І все ж таки світ — страшний. Страшний, бо в ньому стільки горя, і в ньому живуть оті страшні недолюдки, які мало не замордували татка...
За цими роздумами і день минув.
Батько сьогодні прийшов раніше, ще б пак, завтра ж його доня йтиме до школи. Та й получка сьогодні.
Увійшов веселий, очі сміються. Став на порозі і подає пакуночок:
— Це тобі від зайця...
Розгорнула: булочка і улюблений її голландський сир.
Увечері, коли вся сім'я, як завжди, сиділа на ганку, Варя, тулячись до татка, спитала:
— Татку, а світ — страшний?
— А ти як думаєш?
— Думаю — страшний...
— Чого?
— А тому, що в ньому живуть не тільки люди, але й оті, оті, що тебе мучили...
І переказала тітчину оповідь. Батько довго мовчав.
— Не просто все це, доню, дуже не просто... Фрау Марта — вона ж теж німкеня... Та хіба вона одна...
І почав розповідати про Німеччину, про німецьких комуністів, про німецьких робітників, як важко зараз їм доводиться — Гітлер уже при владі. На майданах німецьких міст вбивають демонстрантів, палять книжки...
І знову, як тоді, коли слухала тітчину оповідь, слухаючи татка, Варя аж наче бачить усе оте, про що він розповідає. I почуте оживає в її буйній уяві, вочевидь постає перед нею.
— Тисячі німецьких робітників уже в тюрмах, — тихо оповідає батько. І в голосі його смуток. — Тяжко, доню, дуже тяжко, але ми — переможемо...
— Ми? — перепитує Варя. — Не ми — німецькі робітники...
— А це значить — і ми. Ми з ними, із робітниками усього світу, — одне. Ми всі разом — робітничий клас.
— І я? — недовірливо, несміливо запитала Варя.
— Аякже! — аж посвітлішав батько. — Ти — в першу чергу... Ти — наше майбутнє... Ти ж ким будеш? Робітницею? Значить, і ти.
Надходила ніч. Захід вогнився на спеку, на гарячі вітри. На диво тепла стояла погода. Завтра ж перше вересня, а вечори такі теплі — аж задушливі. І наче все теплішають і теплішають, ніби знов літо повертається.
Село засинає поволі. На вулиці уже темно, у прочиненому вікні зорі. Над Вариною головою зовсім не по-вересневому дзижчать комарі.
Корови замукали на колгоспній фермі... Цікаво там? А звісно, мабуть, цікаво — у корів очі такі розумні... Ну й що? Цікавого багато на світі. Але вона, Варя, уже вирішила, уже обрала дорогу. Вона буде робітницею, на залізниці працюватиме — це вже точно.
Пахнуть матіоли з вікна, а з підлоги — полинок, на ніч мати притрусила. На ганкові — тато. Тихенько, ледь чутно, наспівує свою улюблену — про широке село під горою, про червонеє військо, що йде волю захищати. Не спиться щось йому сьогодні... А за лісом уже двигоче вечірній поїзд. Ближче, ближче... Уже на мосту...
"Це вирішено, — думає Варя, засинаючи, — це твердо вирішено, буду, як батько..."
І так ясно знову на душі. Такий світлий світ... По-новому світлий... І вже крізь сон Варя щасливо всміхається: "Ми — клас... Ми — робітничий клас..."
4
І почалося у Варі зовсім нове життя. Щоправда, відчула це вона не одразу. Перший день у школі, сонце, квіти, галас на шкільному подвір'ї, промови директора, завпеда, викладачів, перша зустріч з Ганною Семенівною — першою своєю вчителькою. Все це приголомшило, але промайнуло наче раптово. Промайнуло, і тільки тоді, коли почалися уже звичайні шкільні будні, дівчина усім своїм єством відчула — все в неї тепер нове, і сама вона зовсім уже не та.
Найбільше сподобалася Варі Ганна Семенівна, з усіх, кого побачила в школі, — найбільше. Невеличка на зріст, кругловида, сива-сива, вона завжди приходила до школи раненько, завжди зустрічала своїх вихованців. Діти її одразу ж оточували, дівчатка горнулися, як до матері, хлопчики билися за право стати ближче до вчительки. І для кожного знаходила ласкаве материнське слово. У того питала, чи снідав, у тої, чи допомагала мамі.
Варі здавалося: перші дні у школі — довгі, як роки. Потім дні стали наче звичайними. А пізніше навіть аж зменшилися. І не помітила, як минув перший рік. Другий пройшов іще швидше. А от третій...
Третій рік запам'ятався на усе життя. Не так рік, як один день цього року — такий собі, ніби і звичайний квітневий день.
Зранку накрапав дощ. Поки добігла до школи, геть уся змокла. Перший урок — письмо. Так тремтіла від холоду, що навіть літери в зошиті трохи шкутильгали. На другому уроці трохи зігрілася. Після третього вибігла на перерві — хмарно, наче аж присмерком, а дощу вже нема і на вулиці потеплішало. Побігала, ще більше зігрілася і вже не мерзла. Продзвенів дзвінок, усі посідали, і тут Ганна Семенівна каже:
— А зараз ми всі замість уроку підемо... в гості.
У класі зчинився галас:
— Куди?
— До кого?
— Портфелі брати?
Учителька підняла руку, клас затих.
— Портфелі брати. З гостин — по домівках. А от де ми з вами будемо гостювати, це вже я вам зараз не скажу. Нехай покортить.
Спершу це всіх дуже зацікавило. Дорогою кожен висловлював різні здогадки. Особливо фантазували хлопці. Один казав: "Ну звісно — на аеропорт, всіх кататимуть на літаках!" Другий запевняв: "Ні, до парашутної вишки. З парашутом стрибатимемо". Третій чомусь був переконаний, що їх повезуть на екскурсію у військову частину і покажуть нові швидкісні танки.
Дуже скоро з'ясувалося: на колгоспне подвір'я привела своїх вихованців Ганна Семенівна.
Настрій одразу ж підупав.
— Чи й не диво! — загули. Та вони не по сто, по двісті разів бігали вже цим двором. Усі куточки тут знають, як у своїй хаті. Ну що тут нового, що тут цікавого...
Ганна Сергіївна всміхнулася:
— Нема, кажете, нічого цікавого? А я думаю — є. Не поспішайте з висновками.
Ні, Варя не поспішала. І перечити не збиралася. Для чого? Учителька права: і в колгоспі цікаво працювати. От тільки — кожному своє. Що ж стосується Варі, то вона працюватиме на залізниці. Це вже вирішено. Раз і на все життя.
Дитячий гурт на чолі з Ганною Семенівною перетнув подвір'я і зупинився перед стареньким нещільним парканом.
— Ось ми і прийшли, — мовила вчителька. — Прийшли в гості...
— Му-у-у... — почулося з-за огорожі.
Хлопці зареготали:
— В гості до телят!
Ганна Семенівна почекала, поки всі замовкнуть, і почала знайомити своїх вихованців з телятницею. Жінка виявилася небалакучою. Кивнула на колодки — сідайте, мовляв, одвернулася і по хвилі зовсім наче забула про дітлахів. Напувала телят. Підставить котромусь відерце, почекає, поки той нахлебтається досхочу, а потім білим чистим рушничком витирає мордочку...