Як прийшла Богданка, просила Дарина дочку, щоб не починала розмов про політику: Борис не видужав гаразд, нервовий дуже, та й переживає з невдач на фронті. І минув обід спокійно, як у кращі часи для сім'ї Листопадів. Знала Дарина, що щасливою вона уже ніколи не почуватиметься — після смерті Тараса, після тяжкого поранення старшого сина. А все ж двоє дітей було коло неї, і Андрій не забув про материні іменини, прислав вітальну телеграму. Служив він тепер при штабі, за перекладача — вільно розмовляв німецькою. І раділа Дарина хвилині супокою, і розслабилася вона душею. По обіді вийшли на терасу, опустилися в розлогі плетені крісла. На столику у вазі червоніли яблука з їхнього саду, і червоніли яблука на гіллі дерев, що тяглися на терасу. Богданка зійшла у сад, до гойдалки. Тихо було в саду, і на всій їхній вулиці, навіть гайвороння у Мар'їному гаю, приспане літньою дниною, затихло. Не вірилося, що десь, не так уже й далеко, іде війна, гинуть люди, палають міста і села. Богданка гойдалася. Дарина заплющила очі, щоб запам'ятати надовго, назавжди цей тихий полуденний сад, і свою, дорослу уже, дочку на дитячій гойдалці. А в пам'яті оживало: Богданка, у світлому платтячку, уся в сонці, захлинається сміхом, а розгойдує її Тарас. Тараса — нема, і Богданка — інша. Сьогодні вона не сміялася. Давно уже не бачила Дарина свою дочку веселою, безтурботною. Печальний, аж надто дорослий для її віку погляд — у себе. Для неї вже ніколи не буде повернення в щасливе дитинство, у такі часи лише матері снять дитинством своїх дітей. Челядка винесла на терасу паруючий самовар, тарелю із святковим пирогом. "До чаю, дітки, до чаю, сьогодні я сама пекла пиріг, із яблуками, колись ви такі пироги любили", — неголосно, щоб не злякати тиші і спокою, проказала Дарина. Дмитро Костянтинович випив за обідом чарку наливки, вибачився, пішов до спальні перепочить. Хоч і ненабагато старший він був роками од Дарини, але вік людини — вік душі її, а не тіла.
Богдана ніби зі сну прокинулася, заспішила: "Мушу бігти в госпіталь. Працюємо без вихідних і — не справляємось. Щодня — десятки нових тяжкопоранених. Не те що палати, коридори забиті". — "Треба ж колись і про себе подумать, відпочити, забутися", — аж надто по-материнському зауважила Дарина, наливаючи у чашки чай. Чай був з м'ятою, по-літньому солодко пахнув. І пахнув мед, у стільниках, — Дмитро Костянтинович, вийшовши на пенсію, завів вулики. "Забутися? — перепитала Богдана. — Такого уже не забудеш ніколи, воно завжди з тобою. Коли на твоїх руках помирають люди, шлючи тобі свій останній погляд, їхній біль, їхній страх смерті, їхня зневіра каменем лягають у твою душу. І люди ж — молоді. А мусять помирати не поживши, не побачивши світу, помирати у муках страшних, зрешечені кулями, порубані, отруєні газами. За віщо?!" — "Вони, сестро, знають, за віщо помирають! — з викликом прохрипів Борис. — Вони помирають за велику Росію!" — "Війна є війна, діти мої, не уперше люди воюють і не востаннє, — заспішила Дарина, намагаючись погасити іскру, яка загрожувала великою пожежею. — А на війні смерть і каліцтво — звичайні речі, на жаль". Але Богдана уже не чула материних слів. Вона чула і пам'ятала лише слова Бориса. Господи, та в кого ж вони такі пристрасні і настирливі вродилися! Розуміючи гострі проблеми свого часу, вона, Дарина, навіть замолоду мислила і діяла помірковано, розсудливо. Безоглядність у слові, житті та почуттях сестри Марії завжди були чужі їй. Це не її діти, це — Маріїні діти. А може, тут діє один із законів життя: наступна хвиля завжди вища і стрімкіша за попередню, аж до дев'ятого суспільного валу, а потім — усе спочатку?
І казала Богдана впевнено та запально: "Яка — велика Росія, Борисе? Велика Росія — це міф, марево. Немає великої Росії, є велика за масштабами колоніальна імперія, яка ось-ось розвалиться, бо — обжерлася, ковтаючи усе нові й нові народи, території! Імперія, правлячий клас якої давно наскрізь прогнив і не здатен розумно, по-сучасному управляти. І мільйони загиблих у цій, нікому, окрім камарильї з вищих чиновників та буржуїв, не потрібній війні — це марні жертви. Вони кістьми встеляють шлях колосу, що робить останні кроки. Навіть імен загиблих ніхто не згадає вдячно, бо вітер революції не сьогодні-завтра розвіє примару, в ім'я якої вони гинуть. Ця імперіалістична бійка — за день учорашній. А битви справжні, за день завтрашній — вони ще попереду. У тих битвах будуть справжні народні герої, вічним пам'ятником яким стане всесвітня пролетарська соціалістична республіка! І чим швидше ти, брате мій, це зрозумієш, тим більше надії, що залишишся в новому житті, а не зникнеш безслідно, з усіма своїми Георгіями і аксельбантами, під руїнами приреченої історією імперії. Знаю, що для тебе мої слова — болючі. Але кажу, бо люблю тебе, як брата, і шаную як мужню людину, хай і засліплену віджилими богами, людину, яка не вклонялася на фронті кулям!.." — "Короїди! Короїди на могутньому і святому дереві, ось ви хто, з усіма вашими соціалізмами, демократіями і сепаратизмами! — здавлено хрипів Борис, хапаючись рукою за прострелене на фронті горло. — Велика Росія — вона була і буде, а ви, зрадники, тилові пацюки, ладні продати найдорожче — батьківщину, в ім'я вичитаної з німецьких книг "землі і волі", ви зникнете безслідно і безславно! Армія, розгромивши тевтонів, за першим знаком самодержця поверне штики у ваш бік і пройде з краю в край великої, тисячолітньої держави, од Білого моря до Чорного, од Атлантики до Тихого океану, і викорчує всю революційну, прожидівську нечисть!" — "Облиш ілюзії, Борисе, — іронічно посміхнулася Богдана. — Армія — це не лише ваша, випещена царями, гвардія, куди підбирають по росту, статурі й маєтності. Нинішня армія — це народ. А народ не хоче жити, як жив досі, він хоче перемін. Народ не дозволить, щоб по ньому знову топталися дворянські виродки і смоктали його кров біляпрестольні лизоблюди! Подумай, брате, кого ти захищаєш?! Бездарних чиновників, казнокрадів?! Розпутний імператорський двір?! Купців, які збагатилися, поставляючи для армії гниле сукно?! Поміщиків, які живуть за рахунок обезземеленого селянства?! Вісім мільйонів загиблих, поранених, полонених у цій війні — це остаточний вирок урядові, цареві і усьому правлячому класові. Перебори себе, осмисли це і почни життя своє спочатку…"