю завчити напам'ять. І завчали, по рядках, по сторінках, як діди та батьки їхні — "Отче наш". Якщо приставав хтось новенький до їхнього гурту, вимагали, аби приніс із дому ікону, хоч одненьку, коли ще батьки такі несвідомі, воліють молитися старим богам. Тоді Нестірко діставав сокиру з-під тапчана, здіймав угору руки і казав глумливо:
— Гей, ти, божисько! Дивися з неба, як я зараз твій образ нерукотворний, що його стільки поколінь темних людців виціловувало, прагнучи милості твоєї, рубатиму на цурки! Якщо ти справді є, а не вигаданий рабським розумом, зупини мене, зроби сухоруким, убий на місці, зітри на порох, я тебе не боюся!..
Хлопці зосереджено дивилися на сокиру в правиці Нестірка, полум'я, що палахкотіло у грубці, милувалося на себе в лезові і криваво скрапувало на долівку. Дівчата нишкнули по кутках, струсивши лушпиння з подолів. Нестірко ставав коло грубки навколішки, підкладав дровеняку і колов лезом сокири ікону на дрібні, тоненькі тріски. Спершу відколював крильця янголам навколо образа Божого, відтак самих янголів розсікав навпіл, Святу книгу в руках Божих стругав по літерках, а потім цілив сокирою так, щоб тріщини розчахували, випивали очі Христові. Якщо ж ікона траплялася давня, на дошці трухлій, поїденій шашелем, з насолодою хрускав нею об коліно і кидав половинки у жерло грубки. Тоді підводився переможно, величався у відблисках вогню і казав регочучи:
— Ну, що мені поробило опудало небесне? Бо його страх людський породив, і тольки. Нема страху у розумах розбуджених революцією людей — нема і примари на небі. Є тольки жисть земна, яку ми в комуні зробимо щасливою і радісною…
— А матка моя гомонить, що після смерті з кожного спитається… — несміливо озивалася з кутка ще новенька у їхньому гурті Катерина Нужда. — Хто по совісті жив, чи як…
— Дак скажи своїй матці і ви усі знайте: скоро наша, комуністична, наука свідомим представникам пролетаріату і біднішого селянства забезпечить повне безсмертя. А буржуї, імперіалісти і їхні прислужники — вимруть, туди їм І дорога. Світ чистішим стане!
І палали очі Нестірка вогнем віри нової, як ікони в грубці.
І заходив на вогник до сільської комсомолії Левко Жила, чом роками старший од них був і вже партійним з війни громадянської повернувся. У червонім галіфе він був, у френчі заношенім, з офіцера-біляка на фронті знятім, перевісь шкіряна поверх френча і кобура на ремені. Хоч знали усі в Пакулі — порожня кобура, одібрано у нього нагана міліцією мринською за стрілянину, вчинену на базарі. Заходив напідпитку, бо й не просихав він на пожежні сільській. Була з повіткому вказівка забезпечити партійцю Жилі керівну посаду. І зробили його завідуючим пожежнею, бо ні на що інше він не годився через неграмотність свою і любов до горілки. Мав він тепер воза і конячку вигуляну, бо не так часто в Пакулі тепер горіло, люди господарями на землі стали і тяжко надбане берегли. Тож здавав він конячку обезкінним селянам за пляшку самогону, нахваляючись, що він у такий спосіб забезпечує проведення в селі нової економічної політики: "Калі вже — базар, то хай буде базар: я тобі, ти — мені…" І гасив самогоном вогонь у душі своїй скаламученій, але не гаснув вогонь, ще дужчим, ще пекучішим ставав. І вихлюпувався той вогонь з оповідок його пристрасних про переможні бої на фронтах громадянської у юні душі комсомолят. Вони всотували той вогонь ненаситно, як суха земля — воду, готуючись до скорих битв класових.
