Сеє вписую до Книги днів своєю рукою, хоч тольки два годики я до школи й ходила. Далєй татко і матка із світу білого пішли, і кончилося моє учення. А учитель усе, було, мені каже: якби у твою розумну голівку та науки хоч трохи, не гибіла б ти вік коло припічка, далеко б ти пішла. А я і думаю своєю головою невченою на слова учителеві: а куди ще далєй іти, мо', і нема куди далєй іти? Бо до самого Бога я ходила, хочете — вірте, хочете — ні. Калі царя скинули, татко прийшов із війни, се, мо', у вісімнадцятім уже годі. А нужі ж тади було на них такої, ой нужі, тіла живого не видко! І покотився по людях тиф кріпко великий. Такі дужі люди, а опадали з дерева життя, як лист осінній. У татки мого — брат був і сестра ївга. Дак в одну ніченьку померли. Брат татків придибав до нас ізвечора: "Іди, Трохиме, ївги нашої уже нема". У нас корова саме телилася. Під ранок татко внесли теля у хату і пішли. Пішли вони, татко мій, на дворище батькове, де брат і сестра проживали, а вже й брата нема, помер.
Дак ховали обох в одну могилу, се, мо', у м'ясоїд, зимою. Викопали яму та підкопали під стінку, одну труну опустили й під стінку підсунули, тади й другу. А як опускали на вірьовках другу труну, повернулася вона. Плач та крик ще більший навколо могили зчинився, а ніхто з родичів не спішить поправлять. А татко мій тольки глянули на людяк — та й плигнули у яму, поправили труну. Третього ж дня злягли вони, та вже й не підвелися. Тольки поховали ми татка мого, аж і матка заболіли, а такая ж здорова людяка були. А нас у них — аж п'ятірко, я — найстарша. Заболіла моя мама і вже не встає з полу, уже вогнем горить. Далєй і каже: "Я меду хочу". Дак я побігла між родаків, глечичок меду мені дали. Принесла я той глечичок з медом, кажу: "Мамо, я меду вам принесла". Отак ось вікно, снігами заметене, бо се — в м'ясоїд, отак вона коло вікна лежала, на полу дерев'янім. Одвернулась вона до вікна та й мовить: "Донечко моя, мені йон уже не пахне, а смердить…" Далєй узяла мене за руку, гомонить: "Ой ручочки мої золотії, приймете ж ви горя!.." Та й поцілувала мене в долоню. А я — уся сльозами облилася.
Облилася я сльозами та й думаю: "Якщо є Бог на світі, не забере йон матінку нашу слідом за татком, не залишить нас, пташенят малих, круглими сиротами у жисті сій страшкій". І подумала ще: "Сходжу я на гору Вишневу, попрошу я Бога". А чула я між людяк, що в біді великій ходили вони на Вишневу гору, де Нестора Семирозума могила, з хрестом великим на ній, і помогало кой-кому. І побрела я, матці не сказавши ані слова, на гору Вишневу. По коліна у снігу брела. І вибралася я на гору Вишневу, а вже смеркало. І як вибралася я на гору Вишневу, на самий шпиль її, опустилася коліньми в сніг і стала просить Нестора Семирозума за матінку нашу і за усіх нас. І плакала я, ридала, як береза весною. Просила-молила я так, що й камінь мертвий ожив би, одізвався. Але німіли небеса наді мною, і гора Вишнева німувала під одежею сніговою. Нічна тьма облягала світ і душу мою. І тади, на горі, уперше подумала я: "А чи ж є хоч йон, Бог, і чи Нестор Семирозум — не вигадка людяцька?" І побрела я з гори, стежки перед собою од сліз не бачачи. Тут зітхнуло щось за моєю спиною, так тяжко, так тяжко і глибоко, наче то самі небеса. Озирнулася я в надії раптовій, але все було як було: місяць холодний, зорі і хрест німий, на півнеба…
А уранні і я злягла. Я на лежанці лежала, дак помню: матка з полу так пильно на мене дивиться, а казать — нічого не каже. А потім брат, менший од мене на годик який, заходить до хати та як заголосить: "Ой мамочка, мамочка!.." А вже мама померли. Дак я в тифу лежала так кріпко, що підводили вже мене з маткою прощатися. А як виносили тіло мамине, я вже нічого не бачила, не чула, в безпам'яті глибокій була. Та не могла ж і я померти, бо сестри й брати — ще менші од мене, кому вони у світі цьому треба? І оклигала я, хоч і не знаю, у чім душа моя трималася. І стали ми поживать, але худенько, ой худенько. Про теє усе не впишеш навіть до Книги днів, бо кров'ю пекучою і горючими слізьми прийшлось би вписувати, ніякий папір не витримає, не придумали ще люди паперу такого…
Житіє Христі, душею у добрі скупаній
З трьох годів помню я усе, як сьогодні.
На Благовіщення повела матір Христю малу до церкви. А тої весни та прийшов у Пакуль здалеку, ніхто не знав звідки, дідок, що богомазом назвався. І малював він ікону для вівтаря — Божу Матір з дитиною. На Благовіщення ходив дідок між людей, що молилися, в обличчя зазирав. І зупинився він коло Христі, яку мати на руках тримала, бо стомилася вона стоять, і вже не пішов од неї. А як отслужив батюшка службу, мовив дідок до матері Христиної так: "Очі людини — вікна душі її. У багато вікон душ людських зазирав я на довгому віку своєму, і страшно мені від знаття мого. Немає страшнішого звіра, аніж людина, якщо звіра того розбудити і попуск йому дать. Поки ж спить звір, немає на землі істоти добрішої, аніж людина. А душа дитяти твого — з народження у добрі скупана. Трудненько людинці сій у жисті прийдеться, ой трудненько, бо злому легше по землі пройти, аніж доброму. Але тільки добрі люди світ от загибелі рятують, бо уже б давно він у злі потонув і сліду б од усіх нас не лишилося. І буде Христя твоя островом рятівним для багатьох, коли хвилі зла на землю потопом новим покотять".
А як розійшлися люди з церкви, малював дідок у притворі очі Христини малому синові Богоматері, а Христю матір її на руках тримала. І намалював він синові Богоматері Христину сорочечку, васильками вишиту. А ще намалював тонкі Христині ручки, з пальчиками наче свічечки. А як освятили тую ікону і поставили у вівтарі, дивувалися люди доброму світлу, що з очей малого Христа струменіло.
І молилися люди пакульські перед тою іконою самозабутньо. І з сіл околишніх приходили помолитися, і з Мрина самого, бо слава про ікону чудотворну од людини до людини по усьому Краю мандрувала, ї співчував людям у горі їхньому Син Божий. Бо — добрий він був до людей, і на землю, у душі тих, що молилися, співчутливо дивився, а не й небо, суворо та неприступне, як на інших іконах. І приїздили люди вчені аж із Києва далекого, годинами біля Ікони простоювали, дивуючися світлу, яке з очей Христових променіло. І розглядали вони витвір майстра крізь скло збільшувальне, допитувалися в отця Олександра, де той богомаз, що таке диво намалював. Але зник дід-богомаз із Пакуля невідомо куди, як і з явився він невідомо звідки. І в селах околишніх ніхто про нього не чув, ніхто його не бачив.