А головою йон — у рій куль, як у хмару грозову, блискавками підперезану.
А тольки ж кулі його обминули. Бо одвів йон рої куль волею своєю, як батько його, Нестор Семирозум, хмари одводив.
Бо знав йон щось, знав, знаття йому од батька передалося.
А мо', йон тольки й знав, люди добрі, що сміливому, у кого душа і совість прокинулись, кулі не страшкі, обминають таких кулі. А все інше—химери та забобони людяцькі.
До пори до часу обминають, ой до пори до часу…
І підвівся Кузьма посеред натовпу, що колінкував на вигоні пакульському, біля хутора Несторового, і мовив він до коменданта: "Я був за одне з сим чоловіком, якого ви гнете до землі, а зігнути не можете". І оскалився комендант німецький, наче вовк: "А, бауер, добже, гут…" І дав він знак солдатам своїм, щоб вивели вони Кузьму перед очі юрми. І дивився він пильно в очі Кузьми, — а Кузьма в очі комендантові дивився, і комендант першим очі свої одвів.
І гукнув він голосом злим солдатові кінному, вказавши на вітряк, Кузьмою на горі Круковій збудований. І поскакав солдат у помістя, де гармати німецькі стояли. Тям часом прив'язали Говоруху, Портартуровцем прозваного, до тину в кінці городу Коршакового. І висів він на вірьовках, бо вже ноги його не тримали, як на хресті розіп'ятий. А як оді йшли солдати, повернувся кулемет у бік городу Коршакового, виплеснув рій джмелів залізних, і впилися вони у тіло Говорухи. І залишила душа тіло його стражденне та в небо, де лелеки, у вирій гуртуючись, кружеляли, одлетіла.
А по селу Пакулю свині кричали, і корови ревли, і жінки голосили — німці худобу реквізовували, одбираючи усе, що їм на очі потрапляло. І вже по вигону валка підвід з добром награбованим у бік Страхолісся в'юнилася. І зв'язали Кузьмі, сину Семирозума, руки попереду, і припнули його до воза німецького, залізом кованого, ї поповзла валка по шляху Чумацькому, що в давнину Татарським звався, до Мрина, де залізнична станція, звідки поїзди з добром, награбованим у Краї, до Німеччини рушали. А як виповзла валка, хутір проминувши, за село, гухнула гармата німецька і снаряд упав на горі Круковій, біля млина, Кузьмою вибудуваного. Здригнувся шпиль гори Крукової, але стояв вітряк непорушно. І вдруге гухнула гармата, але перелетів снаряд через вітряк і по той бік гори, у чагарях розірвався. А як утретє гармата стрельнула, уцілив снаряд у саме тіло вітряка, проломивши деревину. І розкрився вітряк на Круковій горі, наче квітка її, червоно, а крила, завертівшись од вітру вогняного, у небо знялися. А як вповзала валка у Страхолісся, вітряк на Круковій горі смолоскипом палав, і падали головешки на схил гори, наче сльози криваві.
Але не плакав Кузьма, син Семирозума, до воза німецького припнутий. Не плакав Кузьма і ні про що не жалів, бо вчинив, як людина жива, інакше не міг вчинити. І заприсягся він, на гору, де вітряк догоряв, ним збудований, востаннє з узлісся озирнувшись: "Збудую новий, якщо живим у сюю жисть повернуся…"
Із Книги днів
Года — як вода, і вода у Невклі — як ті года, пливе і пливе собі, і великую книгу довелося б описать, мо', од землі до самого неба була б тая книга, як усе описать, що мені переживать судилося. І вписую до Книги днів тольки дещицю з того, що досюль в очах моїх стоїть, і помирать буду — споминатиму. А що святую правду до Книги вписую, дак сеє другі людяки підтвердять, бо є ще такі, що живуть. Війна громадянська у нас була така переворотна! Червоні з білими б'ються цілі дні, тади копають братські могили, свої своїх хоронять. У ранні налетять з лісів чи з-за Невклі із шаблями: "Драстуйте, товарищі!.." І вже їх нема, уже на тинах висять, порубані. А ми ще ж над самою Невклею жили, біля переправи. Тади, як ми строїлися, земельки — де було узять? Дорога була земелька. Дак, хто голозадий, ті кручі над Невклею лопатами розгортали і куреники собі ліпили, було, що із самої лози та глини, а очеретом вкривали. І у нас хатинка була такая низенька, що кури у вікна зазирали, се правда суща.
А було сеє, про що до Книги вписати хочу, калі б не в годі дев'ятнадцатім. Троє дєток моїх в одну весну од дифтеріту померло. Двоє — тихо вмирали, наче трава, а дочка Маруся — тая усе плакала: "Мамо, вава…" А що я можу, як тольки Богу помолиться. І молила, і просила, а йон — не чув, багато тади таких, як я, було на одні його вуха. Дак похоронила се я трьох дєток своїх, якось ще весною, а в літі знов заходилася родить. Заходилася се я родить, а носила воду на гору до останнього, бо в городі усе сохло. Падала з відрами, котилася, коліна збивала і лікті, а — робить треба, ніхто за мене роботи моєї робить не буде. І як несла я воду з Невклі, важка, вже на місяці, мо', дев'ятім, калі бачу діда, у білій сорочці і штанях полотняних, босого, на крутій стежці йон стояв, наче піджидав мене. І не бачила я ранєй, як йон із шпиля зійшов чи од ріки піднявся. Ну, наче не було, не було — а раптом із землі виріс. Як ближчей я підійшла, з лиця роздивилася. А був йон з лиця іконний увесь: лобище високий, очі добрі, проникливі у душу, волосся і борода довгі, білі. І був йон з лиця свого іконного знайомий мені, тольки згадать не могла. А як згадала, наче кригою узялася, не ворухнуся, з коромислом на плечі: се ж бо сам Нестор Семирозум, покійний давно, зовсім як на портреті у хатці Уляни Несторки! Ходила я до неї не раз, як дєтки мої боліли, і бачила той портрет, на покуті, під іконами. А малював того портрета, із слів Уляниних, богомаз мандрівний, ще до війни миколаївської, і дякувала йому за ту роботу Уляна трьома десятками яєць та куснем сала. Але нічого богомаз не узяв, тольки води з криниці Семирозумової напився і пішов із села, і болєй його ніхто не бачив. Дак з того портрета посля люди й собі перемальовували Нестора Семирозума, хто умів, і на божник ставили, і молилися йому, калі кому дуже припікало, як самому Богові, а найперший портрет — в Уляни Несторки.
І мовив до мене Нестор Семирозум, на стежці крутій перед очі мої з'явившись: "Молодице, молодице, у горі ти скупана, горем поле жисті твоєї засіяне. Бо такеє врем'я прийшло, і ще тяжчеє врем я наступає: розростеться зло у світі, як осот на городі, і не виполоти його силі Божій, надто глибоке коріння його. Кам'яніють душі людські, а будуть вони далєй — як із заліза, і людяка на людяку звіром лютим дивитиметься, хоч — мед на вустах. Велике співчуття я до тебе, молодице, маю за жисть твою тяжкую та серце добре, і переведу через потік кривавий на беріг, де — живі. Не лягай ти сьогодні спать із дєтками своїми, яких ще тобі доля залишила, у хатці, а збери пожитки свої та йди у вишняк, на краю городу, і там ніч ночуй". І як сказав сеє Нестор Семирозум, зник з очей моїх, наче й не було, наче привидівся мені, витомленій та згорьованій.