Знову помовчали.
— На війні? — тихо запитала Варя. І ще тихіше попросила: — Розкажіть...
Вони йшли повільно, дуже повільно. І повільно, тихо, мало не пошепки оповідав Микола Данилович.
Було це на Дніпрі, на Букринському плацдармі... Що було? А день був такий, все на грані: або—або.
Він — заряджаючий на батареї. І йому наказали: "Картеччю. Ставити на нуль". А "на нуль" — це значить: вилетить снаряд із ствола, пролетить метрів двадцять і розривається...
Чому так наказали? А тому, що від нашої позиції до ворожої якраз і було метрів двадцять п'ять.
Ну вже й день був... Усе вони витримали, все змогли... Відстояли плацдарм. Хто вижив, хто впав — нікого не забули потім. Йому, сержанту, — медаль "За відвагу", командирові — посмертно — зірку Героя...
Де тільки не проходили з боями, з яких тільки річок не черпали воду...
І ще один день запам'ятався. Сержант Юшков — такий собі звичайний хлопчина з Бабаїв, що під Харковом, — підійшов до гітлерівського рейхстагу, підняв з землі гарячий іще осколок і на чорному обпаленому камені навіки викарбував: "Хай живе Перемога!"
— Отака була, Варю, наша перемога. Нелегка, дуже нелегка... А тепер, бач, колгосп "Перемога"... А що? Все правильно! Перемогли на фронті, переможемо й тут! Запам'ятай оцей рік. Дивись, на даху викладено шифером: "1 9 6 2". Запам'ятай... Цей рік — твій рік...
Світало. Сонце вставало величезне й червоне — урочисте і тривожне... Майже одночасно приїхали секретар парторганізації, зоотехнік, районний ветеринар. Юшкова одразу ж кудись покликали, і Варя — укотре? — пішла подивитися, чи усе готове в доїльному залі.
Так, це був і справді зал...
Високий. Угорі, на стелі, — лампи денного світла. Трохи нижче — прозорі, сяючі трубки: по них, саме по них струменітиме молоко. Ще нижче двома строгими рядами — праворуч і ліворуч — станки для корів. Між рядами — бетонована траншея. Обабіч її на дерев'яних бортах — апарати. Пульсатори, доїльні стакани, шланги, шланги...
Усе оце, вся установка, — оце і є той "Тандем", що про нього стільки вже чула.
Пройшла траншею, піднялася бетонованими східцями, спинилася: цех... Справжній цех... Цех і квит!
Цех? Але ж хіба цех, то тільки машини? Є такий вислів "організація праці"... Так от, як у її, у Вариному, цеху із тією організацією? Непросто все це, дуже і дуже непросто...
— Ну що, будемо починати? — це знову Юшков.
— Будемо. Я готова. І почали.
Почали з того, що Микола Данилович узяв звичайну, як він сам висловився, "архаїчну" мотузку, налигав Горобину (таке прізвисько мала дебела чорно-ряба корова) і обережненько, лагідно умовляючи, повів-потягнув її до дверей доїльного залу. Горобина опиналася, намагалася брикнути, та потім наче прислухалася до умовлянь, піддалася, обережно зайшла до станка, недовірливо понюхала комбікорм, що його Варя щедро — мало не повну цеберку — сипнула до кормушки.
— Лапочко, лапочко... Ну чого ти...— ласкаво примовляла, масажуючи вим'я.
Горобина повернула голову, напружилася вся і раптом ратицею вдарила Варю по руці.
Аж зігнулась од болю, аж сльози виступили. А втім, не від самого болю — іще і від жалощів: ну як можна спокійно дивитися в оці просто-таки божевільні від жаху Горобинині очі...
— Ну чого ти... Чого дзигаєшся? Злякалась? Дурненька ти моя.
А Горобина таки і справді не на жарт злякалася. Вуха нашорошені, вслухається в пульсуючий чмокіт і стукіт — шум працюючого тандему, тремтить вся... І раптом — як кинеться, як стрибне! Мить — і вона уже в траншеї. Як Варя встигла відскочити, і сама досі не розуміє.
Ледве витягли пошкрябану, смертельно перелякану Горобину, як інша, Берізка, знов так боляче вдарила по руці, що Варя аж застогнала. Рука одразу потемніла, спухла.
Корови ревли, опиралися, а коли їх затягли-таки до станків, брикалися, не давались доїтися. Уже у Варі не руки — суцільні синці, уже й серце розболілося, та все ж таки видоїла всі сто.
Подруги дивувалися: як це вона, з такими руками? А Варя була така стомлена, що уже і дивуватися не мала сили. Прийшла додому, сіла за стіл, а ложку і не вдержить. Поклала — яка вже там їжа, пора спати. Спати, спати і спати.
Спати?
Все ж таки не втрималася, знову підійшла до книжкової полиці і спухлими, тяжко знівеченими пальцями обережно, лагідно торкнулася синіх обкладинок...
Наступного дня було ще важче. Руки — пальці — суцільні болячки. А по тих синцях — нові і нові удари.
Боляче було Варі, дуже боляче і все ж таки незрівнянно сильніше од рук боліло серце. Тяжко вболівала: а що, як не подужає, а що, як не справиться. Боляче було про це навіть думати. І все ж таки був іще біль третій, нестерпно було дивитися, як бояться, як тремтять корови і як від жаху того меркне, тьмянішає у прекрасних коров'ячих очах рідне з дитинства Живе Сяйво...
Ні, Варя не просто розуміла необхідність машинізації сільської праці, — машини оці були їй любі не менше аніж Живий Світ. І — більше: Варя усвідомлювала, що машини на селі — це і є той, омріяний татком, час, коли всі сільські трудівники стануть робітниками...
Так, все це — буде. Все це обов'язково збудеться.
А поки що Варі просто нема вже сили.
Після вранішнього доїння вийшла з корівника, стала, зіперлася на одвірок. Підійшов голова, а вона й не почула. Взяв її під руку, кілька кроків пройшли мовчки, а потім і каже:
— Я все, Варю, розумію. Сам такий затятий. Але ж усьому є межа. Завтра паняй на Харків, полежиш у лікарні, підлікуєшся, відпочинеш...
Аж руку вирвала:
— Та як ви можете?!
— Ну що ж... — знову поглянув на неї, розвів руками.
Голова пішов, а Варя ніяк заспокоїтись не може. Іде додому, а думки — про одне: легко йому говорити! Та поки Варя лежатиме у лікарні, корови відвикнуть від тандема і все доведеться починати спочатку.
Спочатку... А чи є у неї уже цей початок?
Так, це правда, вона перша взяла групу в сто корів. Вона вже їх доїть. Але — як... План у неї триста тонн. Чи зможе вона його виконати? А що, як не зможе?
Ось її подвір'я, її хвіртка. Взялася за клямку і стоїть: так чогось не хочеться йти додому. Поговорити б з кимось. Був би зараз живий батько...
Постояла-постояла і вирішила піти провідати тітку Горпину, давно вже в неї не була.