Хибним кроком педагога, бо покликання до наших моральних засад в часі, коли потрібно було тримати клас у страху — виявилося послабленням, негайно скористався найзапекліший хуліган і другорічник Беня, щосили загорлавши: — Свободу Патрісу Лумумбі!
Ні до, ні після того я не спостерігав у Беніному житті подібної громадянськості. То був його злет і, коли хочете, лебедина пісня воднораз. Тепер, коли він спився, відсидів декілька років за хук лівою з кухлем пива в голову міліціонера, всі його розмови снують межи двох для нього неперехідних цінностей: горілки та баби. Але тоді він був паном ситуації, каліфом на час і народним рятівником у особі нас, шестикласників Київської 155-ї школи. Клас зраділо загув на підтримку свого духовного поводиря, відчувши, що трапився рятівний шанс. — А що ж, правильно, нехай імперіалісти його випустять, — палко підтримав і я, сподіваючись знайти у вчителя, якщо не підтримку, то хоча б розуміння ваги моменту — очевидне зростання політичної свідомості його учнів. Але Поля витлумачив усе по-своєму, як, зрештою, і передбачалось. — Мовча-а-ать! Добровольський! — його грубезна, мов у горили, яку ми бачили на екскурсії в зоопарку, лапа простяглася до Бені і, підхопивши наче іграшку, шпурнула до дверей. На очах згасаючим метеором Беня щез за дверима, лишивши по собі асоціацію-унаочнення до музичного образка "Політ джмеля". Мене педагог шпурляти не став, повіривши виразу найщирішої шанобливості, який я відтворив з максимумом старанності. А, може, його спинила думка, чи діти й, справді, не забажали звільнення африканського негра, (закреслено рядок) — не розгледів, вчасно не заохотив. Хтозна? Коли Поля запропонував розпочати розучування наступного куплета, задзеленчав дзвоник. Так Валерій Марченко врятував від дурнуватої пісні багатьох людей. Ну, не знаю як, але хотів, аби смішно.
Твій син.
31/У11І-1977
У вересні 1977 року Валерія привезли з Пермського табору до КДБ УРСР (Київ, вул.Володимирська, 33) для "перевиховання". Мати просила написати заяву-каяття. Цей лист із КДБ від 20.Х. 1977.
Мамо, пробач мені! Я часто гнав від себе думки про те — як ти мене любиш ? Що я значу в твоєму житті? бо тоді б моє життя перетворилося на пекло. Я гнав
від себе ті думки і от зараз уперше, зненацька відкрито, мов рвану рану, побачив тебе в сльозах і повір, що подібної муки я не зазнавав, відколи пам'ятаю себе. Я повернувся до камери і запитав у Бога: навіщо весь цей світ, якщо страждає така людина, як ти? Навіщо тоді існую я, щоб завдавати болю найкоханішій істоті? Це прокляті питання, на котрі сам я не здатний відповісти. І я мордуюсь над ними та ще одним: як зберегти мою повагу й любов до матері, як не занапастити себе в ім'я наших прегарних взаємин ? Я не хочу приєднатись до тих численних, котрі, не витримавши випробувань і збочивши з путівця моральності, вдаються до рятівного аргументу "не ми одні такі". Ти в мене — єдина, і я не бажаю нікого, нічого слухати, що задля біологічного буття біля матері можна перекреслитися духовно. Сподіваюся, й ти по розважливому обміркуванню погодишся зі мною. Невже матері потрібен моральний покруч, який би на питання "чи попередні ЗО літ жив облудою?" мусив позичувати в Сірка очей і... згоджуватись, белькочучи там щось про хворобу, нестерпність ? Хіба такого життя бажати синові? Не йму віри! Я не знаю жодного із своїх друзів, хто б так обожнював матір. Але я знаю, моя ненька гідна найвищих найкращих слів. І я не хочу, потятко, щоб ці слова вимовлялися нечестивими вустами. Скільки снаги, я дбатиму, щоб нього не сталось. Вчителько, ти ж постійно навчала принциповості, багатьох інших чеснот, з яких складається порядна людина. Завжди важко стверджувати, що правий саме ти, але мовлене опонентами взагалі поза критикою. 