І послали Євмена на трудовий фронт, з рік він торф добував на Замглаї, тади відпустили по-доброму. І стали ми долей поживать, думаючи, що се вже нашеє горе минулося. А яно ж — тольки починалося, горе наше. А синок мій Яків, первісток мій, після тої купелі холодної у голому полі — і не кашлянув. Бо почув мій голос Бог і затулив дитя моє долонею своєю…
Ой беріг його, Якова Отрока, Бог, беріг, та не вберіг. Рано пішло воно, бідне, з домівки рідної, бо не мед удома, знайшло прийми на хуторі Козачому, за Русалчиним озером, троє дєток до войни нажило. А як забирали Якова на війну, знову з животом його жонка ходила. Проводжали ми своїх аж у Будище, дак я її там стрічала. І загинув Яків, первісток Христі, од бомби загинув, за городом Прилукою. Ішли вони колоною, і пакульські там були, і крутьківські, і хутірські, кого в один день мобілізували. А німець бомбив! Бомба на узбіччі розірвалася, а осколок — знайшов Якова. Дак йон ще зняв пілоточку, затулив рану, до деревця так ступив, опустився біля нього і — душу оддав. Хто з ним ішов тади, усі сеє бачили і свідчили познєй, хто вижив. Свідчили, бо не прийшло на Якова удові його ніякого ізвєщенія, і не одержувала вона ні копійочки на четверко дєток своїх. Писала вона, писала, а з усіх усюд приходило на хутір: пропав безвісти. Тади ж безвісти — як наче гріх перед властю на людяці. А дєток ростить треба. Дак гнала вона, удова Якова, самогон на своєму хуторі, продавала і так підтримувала дєток своїх. А хтось і написав у міліцію. Дак прийшов до неї один, підісланий: "Тітко, налийте хоч півлітерку". — "Нема у мене, понєдєтка, нема і не нюхала, сама б ковтнула, якби була, од жисті такої". — "Та хоч чверточку, тітко, бо душа з похмілля горить!.." Дак винесла вона чвертку, пожаліла людину, а її — хап за руку, вибігло троє з-за рогу, і обшук, і апарат знайшли, і горілочки трохи. Аж п'ять годиків їй у суді одміряли. Лишилися дєтки самі. Мусила Христя ростить. Поїхала на хутір, привезла їх возиком, сама в упряжі цілий виводок привезла. І ростила їх, і кохала, покуль матка їхня через п'ять годочків з казенного дому не вернулася. Отак Бог беріг, щоб його так берегло… Казала і казать буду: нема його і в помині, ні на землі, ні на небі, бо калі б йон був, Бог, такого дурного не робилося б у світі сьому! Тут собі скотину — і тую жалієш, зайвий раз лозиною не стьобнеш, а се ж таки — люди, з душею вічною, як піп у церкві триндиче. А скольки ж їх полягло ні за цапову душу хоч і в тую розруху, що громадянською тепер називають. Та якби вкласти загиблих усіх, і червоних, і білих, і зелених, і жовто-синіх, яких тольки тади не було, дак, мо', навколо усієї землі патронташ із тіл людяцьких обвився б. Дак се який пастух з худобою своєю такоє дозволить робить? Кажу, було, про сеє Христі, а вона: так треба було, так треба було… Кому, запитую, треба, Богові твоєму, дак що ж се йон такий безжальний до череди своєї?! Дак вона мовчки одійде од тину, се ж ми з нею сусіди усю жисть і через тин такі скусії ведем, одійде од тину, на дворище своє, до курей та кіз своїх щось довго бурмоче, вона з ними, як з людяками, все гомоніла. Тади знову вертається: "А може, й над Богом хто вищенький є, мо', сила яка планетна і не усім вершить йон, що на землі твориться?" — "Дак який же йон тади Бог, коли ще й над ним хтось є?!" — засміюся, хоч і не до сміху мені, страшно і тоскно стає од тих балачок планетних коло тину. "Мо', сама ж людина ним і правує, Бога сотворивши і диявола, бо в душі людяцькій і добра, і зла — по зав'язку? Мо', людяка на землі сама своє їстиво варить і сама ж хльобать зварене приречена? А Бог тольки зирить згори, нашими бідами карається, а помогти не може?" Туточки я вже геть розсерджуся: "Метелики в твоїй головешці, сусідко, літають і горобці цвірінчать, таки недарма тебе по божевільнях тягали! Що ж ти весь світ сей догори дном перевертаєш, коли і в писанії сказано, се я ще в школі од попа чула, покуль релігію совітська власть не одмінила: Бог людяку сотворив, на шостий день творення, а не людяка Бога!" Дак із мене злість аж пирскає, так душею розгойдаюся од скусій з Христею, а вона — не сердилася ніколи, що їй не гомони. Правда-таки, що душа її в добрі була скупана. Сяде на перелаз і починає розказувать, як вона Бога живого бачила, а я слухаю, слухаю, та уже й не знаю, що його казать, що думать…
І розказує, було, Христя.
