Михайло Михайлович уже ждав мене. Він стояв на розі вулиці, очевидно, не знаючи, з якого боку я з'явлюся. Я привіталася з ним:
— Бачите, я прийшла! А ви запевняли, що я не зважуся. Михайло Михайлович нічого мені не відказав. Він помітно
хвилювався. Ми мовчки повернули до площі. Так само мовчки взяв він мене під руку. Обличчя його я не бачила — вулиця була погано освітлена. Мовчки пройшли ми квартал.
— Я розповім вам цілу поему, вірніше драму про те, як я вас покохав, — сказав він уривчастим голосом. — А ви?
— Я не прийшла, коли б не кохала...
— Розкажи мені про себе, — попросив він.
І я здивувалася, як легко й довірливо стала я розповідати йому про своє дитинство і свою сім'ю: раніше я ніколи нікому нічого про себе не розповідала.
Я була дуже потайною й недовірливою до людей. Умови безрадісного життя зробили мене такою.
Михайло Михайлович теж розповів мені про своє дитинство, про матір, яку він дуже любив.
Він, так само, як і я, був старшим у сім'ї, залишившись 22-х років після смерті батька. Йому доводилося піклуватися про матір і молодших дітей. Розповів, що і тепер у нього велика сім'я — четверо дітей, сліпа матір і сестра, які живуть з ким.
Довго ми блукали цього вечора по безлюдних вулицях заснулого міста. Нам не хотілося розлучатися.
Нарешті Михайло Михайлович, поглянувши на годинника і зітхнувши, зауважив:
— Мені пора, моя рідна!
І ми попрощалися, умовившись побачитися другого дня.
Повільно, повільно верталася я додому... Мені хотілося якнайдовше бути насамоті...
Щаслива й схвильована прийшла я до себе, взяла була книжку, але не могла читати, нічого не розуміла.
Другого дня, прийшовши в умовне місце, я не зустріла Михайла Михайловича. Трохи почекавши, я пішла в бюро.
Цього дня у нас було засідання.
Зібралися у кімнаті, в якій я працювала — вона була найбільша. Біля зсунутих столів, освітлених гасовою лампою, зібралася група співробітників, і серед них Михайло Михайлович з Вірою Іустинівною. Я зрозуміла, чому Михайло Михайлович не прийшов.
Я попрямувала до другої групи, що розмістилася в глибині погано освітленої кімнати. Стільці всі були зайняті. Коцюбинський приніс мені свій стілець, а собі взяв з другої кімнати*
Другого дня, вітаючись зі мною, Михайло Михайлович поклав мені на стіл листа в конверті, голосно сказавши при цьому:
— Спасибі, я прочитав. Ці слова були призначені для сусідів. Я довго не зважувалася розкрити конверт; боялася, щоб сусіди не зацікавилися, в чому справа. Нарешті, вибравши зручну хвилину, я прочитала:
"Я не знаю, как мне испросить у тебя прощение, моя дорогая, моя единственная. Но я был захвачен врасплох. Я знал, что я уйду один, но в то время, как я выходил, мне заявили: "Я иду с тобой на заседание"— и я был лишен свободы, не успев даже предупредить. Что я пережил в этот момент, как мне было досадно и больно, не буду рассказывать тебе. В это время я больше думал о тебе, о том, что ты ждешь меня и недовольна, что ты бог знает что можешь подумать обо мне. Не сердись же, голубка, на меня, ости: ведь я перемучился не меньше твоего. Те-ерь надо устраивать так, чтобы подобные случаи не пов-орялись.Но как мне ни тяжела такая продолжитель-гая разлука с тобой, я все же счастлив бесконечно, зная, что ты меня любишь. Это такое огромное, такое яркое, захватывающее счастье, что я, буквально, пьян от него. Ты меня любишь! Ты моя! Я могу целовать тебя, ласкать, слышать твой голос, видеть твои чудные глаза, любить тебя и отдать тебе свое сердце нераздельно. Я чувствую, что во мне что-то поет, что-то окрыляет мысль, очищает чувство. Мне хочется всем людям крикнуть в лицо: я счастлив! И я едва сдерживаюсь. Что-то сильное и могучее захватило меня — и я никому не позволю отнять от меня мое счастье, так дорого, с такими жертвами доставшееся мне. Моя милая, моя дорогая, моя ты бесконечно добрая и ласковая голубка! Как я тебя люблю! Я весь дрожу, говоря эти слова. Как я хочу, безумно, мучительно хочу сейчас видеть тебя, слышать биение твоего сердца, почувствовать хотя бы маленькую ласку твою, еще раз услышать, что ты моя. Нет, ты должна еще сегодня, хоть на момент, на мгновенье доставить мне счастье. Пусть я знаю, что ты не сердишься на меня, дорогая." Кілька разів я прочитала цього листа, й мені здавалося,
що кожного разу я читаю нові рядки. Голова моя закрутилася
від щастя.
З цього часу всі наші вільні вечори ми віддавали нашим зустрічам. Моє життя сповнилося сонцем і світлом. Я стала добріша, веселіша, привітніша.
Михайло Михайлович під час наших зустрічей був зовсім не той, яким я звикла його бачити.
Звичайно дуже серйозний, заглиблений в собі, на наших прогулянках він був такий веселий, так заразливо сміявся і жартував, що й мене, звичайно теж серйозну, заражав своїми веселощами. Часто я, жартуючи, запитувала, хто з нас старший.
— Я, — відказував він.
— Віком — так, але не поводженням! — сміялася я.
У відповідь Михайло Михайлович схоплював мене і швидко, швидко крутив. Я щиро почувала себе старшою, хоч мені у цей час було 26 років, а Михайлові Михайловичу 41 рік.
У нас дома у цей час збирався гурток самоосвіти, який ми організували з сестрою Зіною. Ми читали політекономію, історію культури, обговорювали, сперечалися. Я стала спізнюватися на збори гуртка, за що одержувала цілком заслужені докори. Проте, часто, і бувши присутньою на цих зборах, я була відсутньою. Інколи мені було совісно так заглиблюватися в особисте життя. Але це було сильніше за мене.
Зустрічалися ми з Михайлом Михайловичем звичайно на вулиці, або влітку денебудь за містом і, дуже рідко, у нас дома, коли нікого з наших не було.
Час наших зустрічей був обмежений, бо Михайло Михайлович був дуже навантажений своєю роботою в статбюро, засіданнями, зборами тощо. Я так само часто працювала на вечірніх надурочних заняттях для приробітку. Нам не вистачало часу наговоритися, а бачити один одного хотілося дедалі частіш і довше.
Ми обоє страждали від цього, але я, як спокійніша, легше переносила ці незручності. Михайло Михайлович дуже від цього страждав. Але нічого видумати ми не могли.
Після першої нашої зустрічі Михайло Михайлович запро* понував мені класти записки в умовне місце. Поштова скринька була влаштована у вилозі мого жакета. Я роздягалася в передпокої, де висів телефон, яким Михайло Михайлович часто користувався.