1 ти не до кінця слушна, коли кажеш, що, крім мене, в тебе нікого нема. Ти мала й матимеш сина, котрий, як небагато хто, любив свою маму, котрому та любов, разом із якостями, нею втисканими, допомогла витримати в найскрутніші хвилини, а також вибороти право називатись людиною. Ось твій здобуток, ріднесенька. Я певен, він важить непорівняно більше від умовлянь-аргументів, що ти несла на побачення. Облиш їх, вони не варті моєї матері. Нам, мамусю, ще немало жити на цьому світі, тож будьмо гідними його краси — і почуттями, і вчинками! А тепер стосовно тітки та Миколи. Нашій Аллі Михайлівні припало велике щастя. Я знав її чоловіка за складних обставин, а тоді людину видно наскрізь. Він має силу привабливих якостей, що про них тітці, можливо, й невідомо, але це ті якості, що роблять Миколу бездоганним задля домашнього вогнища. Він — терплячий, добрий, чемний, високої внутрішньої культури (про зовнішню менше випадає говорити, бо в таборі її не так легко виявити), естет — одне слово. І на моє переконання, дорожити тим, що після тривалого дівування й парубкування сім'я таки створена, слід дорожити від початків. Розумію, що схожий трохи на американського спостерігача із, своїми порадами. Але ж я уже й кровно зацікавлена сторона у процвітанні фамілії. Нехай вони уникають дріб'язкових незгод, що з часом виникнуть, але зовсім не обов'язкові назавжди. Я так бажаю їм злагоди (з боку Миколи — тут певність цілковита, непокоїть — от Алочка в шлюбному супрязі). Ох, тітко, будь розумничкою і шануй мужа свого, бо ваш добробут — часточка моїх гарних мрій поза колючками. Тож не підведи київську породу, покажи, що наші козачки здатні долати житейські труднощі не лише в історичних піснях, а й у дійсності. Обітниця — над цим словом варто замислюватись. Мабуть, я дещо настирливий у своїх повчаннях, але відкинь дидактику і хай залишиться лише щире вболівання — щоб "у вас все буде гаразд!". Оце написав замість весільного тоста. Мама мені сказала, що лист відісланий із Всесвятської 5/УІІ (а написано його й було датовано 31/УІІ), таки до тітки дійшов. Якщо це так, то перемога за мною. Я ж бо оголошував розшук, і відповідь-наслідок повинна б уже чекати на Уралі. Підтвердіть, чи саме той лист ви одержали ? Зараз оце написав одного листа Зойці. Хай вона скаже, чи вона одержала ? Мамочко, ну й щорічний клопіт — передплата. Нього року вона щось невдало розпочалася, тривала й закінчується. То вже хоча б з наступного хай буде добре. Отже, що мені потрібно? Журнали: "Вопросы истории", "США.Политика.Экономика. Культура", "Иностранная литература", "Новое время", "Всесвіт", "Комуніст України", газети: "Літературна Україна", "Друг читача", "Литературная газета", "Известия". "Отсебятины" не треба, бо й тих вистачає, а коли деінде трапляється цікаве, хлопці завжди дають. А от витинки з київських газет, якби ви задля перевиховання надсилали, було б добре. Бачу, вдома маєте "Вечірній Київ" та ще хай Мар'яна передплатить собі "Молоду гвардію" (там бувають матеріали про кіно, театр або художню літературу). Почуваюся зараз добре, настільки, що знову вправи йогів роблю. Але вже без надмірностей. А тут ось мені шипшину, що ти дала, заварюють. Харчі з передачі поглинаю в міру сил та потреби. Отак і живу помаленьку. Прочитав цікаву книжку Станіслава Лема "Кіберіяда" К."Молодь" 1968. Блискуча сатира, не в брову — а в око. Раджу дуже почитати. Хоч на початку воно ніби й нудне, але за кілька сторінок — суцільна насолода. Цілую всіх. Валерій.