І пішов Сава Малаха із шпиля гори Крукової так само неждано, як і прийшов. Але встиг гукнути йому навздогін Кузьма, син Семирозума: "А куди ж яни подінуться після революції, випаруються в огні, чи як?" — "Хто?" — "Та різні ж начальники та підначальники, які топтаться по людяці простій звикли. Яни ж — наче гниди у волоссі. Воші революція, мо', трохи і вичеше, а гниду — ніщо не бере. І завтра з тих гнид хіба такі паразити виведуться! Ті ж чорти будуть, тольки у других шкурах. Не міг ти, Саво Савовичу, про такеє не думать, яно само кожній людяці, яка жисть знає, думається і болить…"
Але нічого не відповів на те Сава Малаха.
А коли утретє зійшов Сава Малаха на гору Крукову, уже вивершував Кузьма вітряка свого. Уже крутилися на каркасі крила, легкі, з напнутої між брусків ряднини. Од крил вал крутився, на вал намотувалася тонка конопляна вірьовка, і поволі повз на гору по молодій ще, весняній траві жорновий камінь. Жорна з першого, збудованого Кузьмою млина потріскалися у вогні, і уламки їх, обмиті дощами, біліли на схилі, як черепи давнього викопного звір'я. А як виповз жорновий камінь на шпиль гори і зупинив Кузьма вал та одв’язав вірьовку, сіли вони під вітряком покурити. І казав Кузьма Терпило весело: "Скоро покличу, Саво Савовичу, на першу паляницю!" А Малаха був ще сумніший з лиця, аніж торік, об цю пору, і очі його в самого себе дивилися, байдужі до світу, який відкривався з гори Крукової. І далі казав Кузьма, син Семирозума, лагідно й співчутливо: "Щось гнітить душу твою, Саво. Читаю сеє в очах твоїх". І одказував Сава Малаха, голова Пакульського комнезаму: "Чую довкіл, я ж не глухий, ніби ми усе, що й доброго було, зруйнували, а нового на попелищі жисті учорашньої нічого толком не вибудували. Дак думаю я довбешкою своєю мужицькою, що не ми руйнували, а нас самих війна руйнувала, сперва — миколаївська, а тади уже і громадянська. Як сього не пойнять, нічого пойнять не можна у вариві житейському. Що я робив три годики на фронті? Був я в саперах, підривником, і там, де я ступав, після мене гола, ранена земля залишалася. Мо', через те і сходжу я калі-не-калі на сюю гору. Як душу каменем придавить, хочеться глянуть, як ти, на зло усьому, що довкуль твориться, будуєш, а не останнє доруйновуєш. Хоч тхне од тебе чужим мені класовим душком, се теж правда. Але єстяка в тобі, Кузьмо Несторовичу, і тая правда жисті, над якою я не думать не можу. Я тобі ще тольки одну приключку свою розкажу. Було сеє у п’ятнадцятім годі. Ми тади в окопах гнили, на Варшавському напрямку. Гнили, бо не було з чим наступать, ні патронів, ні снарядів, самі штики. І ось пустив німець на дивізію нашу гази. Добра сотня солдат там лягла. Стали ми одступать. Не відступали, а — бігли. Не встигнемо оглядітися, обкопатися, а вже німецькі снаряди на голови наші сиплються. І перегородила нам шлях ріка, що з болота витікала. Був там місток дерев'яний, але сколь йон міг пропустити, калі вже німець — ось йон. На березі — стовпище, паніка. А поблизу там двоє сіл було. І одержали ми, сапери, наказа — розібрати будівлі і вимостити шлях військам через болото. І ось через кілька годин на місці сіл, де людяки, мо', з початку світу проживали, самі комини залишилися та глиняні стіни сараїв. Легко сеє у нас пішло: руйнувать — не будувать. А яно усе ж — людяцькими руками колись тяжко стягалося та робилося. Дак се тепер думаєш, а тади — не думалося такого.
І тольки ми настелили через болото, а вже — обстріл. Кінець світу почався, їй-бо. Артилерія, кавалерія, обоз, піхота — усе перемішалося. Уже й настил не вміщає такої прорви військ. А був у нас полковий священик, отець Герасим. Паскудненька людячка була, хоч і з хрестом на грудях. У резерві, на відпочинку, сповідав йон нас, а хто із солдат відмовлявся од сповіді, про того доповідав по начальству. Але ж піп є піп, та ще у війську, на фронті. Калі бачу, мчить до берега з пагорба бідка, а в ній — наш отець Герасим. Візник по коню періщить, а піп візника патерицею у Спину штовхає і кричить: "Швидше гони!" Мо’, за півкілометра од переправи обоз перегатив дорогу. Дак отець Герасим, бачачи, що на бідці не проштовхатися, обрубав сокирою гужі, скочив на коня верхи і давай на людяк горлопанити: "Дорогу слузі Христовому, дорогу!" Страшний такий йон був: без шапки, волосся розтріпане, хрест теліпається на грудях, очі круглі, перепужені. А хто ж тую дорогу вступить, хоч і попу, калі кожному жити хочеться? Солдати ще й насміхалися: "Молися, отче, щоб снаряди нас не дістали. Ти ж навчав нас перед наступом: Бог помагає тому, хто молиться…" Чи молився піп — не знаю, але упав снаряд з неба у юрму, і не стало ні отця Герасима, ні тих, хто з нього насміхався, саме крошиво із тіл людяцьких. Дак я тебе запитую, Кузьмо Несторовичу, калі вже ти розумака такий: "Де йон, Бог? Де?!"
