Дивно Варі, дуже дивно. Їй досі було просто гарно щодня зустрічатися з отими усміхненими козами, вдивлятися в мудрі і смутні очі кошачої мами. Але до сьогоднішнього дня весь оцей світ-казка, світ-пісня, Живий Світ просто радував. Радував і все. Сьогодні ж вона зрозуміла: саме отут, в її селі, у її Живому Світі, радощі оці можуть стати для неї великим і справжнім ділом...
5
Шумить, шумить листячко на високій стрункій тополі. Скільки це йому, оцьому дереву? Варя спинилась. На скільки оця тополя старша од Варі? На рік, на два? Над самим Зміївським шляхом виросла, якраз проти Вариної школи. Хто ж її тут посадив? І чи тільки її?
Поставила долі свого портфелика, роззирнулася. Ні, он ще одна і теж над дорогою. А от що і ще... І всі точно такі, як оця,— усі, мабуть, одного віку.
До школи ще рано, можна трохи поблукати. Сонячно сьогодні, день голубий, барвистий. Варя пройшлася біля школи, хотіла заскочити до тітки Горпини, але роздумала: можна і на урок запізнитися. Пройшлась іще раз і вже коли була біля шкільної їдальні, колишньої куркульської хати, здалеку побачила знайому постать. Директор, Петро Андрійович... Високий, кремезний, він, як і завжди, йшов у оточенні цілої дитячої юрби.
Петра Андрійовича Зимовського у школі любили. Читав він історію у старших класах. У Вариному 5А не викладав, але під час перерви часто розмовляв і з п'ятикласниками і ще молодшими учнями. Малюки його особливо шанували, тільки побачать у коридорі — і вже біжать — обліплять, метушаться, так і рояться навколо нього.
І Варя, і всі її товариші знали, що Петро Андрійович цікавиться давниною села, тож і питали його, чому це кутки Безлюдівки так називаються — Підборівка, Морозівка, Зозулівка. От і зараз уже здалеку Варя почула — саме про це хлопці розпитують.
— Ну це просто... — всміхається Петро Андрійович. — Підборівка — он вона, на піщаних горбах... Підборівка — бо під бором. Біля самого бору... Морозівка — там дуже снігами заносить. Долина там, низ, річечка Студенок... Зозулівка — прізвище там у всіх одне, самі Зозулі живуть... Шляхівка — це та частина села, через яку проходить шлях із Змієва на Харків, на базар...
Порівнявшись із товаришами, Варя пристала до гурту, йшла, слухала. Шляхівка, Морозівка — з дитинства знайомі, рідні назви. Схотілося і собі щось спитати.
— Петре Андрійовичу, а чому це тополі над шляхом усі однакові? Що, їх в один час посадили?
Директор уважно подивився на дівчину, поклав їй руку на плече.
— Це уже набагато складніше. З якого ви всі класу, з одного чи з різних?
— Я — з п'ятого "А",— мовила Варя.
— І я!
— І я!
— І я!
Майже всі тут були Вариними однокласниками.
— Все ясно,— мовив Петро Андрійович. Помовчав і додав: — Учителька ваша захворіла, і якраз я буду у вас на першому уроці. От і поговоримо про ці топольки... Тут, друзі мої, історія дуже й дуже серйозна. Домовилися? Ну от і добре...
Тихо в класі. На жодному уроці не було в них ще такої тиші. Тихо оповідає директор, і кожен аж подих затаїв.
...П'ятдесят три вершники спішилися серед степу. Старший оглянувся, розправив вуса:
— Тут. Тут і почнем.
Вітер рвав бурку, жбурляв під ноги колючі клубки перекотиполя, на обрії з темних холодних хмар звисали сиві пасма. Старший неквапно скрутив цигарку, на шаленому вітрі, склавши долоні кубелечком, черкнув сірником, припалив і, з насолодою затягнувшись, повторив:
— Почнем тут...
І почали.
Хлопці працювали завзято, спершу поскидали шинелі, а потім і будьонівки.
Так весною 1929 року під Харковом за висілком Лосєво народилася і почала своє нелегке славне життя комсомольська червоноармійська комуна. Заснували її бійці 3-го Харківського полку зв'язку. Власне, утворили вони її не тут, у степу, а набагато раніше, іще там, у армії. В степ вийшли уже комунарами...
Невдовзі до п'ятдесяти трьох комунарів приєдналися одинадцять випускників колонії імені Горького.
Всі комунари трудилися від душі. Закон собі встановили простий: бухгалтер ти а чи коваль, та коли на полі жнива, то будь добрий, одпрацюй день на своєму місці, а на ніч разом з усіма — в поле. Коваль намахається молотом, а вночі береться за косу, бухгалтер вранці, після безсонної трудової ночі, сідає за стіл, щоб підписати якісь папери, а мозолі такі — ну ніяк оту ручку узяти і квит. І ніхто нікого не підганяв, сам кожен рвався туди, де тяжче. Та ще й співали... Як вони співали... Особливо любили свою, армійську, рідну ще з фронтів громадянської війни:
Ой видно село,
Широке село під горою.
Ой там іде військо,
Червонеє військо до бою...
Слухає Варя — та це ж батькова пісня! І татко її любить співати, коли працює...
...П'ять років проіснувала комуна, і всі оті п'ять років важко доводилося комунарам, а перші місяці, перший рік — і поготів. І що правду таїти, не всі з тих п'ятдесяти трьох витримали іспит. А от з вихованців Макаренка жоден не покинув поле.
Тільки почали обживатися, а тут новина. Та ще й яка! Дух захоплювало від гордощів за свою країну, за свій час: тут, саме на їхніх полях, почнеться будівництво велетенського тракторного заводу...
Довго шукали, куди перевести комуну, нарешті вирішили: на околицю Безлюдівки, в маєток поміщиці, котра ще до Жовтня кудись повіялася. В будинку її, у семи кімнатах, розмістилася вся комуна — всі сімдесят чоловік. Спали де тільки можна — і у кімнатах, і на горищі, і в канцелярії на столах, поклавши рахівниці під голови...
По-різному ставилися до комунарів селяни. Комнезамівці відверто раділи: наша бере! І голова сільради став почувати себе упевненіше. А глитаї аж зубами скреготали. На всякі підлості йшли. Сіно із комунівських скирт крали. Комунари вартували. Куркулі стріляли по них. Не раз і не двічі над мирним нічним степом свистіли кулі. А коли комуна звела перший свій житловий будинок — великий, з великими вікнами (назвали його Червоний Дім), то й до тих високих вікон підбиралися куркулі з обрізами. З маузерами ходили, з гранатами. Навіть дітей комунарських і тих ненавиділи — підстерігали, кидали в них каміння, били. При зустрічах з дорослими комунарами цідили крізь зуби:
— Нічого у вас не вийде... Земля власність любить... Власність...