Ну, а хтось написав матері Юзефа аж у город Львів, дак вона приїхала і сина з онуками забрала до себе, болєй ніхто про них нічого не чув. А Сонька — та за своїм офіцером до самих Одес бігла, юбку задерши. А там йон її покинув, стидно хвору. А прибилася вона знову у Пакуль. Аж тут уже ні дєток, ні Юзефа, ні домика під горою Жомирівкою. І матку її, як по селу стріляли, осколком убито, а батько другу собі привів. Дак вона постукалася було до батька, а батько Соньку і на поріг не пустив: "Своє кубло розорила, нема тобі мого прощення і не буде, живи, як знаєш, хоч здохни під тином". Дак валялася вона, хвора й голодна, попідтинню, а я — мимо ішла. Ішла я мимо і кажу: "Бариня… Бариня…" І не ворухнулася жалість у серці моєму. І я себе не осуджую: залила вона мені сала за шкуру, покуль я в них служила, ой залила. Нема гірш, як із селюка — та пан. Правду мій батько покійний про таких казав: "Пани ви мої дрібненькі, а воші — як біб…" І ніколи я не вірила, що при новій власті нам лучченько жить буде, бо знала: тольки простій людяці над іншою людякою власть дай, вона гірш учорашнього пана зробиться і кровицю хіба так питиме. Хто оком правдивим по жисті нашій пройдеться, той погодиться з думою моєю печальною, а треба тольки так робить, щоб людина од людини менше залежала в жисті, сама собі раду могла дать.
А Сонька — що Сонька, так і пропала б вона під тином, якби не Христя, у добрі душею скупана, так про неї кажуть.
Вона підібрала Соньку під тином, у двір свій привела, обмила, нагодувала і одігріла. І се я вписую, хоч досі Христі тої не пойму. Мо', їй, Христі, на тім світі і зарахується добрість її, і буде вона у раю панувать, а я — у пеклі горювать, тольки я б так зробить не могла, хай хоч що. Мо', і є людяки такі, що народжуються на світ добро для інших робить, а я — не з них. Не з них я, бо я — обиду довго помню, і пече мене тая обида печією гарячою…
Приписую до оповідки сеї і свою оповідь, бо свідок я єстяка і буду, докуль жива. А мо', і на тім світі свідчитиму, якщо є він, той світ. У рай, навіть на небі, давно уже не вірю я, а пекла— і на землі вистачає. Ніяка сила, чиста чи нечиста, не вигадає пекла страшнішого, аніж його люди придумали. Дак свідчу, як велика добрість Христі до Соньки великим злом для людей повернулася. А в кого голова на плечах єстяка, хай той думає, як воно так у світі ведеться. Бо у мене самої, коли про сеє сильно думать починаю, мозок закипає і душа перевертається.
Дак се я вже, у тридцять третім годі, додихала. І одвезли мене грабарі, Громницьким найняті за хлібець, у глинище та й кинули до спільної ями. А я вже де противилася і жить не хотіла, вся опухла, сукровиця з мене пирськала, як пальцем торкнеш, і очі мої вже світу не бачили, "куряча сліпота" їх виїдала. А було в тій ямі люду мертвого — як околоту, і страшно мені зробилося, як грабарі од'їхали, і стогнала я. А дибала мимо Уляна Несторка, вона трави по ярах збирала, коріння різне, бо зналася на тім, і ще жива ним була. Учула вона стогін мій, підійшла до краю ями і витягла мене з могили. І привела вона мене до себе на хутір, і настоями з трав різних три дні мене відпоювала, як рідну, хоч і близько не рідня ми. А ще стала вона мені по ложці супчику з лопушиного коріння давать, і одійшла я. Тади везли повз хату її коня дохлого, на скотомогильник, а слідком люди пленталися, хто ще міг ногами перебирать. Поплелася і я на скотомогильник, де на двох, а де й на чотирьох. А на скотомогильнику під Страхоліссям здерли шкуру з коня дохлого, бо шкуру треба було державі здать, строгість велика тади була, а падло коняче голодні люди на шматки руками роздерли. І мені шматина попала, і так я ожила, на падлі тім. І стала я вже думать не про смерть, а стала я думать про життя, ї очі мені знову відкрилися. І ходила я в колгосп на роботи, а там трохи підгодовували, хто робив.
