То йон, Нестор, не знав, хоч і Семирозумом прозивався, ніхто усяго не знає, така людяка, яка усе знає, і на світі б не жила. А треба було Несторові ту дівчину поясом шкуратним обперезать — вона сріблом-золотом по долівці й розсипалася б.
Дак йому треба було ще на горі Круковій замітить: де вогонь блисне — тамочки і копай, тамочки і золото.
Що те срібло-зо лот о, як уже домовик товкся по горищі у них. А Уляні наснилося, що яна очіпка загубила.
Протерла яна зі сну очі і серцем зайшлася: бо то на смерть чоловіка таке сниться.
А ще Уляні колодязь наснився — теж на чоловікову смерть. І постукався удод у хатній куток, і сорока уночі закричала на хаті.
А Нестор щоночі виходив з хати і дивився на сині вогні по горі. І скрадався він до тих вогнів, а вогні гасли. А одної ночі кинув він солом'яного бриля у бік синіх блимавок, бриль безшумно летів у темряві, наче сова летить, і упав, де вогонь блимав, і згас вогонь. А Нестор, повернувшись до хати, заснув. Заснув Нестор, і сниться йому чи привиджується, ніби сидить він за столом у своїй хаті, аж відчиняються — і не рипнули — двері, і заходить до хати канцеляриста, схожий на тих, що він їх у столиці надивився, поки пенсії дошукувався, але бідніше вбраний. У руках у канцеляристи папір цупкий, пергаментний і перо гусяче. І личко в гостя облудливо-солодке, наче у дяка, коли йому чарку наллють. Поклав гість пергаментний лист на стіл перед Нестором і перо гусяче подає: "Розпишися кров'ю, що душу нам віддаєш, і буде золото твоє". А небо прихилилося до вікна, заглядало до хати і сміялося іконним оком. Світло в хаті було, як серед дня, хоч була ніч, бо Уляна спала і діти спали. І сказав Нестор по довгій, тяжкій для нього хвилі: "Не…" — ще й головою похитав. І все зникло, наче й не було нічого, а він, Нестор, знову на лежанці лежить. Уже й не спав, бо не спалося. Як стало розвиднювати, узяв лопату, пішов на Крукову гору і копав цілий день там, де бриль його упав. І докопався він до скрині дерев'яної, а в скрині лежали кості козака у зотлілих сукнах та оксамитах, і шабля та спис збоку, а ще зелена пляшка з горілкою, сургучем засургучена. І більш нічого.
Прийшов Нестор до хати і тої горілки козацької випив, бо душею за золотом, якого не знайшов, побивався. Випив Нестор тої горілки козацької, що з давніх-давен у землі лежала, і стало йому під ранок зле. Розбудив він Уляну та й каже тихо, аби дітей не розтривожить, а мо', уже й сили не мав на балачку: "Помирать, жонка, буду. Як помру, то душу мою кріпко стережіть три дні, як у давнину водилося. А дітей наших люби і рости, і бережи ти дітей наших од усякої хворі і від людяк лютих, бо на роду тобі написано, що переживеш їх. Буде дощ вогняний на землі і буревій челикий, і смерть голодна по землі ходитиме і не насититься, докуль сто літ не мине, а може й довшей, і осипатимуться людяки з древа життя, як те листя восени, і на біле казатимуть чорне, а на чорне казатимуть біле, і будуть правда з неправдою на одне лице і ходитимуть у парі, і тольки той, хто одрізнить, порятує душу. Так відкрилось мені, коли діти наші народжувалися". Скоро по тих словах вийшла душа Нестора з тіла його. Сонце по той бік Невклі викотилося на край неба, наче крашанка, але Нестор уже не бачив сонця. І заплакала Уляна плачем великим, заголосила, затужила, бо голос її до неї вернувся І язик її.
А таки ж так, була яна німенька, допоки не помер Нестор, а як помер, так її й одпустило.
Тади загув вовк на Круковій горі, хоч давно розвидніло і сонце світило.
То Мартин радувався, але ще йому не врем'я було до людської подоби повернутися.
Калі ж дитя наше як заплаче, аж захлинається од плачу дитя.
Дитя — яно чує, калі смерть поблизу ходить.
Мар'яна у хату до дитяти побігла, а я коня запрягав у поле їхать. Туточки Уляна й заголосила, і вовк на горі загув. Я через межу, до Терпил, а Нестор уже й душу оддав. Стою, як ущула, та дивуюся і смерті його нежданій, і що Уляні язик повернувся.
Обмили тіло Нестора і поклали на лаві, і три дні та три ночі стерегли душу його, як наказував. Старші у хаті ночами сиділи, байки розказували та небилиці, щоб не поснуть, а парубки та дівчата вогнище у дворі палили і витанцьовували навколо та ігри водили, як у старі часи, на похоронах. А третього дня прийшов з поля дідок, якого ніхто досі у Па-кулі не бачив: весь у полотняному, босий і бриль солом'яний на голові, а через плече полотняна шанька і пензлі богомаза в шаньці. "Я, — каже, — бродячий богомаз, від села до села, від церкви до церкви ходжу, пустіть мене ніч з вами перебути, люди добрі". І впустила його Уляна, ще й яглів у мисочку налила. Сів він з тою мисочкою на колінах біля порога і півночі так просидів, і не ївши, і не балакавши, тільки роздивлявся навколо пильно, наче уперше усе те зблизька бачив: і людей, і вогник свічки у руках покійника, і хату. "Не спіть! — гукав час од часу Матвій Мохнач. — Бо душу живу стережемо!" І не спали. Аж опівночі ніби смерч упав з неба, погасив вогнище у дворі і тугим крутенем закрутився навколо хати. Хто у хаті був, на смерть полякалися: загуло, застугоніло, вікна червоно спалахнули, ніколи в Пакулі такого не чули, не бачили ні до того, ні потім.
То йон, вихор, і був.
Як ходила я з чумаками, теж вихори налітали стовпами високими. Як забачимо, що нечиста сила до нас крутить, так ми валку спиняємо, і під вози ховаємось, і воскресну молитву читаєм. А були й такі чумаки, що свяченими ножами у вихор кидали. Дак сидимо під возами, а воно рве, аж вози тріщать і шкури лопочуть, перекоїться, та й по нім.
І ніякий то не вихор, а по душу Несторову прилітало, бо знав йон щось.
Мо, йон відьмак який був.
Який тамочки відьмак! Відьма чи відьмак не помруть, поки стріхи над ними не знімуть, а Нестор душу віддав легко, і не торкнулися стріхи, і стріха нова була як грім.
Як закрутило, застугоніло навколо хати і свічка в руках покійного Нестора погасла, простяг дідок, що мандрівним богомазом назвався, руки над тілом Нестора, і світилися руки. І стихло все навколо хати, і свічка сама знову — запалилася. А дідка, богомаза мандрівного, уже не було в хаті, як свічка в руках покійного Нестора запалилася. Присягалися, хто в порозі, біля дверей, стояв, що не виходив дідок, а де подівся — ніхто про те не знає. Поховали тіло Нестора на Вишневій горі, над Невклею, бо на кладовищі отець Серапіон ховати його заборонив за супротив Богові, коли на крилах із дзвіниці літав. Пізніше стало тісно на землі не лише живим, а й мертвим, і розповзлося гробовище по Вишневій горі, а перший був Нестор.