Питала якось я Нестара, де се-бо йон грошви розжився, що таку хату одгрохав.
А йон же що?
А йон тольки очима загарцав пужливо: "Бог дав…"
Бог то Бог, а підлатувався йон коло Мохнача, хай не бреше.
А може, з лугу баронеси, що стеріг, перепало.
Що там перепало, хіба на крокви, а Мохнач йому позичив, то все Мохнач, то йон.
Дак Мохнач-бо хотів, щоб Нестор заодно з ним був, бо Нестор щось знав, умів очі одвести кому хоч.
А чого ж йон маляру мринському не одвів, що той Мохнача, як собаку, убив?
Але ще живий був Мохнач, коли скликав Нестор людей на толоку, щоб вкидали і побілили. І як купали Нестора у ночвах, бо так од дідів ведеться, баби допитувалися: "Де ж бо твоя маладьонка, щоб з тобою у глині скупалася і піч твою завтра затопила? Бо ж після толоки треба топить, аби сохла". І одвічав на те Нестор: "Моя маладьонка ще в піддівках ходить у батька-матки і сина мені надумує". — "Без тебе не надумає, скольки голову не сушитиме, бо ти в нежоначах досюль". — "Дак я вже розстарався!" І регоче, було, та гарцапає у ночвах. А баби й собі сміються, хоч ніхто нічого ще не знав.
А йон знаєте, як сміявся? Самим голосом, а в очах тьма, і моргун не блимне…
Я ще дєвкою була, як толокували в Нестора, і страшко та скумасно рабі лося нам од яго сміху, і не співали ми пісень, як ведеться на толоках з дедов наших.
Ціле літо водила Вівдя дочку, що німа стала, по шептухах та ворожках. "Нікольки ми не поможемо, бо се їй пороблено", — казали баби. І правда: виливали, вишіптували, травами поїли, полином свяченим, але не помагалося. Як викопали буряки і льон постелили, Кузьма повіз дочку до лікаря у Мрин. Подивився лікар Уляну, а далі вийшов на ґанок до Кузьми і каже: "Це у неї од великих нервів, не тратьтеся, ліки не зарадять. А коли вже родить, десь посеред зими, — може, й минеться". У Кузьми і шапка з рук випала: "Як — родить?!" — "А так, чоловіче, що вона на місяці п'ятому, чи ви не знали?" їхали додому — Кузьма то коня батожив, то Уляну. А удома зачинив дочку у хатці, щоб сусіди не чули, і бив на забій, доки не стомився: "Хто йон, од кого нагуляла, сучка?!" Але мовчала Уляна, і стогону не вчув. Ніби дерев'яною зробилася.
А по селу котилося: Уляна Лемехова — накритка.
Дівки вечорами співали під двором у Лемехів: "Прийди, прийди, мій миленький, покрий мою славу…" Кузьма виходив на ґанок, кишкав через тин — розбігалися із сміхом. Перед Покровою повернувся з Таврії Мартин, але й на поріг до Лемехів не ступив. Стрів Кузьму біля шинку — одвернувся. Кузьма з великого горя на ніщо перевівся: що за день вимолотить — шинкарю городами несе. І Вівдя згоряла, як свічка.