— Дак, значить, прокотилися ми вогнем революційним по усій Україні, від Брянська до Криму, від Харкова до Варшави, захищаючи владу трудящих. З ким тольки не боролися ми — з німцями-окупантами, з петлюрівцями, гетьманцями, денікінцями, григор'євцями, махновцями, з бандами Марусі, батька Ангела і з усякою іншою контрреволюційною нечистю! — розказував Левко Жила, син Антона Жили, розстріляного каральниками в дев'ятсот п'ятому році. — І котилися б ми далєй хвилею вогняною по усій землі, коли б не наказ вождів пролетаріату товаришів Троцького і Леніна зупинитися, бо ще не настав час для світової революції, їм, товаришам вождям, конєшно, згори видніше, хоч я тими наказами не задоволений і досюль. "Буржуй, калі йон — буржуй, його треба убивать!" — казали наші хлопці, і правильно казали, ведучи роззутих кадетів-офіцерів по крижаній грязюці і пострелюючи їх, як псів, сеє під Корсунем було. І якби усі так робили, класову ненависть у грудях розпалюючи, не розплодилися б із недобитків нова контрреволюція, усілякі непмани, куркульня та їхні прислужники, яких ми тепер бачимо і чуємо. Ще, товариші сільські червоноармійці, класові битви — попереду, нещадність і волю до повної перемоги комунізму розпалюйте у грудях молодих! Не вірте проповідям попівським про любов до ближнього. Ближній той, хто в одній з тобою шерензі на ворога простує, усі інші — вороги, яких треба нищити на корню. Як ішли ми на врангельців, проходили через містечко, яке зветься Таганча. А там, у лісах навколишніх, банди розгулювали і народ од безвластя розпустився. Дак ми затрималися в тій Таганчі на одну добу, зібрали по хатах тридцять мужиків призовного віку і безжально розстріляли їх у яру — як дезертирів Червоної Армії. Стойні такі мужики, як на підбір, і молодих багато, у декого вуса тольки проступали, а на печах та в коморах від класових битв за повне визволення трудового народу ховалися. Я в команді був, яка розстрілювала. Оцими ось руками з кавалерійського свого карабіна пуляв, у очі їхні, видимою смертю затуманені, дивлячись. І жалю в. мені не було аніскілечки, і досюль — ні жалю, ні каяття. Сняться, правда, мужики тії іноді, провокаційно, безкласове сняться, але і в снах дивлюся на них тольки крізь цівку карабіна свого. Наче гній на городі, так вони встелили землю тілами своїми, аби родила для поколінь нових. А як інак було? Або ми — буржуїв, або — буржуї нас, іншого не було. А хто нас жалів? Хто мого батька пожалів у дев'ятсот п'ятому? Привели у глинище і застрелили — за мрію селянську про щасливу Горіхову Землю. Батькова смерть од кулі царських каральників у моїй крові кипіла усі ці годи воєнні і досюль кипить. Не ми сеє все починали. І вороги трудового люду знали, що нас на коліна поставити не можна, а можна лише знищити. Знали і не жаліли ніколи. У дев'ятнадцятому, здається, бо годи воєнні у пам'яті моїй переплуталися, в одне криваве коло злилися, відступали ми на Брянщину. Кіннота Мамонтова і Шкуро тисла на нас. Гнали нас по снігу, по цілику, кілометрів двадцять п'ять гнали. Товариші мої бойові, хто в чоботях чи валянцях, у сніг провалювалися, відставали і гинули. Офіцерня біла, на конях, одріже групу червоноармійців, порубає їх шаблями, як лозу, і знову — в погоню. Треба було бачити ту смерть героїчну у полях засніжених і усілякі сумніви та жалі навік із голів би наших вивітрилися, як із моєї! А я — молодий, легенький, чоботи зняв, кожушка скинув і в самих шкарпетках вовняних та осьому ось френчі, досюль йон на мені, по мерзлому насту біг, як по битій дорозі, і — врятувався. Попереду у нас була річка Сейм, а річка Сейм не замерзає і взимку. Щоб одірватися од кінноти, треба було її переплисти. Червоноармійці у крижані хвилі Сейму кидалися. Майже усі перепливли, хоч місяць лютий був, а па берег — мало хто вибрався. Берег крутий, ухопитися нема за що, хапаємося за очерет, а він — ламається. Так і костеніли у воді, на лютому морозі. Або від куль гинули, офіцерня пуляла з правого берега, як на стрельбищах, тренувалася. Багато тамочки товаришів моїх полягло. Я виплив і на берег вибрався, щоб потім за них відомстити. Дак ми їх у Криму стелили собі під ноги, як солому. З кулеметів — тра-та-та! Рука моя — не здригалася. І не здригнеться, покуль останню контру не знищимо на корені…