"У душі", — коротко відповів Кузьма Терпило. "У душі… — горісно засміявся Сава Малаха. — А де яна, душа наша?! Мо', й була, та загула! Млин паровий на узгорці стояв, картинка, а не млин. І одержав я наказа підірвати млин. А з дєтства до машин не байдужий. Дали мені в поміч п'ятьох солдатиків. Закріпили ми заряди з піроксиліном під балками, під машиною паровою, вивели шнури. А вже німці підходили до переправи. Підпалив я бікфордові шнури, піднявся млин у повітря і розсипався по землі. Ніби душа моя в порох розсипалася. А думать не було коли, і ніхто про думки мої не запитував. "Підривай спиртозавод!" Знову — заряди, знову — шнури. Підпалюю — пожарище на півнеба. Бо наказано було нічого не залишать німцям, саму землю випалену. Горіли села, горіли ліси. А ніч — місячна. Над шляхом, яким відступаємо, літають німецькі цепеліни, кидають бомби. Санітарний обоз, обоз біженців, гармати, солдати, жінки, діти, кози, кури, хто убитий, хто колісьми роздавлений… А ти — про Бога та душу мені торочиш! Де тая душа, де той Бог? Людяка хужей скотини робиться, одна думка, одне бажання — не здохнуть, вижить, вижить… Мо', де в небесах верхніх і єстяка йон, Бог. Але на фронтах побачив я безсилля Бога перед глупотою і упертістю злою людини. Дак і увірував я в нового Бога і з тим Богом повернувся у Пакуль — од самого Києва, де нас розформували, волік я кулемета… А серце моє, яке правди й справедливості прагло, зігрівав наган, за пазухою, під солдатською шинеллю. І хто б мене у Пакулі захотів слухать, як проголошував я бідняцьку власть, калі б не наган мій? Ти б тольки чув, яку бочку котили на нас із Говорухою старшина, староста та їхні підгавкувачі! "Нас народ обрав, — кричать, — а ви, більшовики, хто ви і одкуль?!" А я старшині — нагана під ніс, і хлопці, які за мною йшли, гвинтівки з плечей зняли, дак яни усі язики й проковтнули, болєй не питали, хто ми такі і одкуль. Бо ще на фронті я пойняв, що сила і є Бог, і тольки сила робітничо-селянську правду і справедливість одстоїть. А гомонок — наслухався я в сімнадцятім по саму зав'язку, находився по мітингах, де розпиналися демократи. Учора ще йон сельодкою на базарі торгував, а сьогодні про свободу і учреділовку горлопанить. І до чого яни, балакуни з довгим волоссям, домітингувалися? До всеросійського хаосу, голоду і старцювання. А ті, що за старого режиму "Боже, царя храни…" ревли наввипередки, скоренько в американські, у смужку, штани вбравшись, затягли "Ще не вмерла Україна". Де яни тепер, де? З поляками побігли за Збруч. А я тади таки прорвався на трибуну і в очі їм кажу: "Основний закон для нас — закон соціальної революції, а не повільних реформ. Основна правда для нас — правда робітника і бідного селянина, інших правд нема, не буде і не треба!" А яни мені із зали горланять: "Ганьба! Геть!" Ех, думаю, нема зі мною мого кулемета, я б вам пельки заткнув, ви б у мене і не пискнули! Таке мене зло взяло. Вибрався я з тої зали, подався на міський мітинг, мо', там, думаю, розуму мене навчать. Аж обганяє мене губернаторський фаетон на Пару вороних, позаду і з боків — чорнобашличники, а в кареті на подушках розлігся — губернський комісар, борець за народ… Я плюнув, повернувся і — ходу в Пакуль. Приплентався додому, дістав з горища кулемета і давай чистити, щоб готовий був, калі день правди нашої настане. І прийшов той день. Теперки робітничо-селянська совітська власть — од океану до океану, а скоро — і по всьому світу яна переможе. А ти — кажеш!.." — "Я — нічого не кажу…" — мовив Кузьма. "Ти, Кузьмо Несторовичу, як і мовчиш, то — кажеш… Але знай: ти мені — не батюшка, щоб я ходив до тебе на гору сповідатися!" — сердито буркнув Сава Малаха і пішов од вітряка. Уже на скосогорі обернувся — і знову подивувався Кузьма Терпило його сумним очам: "А приходив я до тебе, Кузьмо Несторовичу, ось чого Михаль Громницький у відповідачі тебе вписав. Бо ти — і кавалер Георгіївський, і в підкуркульники пнешся — вітряка будуєш, і за глитаїв сєльських колись заступався…" — "Я і за Говоруху перед німцями заступався, дак що?" — "Доброго у нас ніхто не пам'ятає, а погане — яно завжди на видку. Вписав йон тебе у відповідачі, разом із Романом Булахом, дак ти — стережися. Бо досюль усяка нечисть лісова наших товаришів пострелює, і калі що такеє у Пакулі станеться, головою своєю безневинно накладеш. Мені ж, признаюся, шкода тебе буде, бо ти — робити умієш, і руки у тебе золоті. А з ким я комунію будуватиму, як врем'я прийде, — з п'яничками та лодирями?"