Уже опосля війни, як трохи обжилися, заходилися край старого кладовища ферму колгоспну мурувать. А тади Цоб у колгоспі головував. Ось якось ми на кагатах картопельку перебираємо, аж під'їжджає машиною Цоб. Руки — за спину і погойдався між кагат гоголем, на нас і не дивиться. Я тут не втримала язика свого дурного та й гомоню: "Як-бо сеє твориться, що на кістках наших дідів-прадідів свині розкошуватимуть?" А йон ошкірився, яко песюга: "І на наших з тобою костях, бабо, хтось світле майбутнє вибудує, так жисть людська устроєна". Мене аж колотнуло всю: "Хоч ти, предсідатель, і начальник великий, а — бовван дерев'яний, не було в тобі душі і нема, потерть сама…" Йон крутнувся, до машини — і тольки задиміло за ним. Дак змурували сараї, обвалували шмат поля навколо, старе кладовище тамочки, у зону тую попало. І потекла із ферми гноївка, і море чорне, непродихне зрабілося. То й досюль, як плетуся я мимо у яр по щавель, Дарину, Матір дітей людяцьких, згадую і заплачу: "Ось яно як получилося: казала ти, що могилкою для дочки твоєї Богдани море стало, а й над тобою, бідною, — море розливанноє…" А може, море теє рукотворне не над Дариною, а — над усіма нами? І усі ми, хто животіє покуль, давно у тому морі смердючому душами своїми очерствілими потонули? А Богданка, дочка Дарини, сеє крізь гадки побачила, з паростків провиділа, які ягідки гіркі будуть, і — не взяла гріха на душу, отакеє з собою, маладьонкою, вчинила?..
Дак у городі Одес була яна, у городі Одес була Богдана Даринина, за більшовиків кріпко була яна. А тади приходить до Дарини у сні і каже матці своїй: "Ой мамо, мамо, нема уже в тебе дочки на цім світі, уже я плаваю в морі теплому рибкою холодною…"
Повернулися ми уночі із походу, з німцями-колоністами під Одесою билися. Багато кровиці пролилося, краще не згадувать, краще забуть — вогнем і мечем пройшли ми по куркульських селах, що повстали супроти пролетарського порядку. Повернулися ми уночі на квартиру свою, спочити трохи, а Богдана упала не роздягаючись, у шкірянці, на ліжко і простогнала до мене: "Уже, Хаво, я більше не зможу жити, уже я крові людської перепилася". Це втома, кажу їй, минеться. А сама думаю: "Уже всі ми кров'ю пролитою пов'язані навік, уже нам назад шляху нема, тільки — до повної перемоги над світовим імперіалізмом". А вона ще в Мрині мов несамовита робилася, як у дворі монастирському усю ніч машина торохкотіла, щоб не чуть було з вулиці, як буржуїв у підвалах на пню корчують. А ще як побачила жолоб цинковий, по якому голуба дворянсько-офіцерська кровиця текла… А ще як примчав він, нарком, поїздом персональним (розкішні, царські ще, вагони, кухня, салон, телеграф, а попереду і позаду поїзда — вагони броньові, а сам — наче крук хижий), і зрозуміла Богдана, що уся та кровиця — зверху вона ллється, а не тільки місцеві, мринські ентузіасти її проливають. Уже тут, в Одесі, запросили її на корабель, день народження одного з наших бойових товаришів святкувать. Гульнули хлопці, звісно, добре, тоді кожен день ми жили — як день останній, хиталася наша доля на вагах історії. Уночі це було. А під ранок — давай вони, хмільні, на людях живих, білячках різних, тренуватися, хто