Повнота приязності, готовність зустрічності, запас моральних сил і просто твердість кроку "на нашій — не своїй землі" — це особливий життєвий дар вписуватися в життя попри все. Запас міцності ще не
є запас надійності: є люди наче дужі, але десь розривається і зникає їхня
міцність в полоні обставин, за течіями і вітрами. Надійність вимірюється здатністю протистояння течіям і вітрам. І таких людей немало. Але є ті, в яких ви цілковито певні. Практично це, можливо, не
так важливо. Але для душі така абсолютна надійність дуже важлива.
Вона ніби служить доказом певності божественної природи людини.
Природи, що не улягає впливам часу.
Інколи на хвилі відпливу вам може здатися, що все в житті написано на піску або й на воді. Цінності відносні, чесноти умовні, почуття плинні,
авторитети сумнівні..
Здається, без таких людей, здатних працювати, прокладати дорогу і утверджувати на ній інших, любити, вірити і ясніти радістю, — ми просто не вписалися б в історію. Бо скільки сягає пам'ять, завжди всі місця були зайняті тими перехожими, що не залишають сліду, оскільки скарби їхні — виключно на землі...
Серед випадкових людей, серед юрби раптом з'являється Постать. Але не треба уявляти, що неодмінно світла й висока, з німбом і печаттю на чолі. З'являється найчастіше постать дивака. Одні йому співчувають, інші — уникають його. Але постать, наповнена справжністю, тим, що можна любити усім серцем. Ту постать відчувають, за нею йдуть. Не великими юрбами. Не з твердою вірою. Але йдуть: людям завжди хочеться йти за кимось справжнім і, що особливо цікаво, усім хочеться йти за чистим. Цей сумнівний, непрактичний і мало цікавий в побуті скарб стає десь наріжним, коли люди входять у сферу моральних суджень і виходять за суєтне коло.
З Валерієм Марченком у мене були три зустрічі.
Перша така, що могла б не бути, якби він вписувався б у правила. На тридцять п'ятій зоні Пермської області відгороджено будинок лікарні і місце виводу "на прогулянку". Під час моєї прогулянки з вікна лікарні я раптом почув голос:
— Пане Євгене, як ваше здоров'я? Я — Валерій Марченко з Києва...
Який милий одважний голос! По ньому завжди пізнаєш своїх. Вікно вбиральні на нижньому поверсі, звичайно, заґратоване і високе — під стелею. Якось він вибрався на нього і несподівано для конвою засвітився там, де й не чекали. Поки вони схопились і прибігли, ми з Валерієм встигли декілька хвилин "порушувати режим" і обмінятись потічною зеківською інформацією: хто, де, коли. куди... А головне —познайомились. Мені здалося, що Валерій не тільки не зіскочив із вікна із вдаваною невинністю, а ще тримався за грати, коли його тягнули вниз. Тут весь характер...
Листування з Валерієм Марченком — це сторінка з великої книги засланського листування. В умовах п'ятирічної ізоляції в Східному Сибіру листи були єдиними сигналами з краю вічної мерзлоти. Тому ці сигнали так ретельно контролювалися: майже всі мої листи йшли через пошту, за винятком кількох. Тих, хто приїжджав до мене, систематично обшукували в аеропорту Улан-Уде — під різними претекстами.
Найспокійніше було моє листування з закордонними кореспондентами — з Христою Бремер і Христиною Брюкнер, з Анною-Галею Горбач і доктором Квастом — з ФРН, з проф.Луцьким з Торонто (вийшло окремою книжкою 1992 р.), з Кетлін Кернер з Лондона, з проф. Жуковським з Парижа, з Марком Сірим (Богданом Нагайлом) з Лондона...
Напруженіше було листування у "великій зоні" із засланцями — В.Стусом (Магадан.обл.), Калинцями (Читин.обл.), В.Марченком (Казахстан), З.Попадюком (Магадан.обл.), З.Антонюком та Лісовими (Бурятія), Оксаною Мешко (Хабаров. край), Нійоле Садунайте (Тюмен. обл.) — і ще десятком епізодичних кореспондентів. На всіх у "великій зоні", звичайно, заводились нові справи, а листування було для цього "матеріалом"...
Все це зумовлювало і характер листів: прісну інформацію, натяки типу "підвищеної сонячної активності", тобто посиленого стеження і т.п.
Чим все ж таки було дороге для мене листування з Марченком? Передусім тим, що попри все воно було неформальним. Між листами було чекання. В листах — недомовки і прагнення багато сказати. 1 був великий інтерес до особи. Адже ми зустрічались з Валерієм єдиний раз. коли не рахувати перегуку крізь грати.
Той єдиний раз був, ніби позичений на кілька годин. Це було влітку 82-го. Мене брутально затримали на добу по дорозі від матері, щоб у Києві я не міг нікого зустріти, а просто з поїзда — на літак. Але я взяв таксі і став розшукувати хату Зиновія Антонюка десь у Голосіївому. За мною, звичайно, прив'язалось "їхнє" авто. Але моєму таксисту набридло їздити по калюжах і шукати вулиці, якої ніхто не знає, тоді я зійшов і став шукати пішки, а "їхнє" авто зі шпиками поїхало за моїм таксистом.
Я відірвався! Це був єдиний за багато років момент, коли я був без нагляду. По дорозі заглянув до церкви на Деміївці і відчув там теж казенний режим... Але до літака на Іркутськ мені залишалося декілька годин і треба було поспішати додому. Дома я застав стривожену дружину і з друзями: Михайлину Коцюбинську, Віру Ткаченко, сім'ю Братків і Проскур... Але, головне,—двох розшукуваних серед гостей — Валерія Марченка і Зиновія Антонюка. Залишились фотознімки, зроблені Валеріївим фотоапаратом — стомлені і стишені обличчя. Посиділи за столом. Валерій і Зиновій пили тільки воду. Здається, не дуже доречно я прочитав якийсь вірш — треба ж було за стільки часу комусь щось прочитати! З другого кінця столу Валерій мовчки передав кілька асигнацій, я мовчки відмовився брати, але він зробив знак, що
"з неба впали", а не з його кишені. Я взяв і в дорозі оцінив, як це було конче потрібно. До аеропорту проводжали мене дружина і син: піднаглядні друзі не могли відлучатись на вечір...
Василь Стус на той час був засуджений вдруге. Незадовго Зиновія Антонюка заарештували "за дармоїдство". Валерій Марченко ще встиг написати мені шість листів, що закінчились датою 8 квітня 1983 року.
Можна лише дивуватись зі стоїчного спокою цього листа, написаного в умовах скаженої істерії слідчих органів, що оточили Валерія шпиками навіть у церкві, бо вже призначили йому і дату арешту і навіть вирок 15 років.