Якої сутності?.. Ось тут і повстають переді мною необорні труднощі! Намагаючись висловити те, що мені хочеться, я боюсь віддати не головне, а лиш його відбиток. Через недолужність слів моя істина вислизне з них. Я ризикую бути незрозумілим, якщо скажу, що ми залюбки стали б на бій задля врятування особливої усмішки матросів, і твоєї усмішки, і моєї, і усмішки служниці — цього дива, сонцем сотвореного, що стільки мільйонів років працювало, аби в нас могла зродитися ця особлива усмішка — гідне уквітчання його праці.
Головне дуже часто невагоме. Тут найголовніше ніби полягало в усмішці. Найголовніше часто буває усмішка. Усмішкою розплачуються. Усмішкою винагороджують. Усмішкою повертають життя. Задля якоїсь усмішки можна піти на смерть. І тому ця особлива усмішка визволяла нас від страху перед нашим часом і дарувала нам певність, надію і мир, мені треба сьогодні спробувати ясніше висловити свої думки, розповівши історію іншої усмішки.
Це сталось у громадянську вікну в Іспанії, де я працював тоді кореспондентом. Я мав необачність без відповідного дозволу біля третьої години ночі опинитися на одній товаровій станції, де вантажили секретну якусь техніку. Суєта й півморок, очевидно, сприяли моїй нескромності. Але я здався підозрілим анархістським ополченцям.
Усе це відбулося дуже просто. Я й опам’ятатися не встиг, як вони тихо, скрадаючись, підійшли і вже щільно оточили мене, ніби затисли в кулак. Цівка карабіна злегка вперлася в мій живіт, і тиша здалася мені багатозначною. Я підвів руки.
Я зауважив, що їхні погляди прикуті не до мого обличчя, а до краватки (мода анархістського передмістя не визнавала цього предмета розкоші). Тіло моє стислося. Я чекав пострілу — то був час, коли суд і розправу чинили на місці. Але пострілу не було. Минуло кілька секунд повної порожнечі — мені здалося, що бригада вантажників в якомусь іншому світі виконує казковий балет, — і мої анархісти легким кивком голови звеліли мені йти поперед них. І ми пішли, не кваплячись, через під’їзні колії. Мене схоплено серед повної мовчанки з дивовижною ощадністю рухів. Такі звичаї підводної фауни.
Невдовзі мене привели до льоху, обладнаного під вартівню. При тьмяному світлі кепської гаснички кілька ополченців дрімало на лавах, затиснувши між ногами карабіни. Якось байдуже вони перекинулись кількома словами з моїми вартовими. Один з них мене обшукав.
Я розмовляю по-іспанському, проте каталонської не знаю. А все ж я зрозумів, що вони вимагають від мене папери. Я їх залишив у готелі. Я відповів: "Готель… Журналіст…" — зовсім непевний, чи мої слова щось їм скажуть. За речовий доказ ополченці передавали з рук в руки мій фотоапарат. Кілька ополченців, що нудилися, розвалившись на лавках, позіхаючи встали і прихилились до стіни.
Бо тут панувала нудьга. Нудьга і сон. Увага цих людей, як мені здавалося, була вичерпана до краю. Я, либонь, зрадів би проявам ворожнечі, як знаку людського спілкування. Але вони не сподобили мене анінайменшим висловом гніву чи хоча б огуди. Кілька разів я поривався висловити по-іспанському свій протест. Але мої слова зависали в порожнечі. Ніяк не відповідаючи, вони втупились у мене, ніби на чудернацьку рибу в акваріумі.
Вони чекали. Чого? Повернення одного зі своїх? Світанку? Я подумав: "Можливо, вони ще не зголодніли?.."
І ще я подумав: "Вони здатні утнути штуку! Це буде така дурниця!" І я відчув не так страх, як огиду до безглуздя випадку. Я думав: "Коли вони розімнуться, коли захочуть діяти, вони застрелять!"
Загрожувала мені реальна небезпека чи ні? Мали вони ще сумнів у тому, що я не диверсант, не шпигун, а журналіст? Що мої папери залишились у готелі? Зважились вони вже на щось? На що ж саме?
Я нічого не знав про них, окрім того, що вони майже ні за що розстрілюють людей. Авангардисти, хоч до якої б партії вони належали, полюють не на людей (людина в її сутності для них ваги не має), а на симптоми. Суперечна їхній догмі істина сприймається ними як епідемічне захворювання. Виявивши підозрілий симптом, заразного хворого посилають до карантину. На цвинтар. Ось чому мені здався такий лиховісний допит, що його вони весь час мені вчиняли, бентежачи односкладовими незрозумілими словами. Моє життя розігрувалося в рулетку. І тут я відчув страшенну потребу протиставити всьому цьому щось реальне, висловити себе хоча б криком, щоб вони визнали мене в моїй істинній сутності. Сказати, наприклад, скільки мені років. Це ж так важливо — вік людини! Це підсумок всього її життя. Зрілість, вона набувається з роками. Вона набувається подоланням стількох перешкод, стількох важких недугів, стількох печалей, через такі гіркі розчарування, в змаганні з такою силою небезпек, що в більшості своїй навіть неусвідомлені. Вона була наслідком стількох бажань, надій, жалів, забуття й любові. О, це неабиякий багаж досвіду й спогадів — вік людини! Попри пастки, горби й бакаї, людина, мов добрий візок, сяк-так рухається вперед. І от завдяки збігу багатьох щасливих випадковостей вона виявляється тут — перед вами. їй тридцять сім років… І цей візок, з божою поміччю, потягне й далі свій вантаж спогадів. Я думав: "Ось до чого я дожив. Мені тридцять сім років…" Я хотів би дати відчути моїм суддям усю ваговитість такого визнання… та вони мене ні про що не питали.
Ось тут і сталося диво. О, диво найнепомітніше! Я вже не мав сигарет. Один із моїх вартових курив, і я жестом попрохав у нього сигарету та ще й ледь помітно усміхнувся. Чоловік спершу випростався, повільно провів рукою по чолу, потім глянув уже не на мою краватку, а мені в живі очі і, на мій превеликий подив, теж усміхнувся. Було то як світання.
Не те щоб це диво розв’язало повсталу колізію, воно просто розчинило її, як сонячне світло розчиняє нічну пітьму. Ніякої колізії більше не було. А проте зовні це диво нічого не змінило. Чадна гасничка, стіл з розкиданими паперами, люди, що прихилились до стіни, барви речей, пахощі — все зосталося, як давніше. Але кожна річ була перетворена в самій своїй сутності. Ця посмішка означала мені волю. Був то знак такий самий вирішальний, такий самий очевидний за своїми найближчими наслідками, такий самий неминучий, як схід сонця. Він поклав початок новій добі. Ніщо не змінилось, і змінилось усе. Стіл з розкиданими паперами став живий. Гасничка стала жива. Стіни стали живі. Нудьга, що вкривала, як той випар, всі речі в цьому мертвому льосі, зникла як чарами. Ніби поновилася незрима циркуляція крові, що зв’язувала всі ці речі в єдине тіло і вернула глузд кожній з них окремо.