І теперечки я гола як бубон, у мене нічого не зосталося, окрім оцьої хати і дитяти в мені, бо усе, що за чоловіком моїм, Євменом, дісталося, усе новою властю одібрано. Бог послав мені долю чоловіка мого, і я мушу її розділить, бо люблю його і в церкві на жисть із ним благословлена…"
Але не слухав слів Христі Михаль Громницький, од власті над людьми хмільний, наступав на Христю лихою годиною: "Де твій бандит, питаю?!" — "Не знаю, не відаю, де мій чоловік нині, — одказувала Христя, — мо, і в живих його досюль нема. А як ти, Михаль, спраглий такий крові людської, напийся моєї, червоної, яку у мене матка моя влила, бо я тепер із ним, Євменом своїм, ціле одне перед Богом і людьми". А Громницький сонце заступав перед Христею, конем на неї наїжджаючи і вимахуючи наганом: "Востаннє питаю, де бандит твій?!" — "Не знаю, де чоловік мій, — тяжко зітхнула Христя. — Калі б знала я сеє, навколішки б поповзла, бо рве мою душу до нього". Тоді натяг вудила Михаль Громницький, рвучи губи коневі, і піднявся кінь білий на задні ноги, повиснув над Христею. А Христя руки на животі склала, дитя своє затуляючи, бо вже озивалося дитя в ній, і глянула вона у вічі коню своїми добрими очима. І впокорився кінь перед добротою очей її, як колись, на пасовищі, бугай, що вже був батька її на роги підняв, упокорився і відступив од неї, і поніс Громницького через городи до кручі навісної, хоч як натягував вудила вершник. А Христя дивилася услід Громницькому і думала: "Прости мене, Боже, але бодай йому за сльози людяцькі весь вік горя, як мені тепер".
І в три рівчаки сльози з очей моїх ллються. А тади стала я душею потерпать, бо ж се я людяці, яка ні є вона, зла усякого бажаю? І воскресло добро у душі моїй, бо мертвіє душа без добра, всихає, як дерево без води. І подумала я до Михаля Громницького: "Хай Бог розсудить тебе за твою неправду на суді страшному, а я — не суддя тобі". І стишився білий кінь під ним уже на шпилі кручі, над самим проваллям. Послі випадку того забув Громницький дорогу до нашого двору. Але мене — не забув йон, ой не забув.
Останні дні доношувала дитя своє Христя, а в полі робила, бо не було за ким вилежуватись. А як жала вона просо, біля Страхолісся, під горою Круковою, вхопили її перейми. І страшно Христі зробилося, бо уперше таке з нею, і думала вона, що вже помирає. А ніде ні душі не було, тільки Кузьма, син Семирозума, тюкав сокирою угорі, вибудовував млина свого на попелищі, замість німцями спаленого. Порачкувала вона по схилу гори, а вже поперек рвало, наче пилою її навпіл розпилювали, і впала неподалік вітряка недобудованого, геть знесилена. І побачив її Кузьма, син Семирозума, підійшов ближче: "Що з тобою, молодице?" — "Калі б та не прийшло мені времечко народжувать", — одказала Христя, і від болю непереносимого потьмаріло їй в очах.
Тоді покликав Кузьма матір свою Уляну Несторку, вона бабувала по селу, хто кликав. І зійшла Уляна на гору Крукову, до млина, що його син її Кузьма зводив на попелищі, і поклала вона долоню свою на банякуватий живіт Христі, і біль її відпустив. Розплющила Христя очі, побачила Уляну Несторку над собою і з лиця перемінилася. Боялася Уляни — відьма вона, казали в селі. Сам Євмен розказував Христі. Вертався він з хлопцями із Крутьків, до дівчат тамтешніх підходжували, ніч темна була, аж котить колесо вогняне назустріч. Тут півні на хуторі заспівали, і пропало колесо, наче привиділось, а Уляна Несторка, у чорному вся, край Чумацького шляху стоїть, до хлопців сміється, що полякалися. І свекор розказував Христі: свекруха покійна з Уляною Несторкою не в ладах була, то поробила їй Уляна так, що вим'я в корови їхньої як скло стало, мусили гадючі яблучка варити і одпоювать корову, хтось підсовітував.
А Уляна усміхнулася, наче думки Христі прочитала: "Не пужайся, молодичко, зла я тобі не зроблю, якби й могла та хотіла, бо ти у добрі од роду душею скупана. Трудненько тобі у світі сьому житиметься, але скочуватиметься із тебе зло, як вітер з даху. Євменом своїм і свекром ти щодо мене напужана, але то все свекруха твоя покійна розбрат між нашими кодлами сіяла, бо приймак, мій Гаврило Латка, як був розор у Пакулі, клуню батька її, Сидора Воловика, разом із збіжжям спалив. Не знала ж бо вона, покійна, що онука її на руки свої я прийматиму. Довірся мені, Христе, я тобі поможу".
І довірилася Христя Уляні Несторці, і народила сина під вітряком, якого Кузьма будував на попелищі, на горі Круковій, народила вона сина, коли сонце червоне опускалося за ліси Синявські. І казала їй Уляна: "Дужий і кмітливий буде син твій, бо на горі, під вітряком йон на світ білий з'явився. Не стелитиметься йому жисть м'яко, але й крізь камінь часу проросте йон, а далєй — пелена червона, як сеє сонце вечірнєє, дорогу його застеляє, і далєй не бачу я вже нічого".
Сонце сховалося за ліси Синявські, і виплив місяць над Страхоліссям, а вони ще були на горі Круковій, бо спочивала Христя після мук своїх породильних. І запитала Христя в Уляни Несторки: "Чи правду людяки пакульські гомонять, що ви наперед усю жисть нашу знаєте? Дак скажіть мені за чоловіка мого, Євмена, чи побачу ще на сім світі, бо оплакую його щодня й щогодини не слізьми, а кров'ю". Одказувала Уляна Несторка, по небу вечірньому очима мандруючи, наче гадала по зорях: "Люди набалакають, тольки слухай. А правда та, що тяжку ношу я несу, покійним Нестором на плечі мої перекладену, — потомне прозирати крізь завісу годів. Се мука велика: знать, передчувати, бачити завтрашній день, а помогти, змінити щось — сили не мати. Приходить до мене людяка — ще сміється вона, ще світові радіє. А я уже бачу, уже знаю, що не житець вона на світі, уже тіні од неї нема, уже привиддя се, а не жива людяка. І перевертається душа моя з жалю до неї, а мушу сім замків на вуста свої вішать. Не хотіла б я сю ношу нести, і нікому не побажаю такого, і не передам нікому, навіть якщо й померти не зможу, дання не передавши. Хай лучче я буду примарою до судного дня по землі бродить, аніж передам іншій людяці горе своє. Не треба людям знать про день завтрашній, дай Бог їй душі і серця — день нинішній пережить. Дак скажу і про твого Євмена. Ступить йон, ступить на поріг батькової хати. І довго ще ви брестимете укупі по жисті сій, як по лісу дрімучому. Але як бреде людина по лісу дрімучому, надіється вона: ось за тою грядою темною— край лісу, сонечко світить і стежка до хати рідної через луг квітучий в'ється. А в пущі житейській кожен просвіт — лише полявина, а не край лісу темного, лише продих. І брести людяці від надії до надії, докуль не ляже вона у землю, як дерево, на корню струхлявіле".