Між яблуневою гілкою і кущем терну сріблилася в сонці майстерно зіткана павутина, посередині своєї верші зачаївся павук. Шануючи працю павука, Кузьма ступив убік, щоб не порвати снасті. "Стій!" — різко скомандував чорнявий. Кузьма зупинився, повернувсь до конвоїрів лицем. Дуло гвинтівки, яку тримав Нужда, стрибало в повітрі: "Дак, дядьку, ви хоч картузом очі затуліть, бо я — не вельми привчений стрілять, та ще в свою, пакульську, людяку…" — попросив Андрій. "А мені нема чого очі ховать, я нікого не обікрав і нікого не убив". Вітряк на шпилі Крукової гори, збудований Кузьмою, розкинув на півнеба білі крила, ніби руки, щоб обійняти цей земний світ і порятувать його од зла людського. "Тобі тільки носи сопливим дітям витирать, а не в міліції служити!"—верескнув на Нужду чорнявий, дістаючи з кобури нагана і обходячи Кузьму збоку. Холодна цівка нагана доткнулася його потилиці. — Хрестися скоріш, дядьку, щоб чорти в пекло не потягли!" Кузьма повільно підняв неслухняну правицю: "Ну, Господи, як мало ще тобі жертвоприносінь людяцьких, як не наситився ти, прийми і мою душу…" І в мить цю гримнули постріли.
Постріли гримнули, а Терпило стояв з піднятою рукою, зібравши у пучку пальці, і так само сивів перед очима його схил Крукової гори, і біліли на шпилі крила вітряка, і не знав Кузьма, на якому він уже світі — усе ще на землі чи бачить гору і млин свій з небесної високості. Наган ковзнув по плечі його і упав під ноги. Коло нагана простягся на сухій траві чорнявий Левко, цівка крові текла з вуст його, очі мертво, не кліпаючи, дивилися в сонце. По схилу гори, кинувши гвинтівку і ухопившись лівою рукою за плече, на якому теліпалася, наче дерев'яна, правиця, з тонким, поросячим вереском тікав Нужда. І гримнув ще один постріл. Нужда підломився в ногах, упав, але за мить скинувся, як риба на березі, і покотився веретеном по схилу, поки не зник за горою.
"Живуче, падло! Чорт з ним, додохне! — прогучав за спиною Терпила владний, жорсткий голос. І вийшов з яру Демид Волохач, Вовчарем у Краї прозваний. — Ну що, Кузьмо Несторовичу, наклав у штани, смерті в очі заглянувши? Тепер знаєш, як було мені там, у глинищі, у мої года молоді. Нарешті ми з тобою квити: один раз ти мені жисть порятував, і я тобі тим же віддячив. А на другий раз — не надійся, я у борг не даю… Хочеш жить — іди з нами, коня ми й на тебе припасли. У Пакуль, під юбку Марусини, тобі вже ходу нема, більшовички так за глитавку ухоплять, що й не кавкнеш. — Він нагнувся, узяв наган біля ніг Терпила, сховав до кишені довгого шкіряного пальта. Тоді змахнув павутиння з волосся — був без картуза. — Ну, хлопці,— по конях, покуль те гівно недобите в селі не розсмерділося…"
І вийшло із шалини на стежку дванадцятеро хлопців, а Вовчар — тринадцятий був. З пакульських — Василь Козубел і Федос Харлан, обоє — давно в лісах, інших не знав Кузьма. І зійшли вони стежкою крутою у яр жолудівський, там коні стояли, до кущів припнуті. І був кінь для Кузьми Терпила. І наказав Демид Волохач Кузьмі коло нього їхать, інші слідом скакали. І погнали вони коней вздовж річки Жолудівки, у бік Чортового болота. І казав до Кузьми Демид Волохач, Вовчарем прозваний: "Знали ми од своїх людяк в Пакулі, що сьогодні тебе на той світ прямим ходом одправлять, бо вже папір із повіту прийшов. А де і як тобі постоли плестимуть — сього ми не знали. І якби вони застали тебе удома та повели у глинище, коло цегельні, де я колись смерті дожидався, там би тобі й капець. Бо в Пакулі загін стоїть і я своїх хлопців заради тебе під кулі б не послав. А як закрутилися уранні крила вітряка твого, зрозумів я, що ти — в сорочці народився, що не прийшло ще врем'я твоє. Як сходило тих двоє телепнів на Крукову гору, уже яни у нас на мушці були. Але хотілося мені, щоб ти сам переконався, як комісари людську жисть поціновують… Тольки ж не чую я і слова дяки од тебе. Чи язик од страху віднявся? Чував я од людяк, що ти — розумака великий, із самими богами на горі своїй гомониш. Та й усього вашого кодла нібито душі розіп'яті між землею і небом. А як тітка з косою в очі зазирнула, увесь розум вивітрився, усі вумні слова забулися, сама блювотина зосталася. Отака вся отара людська, здохнуть — і то не вміємо, я за ці годки надивився, а тепер і ти на собі пойняв".
Але — мовчав Кузьма. З кожним скоком коня ніби жили смикав хто із нього. Помирать — і то було легше, аніж зараз од дітей, од Марусини, од дворища свого віддалятися.
І об'їхали вони болото Чортове, і край лісу, над Русалчиним озером спішилися. Розгорнули лісовики купу хмизу — вхід до землянки відкрився. Винесли вони із землянки хліб, сало, сулію горілки і сіли на траву обідать. А трьох хлопців Вовчар послав на хутір Козачий: "Хоч під землею, а найдіть Омельковича, перед очі мої поставте, йон там чеку свою піджидає, щоб подорожчай продать мене. А я сьогодні Господу Богу і святим апостолам без винагороди його оддам…" Прикололи вони зірки червоні на картузи свої і поскакали. І не було їх довго. Демид пив сивуху, як воду, і не І хмелів, тільки очі холодним свинцем наливалися. "Ти, розумака, скажи, — неждано повернув до Кузьми Терпила свою велику і ладну, наче з заліза вилиту, голову, — чи правда, що Христос — із жидків був?" — "Христос — йон за усіх І людяк постраждав, — відповів Кузьма. — І для всіх людяк йон — Син Божий". — "Мо', йон — і за всіх людяк, а тольки жидок є жидок. На землі чи на небесах, а болєй за своїх руку тягне. А я жидкам сала за шкуру залив, ой залив. Йон мене за них ще спитає… Наливай, Козубел, чого тут вуха розвісив, у тебе служба така — наливать!" — і Вовчар знову потягся до кухля. А як випив, казав далі: "Ти ось, Кузьмо Несторовичу, на мене хмуро зириш, а ми ж із тобою, які не є, а — родаки. Устим і Оксана, покійні, нас поріднили. І виплодок їхній, а твій вигодуванець Нестірко, — щоб його земля не носила, хоч і племінничком мені доводиться, — пуповиною нас пов'язав. Кров мого і твого кодла скаженого у ньому кипить, і — добра од нього не жди. Вчасно йон у туго банду свою, комсомольську, подався, бо я б уже його давно згріб і за яйця на гілляці підвісив. Але — не мине йон моєї руки, все одно не мине. Я уже йому передавав, у ту його комунію: попадеться — по-дядьківськи, власною рукою глядилки виколю, виріжу язика і те, чим дітей роблять, а тади — четвертую… А ти — пий! Пий, покуль живий, ти сьогодні удруге на світ народився!"