Листувалися ми дуже часто, іноді щодня. Звичайно, вранці, перед тим як піти на службу, Михайло Михайлович писав мені і, прийшовши в бюро, клав записочку в нашу іпровізо-вану скриньку.
Перші часи ми були так захоплені своїм щастям, що ні про що інше й не думали, нічим не мучилися. А потім мене
охопили сумніви.
Я завжди вважала себе негарною, була дуже серйозною, малорухливою. Я не вміла зовнішньо виявляти свої почуття.
А Михайло Михайлович був з цього погляду різким контрастом. Він так красиво, так ніжно й яскраво виявляв своє кохання, що мені інколи здавалося, що я не можу подобатися людині з такою багатою і глибокою душею.
Я напівжартома, напівсерйозно говорила йому, що дивуюся його смакові, дивуюся тому, що він покохав таку малоцікаву, як я. У відповідь сипався потік пристрасного захоплення: я й красива, я й добра, і чула, й ніжна тощо. Мені тільки залишалося сміючись відмахуватися від цього каскаду ніжних, хвилюючих слів.
І все таки, коли я залишалася одна, до мене знову поверталися думки про те, що Михайлові Михайловичу тільки здається, що він мене кохає, що він, як письменник і людина з палкою уявою, кохає не мене, а іншу, вигадану ним.
От чому, коли він починав говорити щось цілком виняткове, наділяючи мене всіма гідностями, які в мене були і яких не було, я, щоб охолодити його, називала його коміком. Та йому й це було до вподоби. І в листах він почав підписуватися— "твій комік".
З своїми думками і сумнівами я ніколи не таїлася від нього, та це й неможливо було. Чутливий і спостережливий, він негайно по виразу обличчя, погляду, раніш, ніж я встигала поділитися з ним, угадував, що зі мною.
Він завжди був щирим зі мною, навіть у тих випадках, коли рискував щирістю зробити мені боляче. Я дуже це цінила й платила йому тим же.
Гадаю, що це була одна з причин, які зв'язали нас міцно і назавжди.
Поступово передо мною розкривалося життя Михайла Михайловича. Він ділився зі мною своїми турботами, скаржився на неможливість уділяти досить часу улюбленій роботі — літературі. Потроху розкриваз він передо мною свої сімейні обставини, говорив, що дружини він не кохає і що вона знає про це.
Мене часто турбувало, що наші прогулянки забирають багато часу у Михайла Михайловича, що він через те мало пише. Проте, Михайло Михайлович завжди переконував мене, що наші прогулянки освіжають його й необхідні йому, як відпочинок.
Якось він сказав мені, що Віра Іустинівна незадоволена з його щоденних прогулянок, робить йому натяки.
— Але знаєш,—додав він, — мені це прикро лише постільки, поскільки заважає моїй роботі й нашим зустрічам.
Відпустку ми вирішили взяти в один час, щоб не продовжити розлуки. П'ятого червня я поїхала з сестрою (Зіною), яка теж у цей час служила в бюро, у Мінську губернію до нашої приятельки по гімназії.
Свою відпустку я провела гарно. Затьмарило її тільки те, що я не могла відповідати на листи Михайла Михайловича.
А сталось це так. Він не дав мені своєї адреси, бо й сам не знав, куди поїде. З грішми у нього було скрутно. Тим то половину відпустки він пробув дома, а на решту— два тижні — поїхав до свого знайомого В. Г. Боровика у Кременець, Волинської губернії, звідки поїхав ще до брата.
Пошти в селі, де я гостювала, не було, за листами доводилося посилати за кілька верст. Часто турбувати свою приятельку мені було незручно, через те я листи одержувала з запізненням, так що на вказану адресу вже не могла відповідати.
Це хвилювало мене, бо, знаючи Михайла Михайловича, я уявляла, як його турбує моє мовчання. Це так і було. Він писав:
"Представь себе хоть на минуту всю тревогу и беспокойство, наконец, нетерпение, с каким я ожидаю твоих писем — и тебе понятно будет мое состояние. Все мои предположения одно другого печальнее."
Михайло Михайлович не відпочив того літа. Повернувся він дуже схудлим. Хоч він і писав, що далекі подорожі кіньми, зміна вражінь, краса природи і дружні піклування людей, до яких заїжджав, освіжили його, проте все це і втомило його. Тим більше, що спав він за цей час не більше як 4 — 5 годин на добу.
Але він ніколи не сумував. Під час наших зустрічей він був. як і раніше, веселий, багато пустував і сміявся.
Наприкінці 1906 року в Чернігові було організовано куль-турнопросвітне товариство "Просвіта".
Коцюбинський брав найдіяльнішу участь в організації цього товариства. Він дуже боявся, що його оберуть головою "Просвіти" і заздалегідь говорив мені, що не погодиться на це, бо робота в бюро і це нове навантаження тоді зовсім позбавлять його змоги писати.
Я ж пророкувала, що його неминуче оберуть. І дійсно, так і сталося.
Його так одностайно й наполегливо умовляли, що він не зміг відмовитися. А, погодившись, він, як то кажуть, з головою поринув у роботу. Михайло Михайлович звичайно всякій справі, за яку брався, віддавав усього себе, без останку.
У день відкриття "Просвіти" Михайло Михайлович оголосив привітання від філій Львівського товариства "Просвіти". Ці привітання були надіслані на його ж прохання, бо він вважав, що привітання з Галичини створять моральне піднесення серед членів молодого чернігівського товариства.
Згодом Коцюбинський багато попрацював, щоб передплатити з закордону літературу для "Просвіти", організовував концерти, ялинки для дітей, вечори самодіяльності тощо.
Я запам'ятала грандіозний концерт у січні 1907 року, на який Михайло Михайлович запросив з Києва композитора Лисенка, співачку Дейш-Соницьку і співця Мишугу.
Для "Просвіти" заорендували невеличкий будинок (Богданова) по Миколаївській вулиці (тепер ім. К. Лібкнехта), з 5 — 6 кімнат. Для членів "Просвіти" була відкрита бібліотека. Коцюбинський хотів ще організувати кілька лекцій, але дозволу від поліційної влади на це не було одержано.
Працював Михайло Михайлович ДЛЯ р Просвіти" багато* але морального задоволення від роботи не відчував. Йому було прикро, що решта членів "Просвіти" працювали мало й мляво. Михайлові Михайловичу доводилося провадити не тільки всю організаційну роботу, а часто й чорнову.
Жваву участь у роботі "Просвіти" брала й Віра Іусти-нівна, яка була скарбником товариства. Було ще два-три активних члени товариства. А більшість швидко охолола.