І як пленталася я одного ранку у колгосп, повз хату Соньки, яку колись, сеє теж на пам'яті моїй, з-під тину Христя підібрала, усіма покинуту, стидно болящу, як плелася я повз хату Соньки тої, аж кличуть мене з дворища її. А в дворі — міліція і начальники сельські: "Будеш за поняту, бо крик дєтскій чули з хати Соньчиної, і треба перевірить". Дак зайшли ми до хати, а Сонька на піч забилася і глядить на нас очищами кігтявими. Міліціонер віко скрині одчинив, а на дні скрині — хлопчик лежить, літ семи хлопчик, у білій сорочечці, а сорочечка тая — в крові червоній, наче маніш-кою мережана. Узяв міліціонер за тую сорочечку, щоб хлопчика піднять, а голівка його і одвалилася од тіла, горло йому було косою перетято. Дак я наче усього вже за жисть свою надивилася, а як сеє побачила, зомліла і біля скрині на долівку упала. Водою мене одливали. Як одлили мене водою, очі розплющила — хлопчик уже на лаві лежить, без голівки, а голівка — на грудях його, і ручки на грудях складені, наче воно, бідне, тую голівку притримує, щоб не упала. А Сонька уже в руках міліціонерів б'ється, зв'язана, і вже виводять її із хати. І я слідком виповзла. Виповзла я на світ Божий, дивлюся навколо і очам не вірю, що сонечко на небі ще не зчорніло од горя людського, і соловейки на леваді не вмовкли, вищебечують, і світ довколишній — зелений, а не червоний од кровці дитячої…
І повезли Соньку у Мрин, а де вже її там поділи— не знаю, ніхто про неї болєй не чув. А се ж тади брели діточки із сіл околишніх, бо вимирали села в степу, до причалу, щоб на пароплав попасти і якось у місті, коло люду, порятуватися, хоч і не пускали їх на пароплави. Брели діточки, голодні, а Сонька їх приманювала добрим словом та кусничком яким, уночі ж косою горлечка їм перерізала, сама їла, ще й підторговувала на причалі котлетками. Уже по війні, як будувалися там люди, розгорнули хатище — сім черепів дитячих рядочком лежали, вона їх у коморі, під мостинами закопувала…
Страшна сяя повість моя, хто на нерви болящий, хай і не читає. А з жисті нашої — не викинеш. Але не для того я її вписую, аби людяк, які після нас житимуть, пужать. Уже познєй розговорилися ми якось із Христею, і запитала я, Соньку-людоїдку пригадавши: "Як же се йон, Бог твій хвалений, робив, що од добра твого до Соньчиного зла нитка видима потяглася?" Дак вона на мене глянула очима своїми вистражденними, аж пошкодувала я, що запитала, і каже: "Хіба я — Бог, щоб за Бога перед тобою одвічать? Якби була я Богом та все наперед, що буде, бачила, то й жить би не схотіла. А щодо добра і зла, то скажу так: і корова буває ряба, латка біла, латка чорна, а молочко біле корова дає. Так і світ. Тольки ж, якби ми, люди, добра для інших людей не робили, мо', досюль у світі і дня не було б, а все ніч та ніч, без розвидніє. Тольки добро і здатне переважити зло, як світло перемагає пітьму". Але ж після дня знову ніч надходить, і коли сьому край буде, хотіла спитати я, але відчула, що кожне слово моє — сіль на рану в душі Христі, і болєй про сеє з Христею не говорила.