Ще дотуль, як уподобилася я побачити Бога живого, був мені голос із неба. Се в годі двадцять першім, коли голод нас теж домучував, як і познєй, у тридцять третім. Дак мого Євмена у трудармію забрали, коли йон із лісу вернувся, а я з двома дєтками осталася, бо якось що під весну у мене другеньке народилося. А було у мене страп'я трохи, свого і свекрушиного, не встигли вояки у розруху одібрать, в городчику я прикопала. Узяла я дєток своїх, страп'я теє, і потьопала за Невклю, на села багатші, мінять на харчі.
І виміняла я гороху пуда півтора. Аж у Чистопіллі виміняла, там землі добріші і мєнєй з них викачали. Перев'язала я мішок пополам, щоб легше було нести, поклала на плече, Якова за ручку узяла, се вже воно дибало, а Наталочку, померло воно, біднеє, у тридцять третім, а Наталочку — на правиці несу. Дороги в лузі нема, сама стежечка. А сонце — пече, припікає. Як на сковорідці я з дєтками. Тади ж знаєте, яке гаряче сонце було, що все згоріло. Бредемо ми — гіркими слізьми і солоним потом вмиваємося. І допленталися ми до річки Галиці, се між Лютежем і Дуболугівкою. А через Галицю — вузенька кладочка. Дак я дєток на правий берег перенесла, тади вернулася по мішок свій. І як ішла я з мішком тим через кладочку, голодна й висмоктана жистю своєю тяжкою, запаморочіло мені в голові, схитнулася я і у воду — шубовсть. А там хоч і не глибоко, мо' до пояса мені, а дно — грузьке сильно, бо торфовиця. Горох мій на дно мене тягне, а з рук не випустиш мішка, бо тольки ж і надія на виміняне: дєтки голодні на березі плачуть. А ніг я з мулу вже не витягну. І гукнула я до Бога, в нестямі болісній перебуваючи: "Що ж ти, безсовісний, вирячив баньки згори на мене, бідну, немічну, а помогти не хочеш?!" І тут був мені голос із неба, білого од спеки, мо' дойняло-таки Бога: "Христе, не відчаюйся! Було сім літ бідувань, далєй сім літ добріша жисть буде!.." І де у мене сили взялися, надія їх додала: сім літ добрєй буде! А людяка тольки надією на лучче живе. Вишпортала я ноги з торфовиці і вибралася на берег із клунком своїм. Вибралася я на берег, сіля біля дєточок своїх і думаю: "Се ж од чотирнадцятого году, як миколаївська війна почалася, було сім літ горювання. Тепер нам розвидніє і дєтки мої підростуть". А про теє і не думаю, що після семи літ, що попереду, нове лихоліття почнеться, мо' ще страшкіше. Аж так воно і сталося, як мені голос був, і досюль воно так для людей: то розвидніє, то знову стемніє жисть наша. Бо так воно у планетній Книзі записано, і Нестор Семирозум сеє вичитав…