Перед святим Андрієм бігали парубки й дівчата від хати до хати, по тридцять копійок на калиту збирали. До Лемехів ніхто і дверей не прочинив. Звечора дівчата у роті воду з криниці повз їхній двір носили, у Отроховичів пампушки, щоб ворожить, пекли. Вранці Вівдя, запнута у чорну хустку, наче в жалобі, пішла до церкви, упала перед святим Андрієм навколішки, головою об підлогу билася, аби допоміг Уляні. Отець Серапіон суворо глянув на Вівдю: "Іди, жінко, додому і приведи дочку. Тільки ж хай не сміє заходити до церкви, бо грішна, а жде мене біля паперті". Як сказала Вівдя удома, Уляна в плач, у голос, та мусила йти. Нестор відколи побудувавсь, уже не тулився до притвору в церкві, де самі баби, а наперед, до амвона, між хазяїв утирався. І виходив з церкви слідом за отцем Серапіоном у гурті з Колумбетом, П'явкою та Отрохом, хоч ті й не дуже його привічали, одвертались і широкими, у кожухах, плечима від отця Серапіона відтирали. Уляна стояла біля паперті, жизіт уже бабухатів під свиткою, а з обличчя — як свічечка. Побачила отця Серапіона з хрестом, упала коліньми на мерзле груддя, аж земля озвалась. І сказав отець Серапіон: "Нема тобі мого прощення й благословення, бо гріх ти великий перед Богом, людьми і батьками своїми вчинила. Колінкуй тричі навколо церкви, як це здавна серед люду нашого заведено, хай усі бачать твій сором і навчаються". І поколінкувала Уляна, як сонце сходить, і слід за нею стелився, бо вже пороша цвинтар довкола церкви білим припорошила. А скоро злузала коліна об груддя, і став слід червоним, наче ягоди калини за собою по снігу сіяла. Діти бігли слідом і цугикали. Парубки сміялись, дівчата одводили очі і пирскали в рукава свиток, баби перешіптувалися осудливо. Вівдя голосила, наче по покійній. Нестор стояв серед білих та червоних кожухів непорушне, як ушула, наче небо тримав на собі, і тільки фарбований вус смикався, відкриваючи руді від тютюну кутні зуби.
Я навпроти стояла і бачила, і страшко мені було, ой страшко, як йон шкірився.
І не шкірився йон, а сміявся з вас, бабів, бо так вам і треба, щоб не розставлялися перед кожним мужиком.
Може, йон людей стидився, бо уже всі знали, хто призвів Уляну, дак і шкірився, натура його така.
А я думаю, що йон Уляну жалів, бачачи її муки, бо таки ж любив, любив, хіба нє?
І відкрилося небо Нестору, оком єдиним, як на іконі, у душу глянуло, і опустив на груди голову Нестор-солдат.
Андрія парубки і дівчата святкували у хаті баби Солохи. Що зібрали у складчину, все з'їли і випили. Калиту повісили за вушко між дверей, з квачем Дем'ян Тхорик сидів. "Добрий вечір, ворота, чи тут висить калита?" — "Тут-ки!" — "То я буду кусать". — "А я буду по зубах кресать!" І добре кресав, хто укусить калиту і розсміється — квачем у сажі. Чи дівчина, чи хлопець — нікого не милував. Та й хто втримається, не розсміється, як усі навколо калити гуртяться, самі регочуть і того, хто кусати іде, розсмішують на всі лади. Лише Мартин Волохач і не розсміявся, хоч і підпив добряче.
Дак йон такий і був-бо: чим більше п'є, тим чорніший з лиця стає.
Як ішов йон калиту кусать, а я в сінцях з люлькою, бв дєвки виганяли з хати, хто курив, дак мені все чисто видно: чорне лице і без сажі. А очки мав маленькі та ще провалились ніби під надбрів'я чи то од горівки, чи од переживань за Уляною, страшко дивиться.
Укусив Мартин калиту — і йе ворухнулося обличчя. А вже ж як довкола вистрибували, кривлялися, щоб розсмішити Мартина! А вельми Килина, П'явчина донька. Як сів Мартин біля мисника, калиту дожовуючи, і Килина біля нього примостилася, ласочкою горнеться. "Я табє, — каже, — лоба витру, бо спотів". А долоньку свою давно у сажу в припічку вмочила. Та й витерла лице Мартину — геть розмалювала. То був чорний з лиця, а тепер зовсім як вовк став. У хаті за животи хапаються, такий сміх, а він не знає чого. Отакою ласочкою Килина, дочка П'явчина, зуміла прикинутися, а ще ж молода, першу зиму дівкувала. Але бачить Мартин, що з нього регочуться, — за шапку і через поріг.