краще стріляє. Біля борту, над морем, на коліна їх ставили, і — хто точніше вцілить здаля… Жорстокий був час, що казать, і ми робилися жорстокі. Уранці вона повернулася, обличчя бліде, губи тремтять, розказать нічого не може, це вже мені пізніше розказували, що на тому кораблі творилося. Линула спирту у кухля, ковтнула, як воду, димом цигарковим затяглася, аж тоді голос прорізався: "Злочинці ми, злочинці перед людьми і Богом…" Я, правда, й кажу: "А хіба забула, що біляки в Одесі витворяли, коли їхнє було зверху?" А Богдана мені: "Усіх нас, і червоних, і білих, і усяких — ще суд судитиме, людський і небесний". Я ж не вельми тоді усім тим переймалася, вірила старшим товаришам своїм більше, аніж сама собі, без вагань і роздумів віддавалася нещадній боротьбі за майбутнє щастя трудового народу…
І ось, заснула я як убита, ще ж молода була, це я вже по тюрмах та в магаданському таборі спать розучилася. Раненько прокидаюся — постіль Богдани так і не розстелена, і самої її нема. Важкота така мені на серці раптом зробилася, я — до моря, а ми коло моря під квартиру дачу буржуйську зайняли, і море Богдана дуже любила, як випаде коли вільна хвилина, по березі все ходить. До моря я, аж лежить на піску білому одяг її чорний, шкіряний, і сліди її босих ніг — до води, а назад слідів — немає. І сходить сонце червоне, на вітер, на бурю, і кров із нього по морю струмками тече, а саме море — синє-синє, наче очі Богданки. І заплакала я за товаришкою юності бойової, а думала, що вже навік розучилася плакать…
І зійшла вона на пісок білий, як на поміст дерев'яний, із дощок свіжоструганих. Ще сонце не викотилося з-за обрію, а небо було червоне і море розбурхане в червону сорочку вбралося. ДИКТАТУРА ПРОЛЕТАРІАТУ ЄСТЬ ВЛАДА, ЯКА ОПИРАЄТЬСЯ НЕ НА ЗАКОН, НЕ НА ВИБОРИ, А БЕЗПОСЕРЕДНЬО НА ЗБРОЙНУ СИЛУ. І виковзувала вона із свого одягу чорного, шкіряного, наче од машкари звільнялася, недобрим чарівником насланої. КАРА МОЖЕ БУТИ ЛИШЕ ОДНА — РОЗСТРІЛ. ПОРЯДОК БУДЕ НАВЕДЕНО ЗАЛІЗНОЮ РУКОЮ. І кинула вона на пісок з голови стриженої картуза шкіряного, з кривавою раною зірки на нім. І зняла вона куртку шкіряну, і лягла куртка на пісок крилом вороним. Тоді зняла вона чоботи юхтові, і вислизнула вона із штанів шкіряних, наче із линовища. НАМ ДОЗВОЛЕНО ВСЕ ТЕ, ЩО СПРАВДІ ВЕДЕ ДО ЗВІЛЬНЕННЯ ЛЮДСТВА. МОРАЛЬ ЄСТЬ ФУНКЦІЯ КЛАСОВОЇ БОРОТЬБИ. АПЕЛЮВАТИ НИНІ ДО "ВІЧНИХ ІСТИН" МОРАЛІ — ЗНАЧИТЬ ПРОБУВАТИ ПОВЕРНУТИ КОЛЕСО ІСТОРІЇ НАЗАД. І залишилася вона в сорочці коленкоровій, білій. І ступила вона по піску білому назустріч хвилям морським. І обійняли її хвилі морські, але холоду води не відчула вона, бо вже мертвіло тіло Богдани Листопад у передчутті смерті бажаної. І поволокли її хвилі на глибінь, відступаючи од берега перед новим, як одвіку ведеться, приступом. І назавжди ковзнула земля з-під ніг її, і попливла Богдана назустріч смерті, і пливла, доки сил вистачало, по воді червоній. А тоді погасло небо для неї, і вивільнилася душа її од пут земних, жорстоких, і полинула до неба чорного, в зіниці якого спалахнуло світлом неземним око Боже, полинула в надії тремкій на всепрощення Його і милосердя до нас, людей грішних…