Ніхто не зрушив з місця, проте люди, що секунду тому здавалися мені ще далекіші за передпотопні почвари, нараз наповнилися близьким змістом. Мене пойняло незвичайне відчуття присутності. Присутності людини! І нашого покревенства.
Вартовий, що мені посміхнувся і що мить назад був лише функцією, знаряддям, якоюсь страшелезною комахою, раптом виявився трохи незграбним, майже соромливим, чарівно соромливим юнаком. Не те щоб цей терорист став не такий брутальний, як хтось інший. Але людина, що збудилася в ньому, з усією очевидністю виказала свою беззбройність. Нам, чоловікам, часто доводиться надівати машкару непохитної впевненості, але на дні душі нам відомі і сумніви, і вагання, і журба…
Усе ще не сказано ані слова. А проте все було вирішено. Коли ополченець простягнув мені сигарету, я на знак подяки поклав йому руку на плече. Кригу зламано, й інші ополченці знову стали просто людьми, і я вступив у їхні усмішки, як у нову розкриту переді мною країну.
Мене огорнула їхня усмішка, як колись посмішка наших рятівників у Сахарі. Виявивши нас по кількох днях пошуків і приземлившись якомога ближче, товариші сягнистою ходою простували до нас, здалеку показуючи бурдюки з водою, що ними вони розмахували. Про усмішку рятівників, коли я тонув, про усмішку потопельників, коли їх рятував, я згадую, як про рідні краї, де я був такий щасливий. Справжня радість — це радість співучасника. Порятунок іншої людини — це лиш нагода до радості. Вода не має жодних цілющих чарів, коли вона не стала щирим людським даром.
Турбота про хворого, сховище, що надається вигнанцеві, навіть прохання винуватця набуває ціни тільки завдяки усмішці, що освітлює цю врочистість. Ми єднаємося в усмішці, звівшись над різницею мов, каст, партій. Ми прибічники однієї і тієї віри — та людина із своїми звичаями, а я — з моїми.
V
Хіба ця особлива радість — не найкоштовніший виплід духовної культури, що її ми визнаємо своєю? В наших матеріальних потребах нас могла б задовольнити і тоталітарна тиранія. Але ми не худоба, призначена на відгодівлю. Нам мало процвітання й вигод. Для нас, вихованих у дусі поваги до людини, так багато важать прості зустрічі, що обертаються іноді в дивовижні свята.
Поваги до людини! Поваги до людини! Ось пробний камінь! Коли націст поважає тільки того, хто на нього схожий, він поважає лиш самого себе. Відкидаючи творчі суперечності, він знищує всяку надію на перетворення людини і на тисячу років замість людини утверджує робота в мурашнику. Порядок задля порядку нівечить людину, позбавляючи її основного дару — перетворювати світ і саму себе. Життя творить порядок, проте порядок життя не творить.
Нам же, навпаки, здається, що наше перетворення ще не завершено, що завтрашня істина живиться вчорашніми помилками і що подолані суперечливості правлять за грунт до нашого зростання. Ми визнаємо своє покревенство і з тими, хто не схожий на нас. Але яке ж то незвичне покревенство! Воно спирається на майбутнє, а не минуле. На мету, а не джерела. Ми одне для одного — мандрівці, що різними дорогами пориваються до одного й того ж побачення.
І от сьогодні сама умова нашого перетворення, повага до людини, опиняється під загрозою. Струси сучасного світу затопили пас у темінь. Всі проблеми здаються заплутані, всі ухвали — суперечливі. Вчорашня істина померла, істину завтрашню ще доведеться створити. Жодного слушного синтезу ще не видно, і кожен із нас мас тільки маленьку часточку істини. Через брак очевидної правоти, що могла заімпонувати всім, політичні релігії вдаються до насильства. І от через незгоду в засобах ми ризикуємо забути, що мета перед нами одна.
Мандрівник, що спинається на гору, орієнтуючись на зірку, ризикує заблукати серед зірок, коли буде вже надто пильно дивитися собі під ноги. А коли він рухатиметься лиш задля того, щоб не стояти на місці, він нікуди не прийде. Воротарка храму, надто заклопотана збиранням грошей за ослони, ризикує забути, що вона слугує богові. Замкнувшись у сектантських чварах, я можу забути, що політика втрачає глузд, якщо вона не слугує духовній істині. За інших часів нам дано було пізнати диво особливих людських стосунків: в них наша істина.
Хоч яким важливим здавався нам якийсь учинок, щоб він не був безплідний, ми не сміємо забувати, задля чого цей вчинок зроблено. Ми намагаємося виховувати в людей повагу до людини. Нащо ж нам ненавидіти одне одного, коли ми з одного табору? Ніхто з нас не може претендувати на монопольну чистоту намірів. В ім’я своєї путі я можу відкидати путь, вибрану іншими. Я можу критикувати покликування їхнього інтелекту. Покликування інтелекту не безумовні. Але я зобов’язаний поважати цю людину як носія Духу, коли вона поривається до тієї самої зірки.
Поваги до Людини! Поваги до Людини!… Якщо повагу до людини закладено в серцях людей, вони кінець кінцем прийдуть до створення такої соціальної або економічної системи, що зробить цю повагу неодмінним законом. Усяка культура заснована передусім на самій людській сутності. Спершу це сліпе поривання людини до тепла. І лиш потому, йдучи від помилки до помилки, вона знаходить дорогу, що провадить її до вогню.
VI
Ось чому, товаришу мій, така мені потрібна твоя приязнь. Я прагну супутника, що, звівшись над усіма чварами інтелекту, поважав би в мені прочанина, котрий шукає дороги до цього вогню. Іноді мені треба заздалегідь відчути пожадане тепло і, хоч трохи звівшись над самим собою, відпочити на побаченні, що буде нашим.
Я так натомився від полеміки, від непримиренності, від фанатизму. До тебе я можу ввійти, не одягаючи ніякого мундира, не сповідаючи ніякого корана і не зрікаючись нічого, що належить моїй внутрішній батьківщині. Поруч з тобою мені нема потреби ні каятись, ані виправдуватись, ані доводити: наша зустріч окриє мене миром, як у ті дні в Терню. Поверх усіх моїх незграбних слів, поверх усіх моїх розважань, що можуть бути помилкові, ти бачиш у мені просто Людину. Ти шануєш у мені посланця моєї віри, моїх традицій, мого кохання. І коли я не схожий на тебе, то цим я не тільки тебе не ображаю, а навпаки, збагачую тебе. Ти розпитуєш мене, як розпитують мандрівника.