— Миколо Лаврентійовичу, є у мене до вас серйозна розмова. Не знаю, з чого й почати...
— А ти — з початку. Давай, починай.
І Варя почала.
Спершу хвилюючись, а потім усе спокійніше і спокійніше виклала всі свої міркування про необхідність будувати новий корівник, про механізацію, про свою мрію узяти групу в сто корів.
Перегон слухав уважно, інколи перепитував, повторював окремі Варині слова, немовби зважував їх чи пробував на міцність. Варя насторожилася: невже буде проти?
Закінчила і, знов дуже хвилюючись, чекала, що ж скаже її співбесідник. Микола Лаврентійович відповів тихо, задумливо:
— Будем старатися... Гадаю — все буде як слід...
ПІСНЯ ВОСЬМА
1
Варя робить останній крок, ось вона вже біля трибуни, а просто перед нею величезний зал...
От і все. От і настала мить, до якої готувалися стільки днів. Зараз вона, звичайна жінка, доярка, говоритиме, а слухатимуть її сотні і сотні — вся обласна партійна конференція...
Всяке у житті бувало, і під кулями бігала, і все одно серце не заходилося, а зараз...
Не тільки те страшно, що так багато людей буде її слухати, найбільше тривожить: чи зможе вона, чи зуміє розповісти про все, що вони у своєму колгоспі роблять, що замислили зробити і, головне, що їм заважає.
Не день і не два і партбюро колгоспу, і правління думали й радилися. І самі радилися, і Варі радили. Гуртом допомагали делегатці підготуватись до виступу. Все наче зважили, усе ніби обміркували. Варя, занотувавши їхні побажання, ще раз і ще раз перечитавши свій виступ, відчула: тепер усе наче доладу, і нарешті заспокоїлася. І їхала спокійно, і до неосяжного цього залу увійшла спокійно, та як почула, що називають її прізвище, у грудях знов похололо.
— Слово має оператор машинного доїння Савельєва Варвара Федорівна.
Стоїть на трибуні, розкладає тремтячими пальцями аркушики, зал затихає, мовкне, а в неї наче і голосу нема.
Ну як тут почати... Де взяти сили...
І раптом так ясно уявилось: наче не в залі вона, не на високій трибуні, а в себе на звичайних партійних зборах. Навіть подумалося: це ж і є партійні збори — збори комуністів усієї області. І розмова тут піде така ж проста і задушевна, така ж конкретна і ділова — про життя, про роботу.
Про життя, про роботу і почала. Люди працюють, люди хочуть ще краще працювати. А для цього потрібна механізація і механізація. А от у них... От вона б узяла сто корів, та чи можна їх розмістити в старому, переробленому з конюшні корівнику, тісному і для п'ятдесяти. Потрібні нові, сучасні доїльні установки, потрібен високий рівень механізації. Треба, щоб і колгоспникові працювалося, як робітникові на сучасному заводі. Треба, щоб кожна ферма стала, як цех. І про це треба серйозно подумати.
Варя говорила гаряче, з серцем, і так саме гаряче, схвильовано слухав її величезний зал.
Скінчила і тут тільки згадала про аркушики — склала їх. А в залі — тихо... І знов страшно стало: чого це вони всі мовчать? Ступила від трибуни і аж хитнулася — гучно вдарили оплески.
На другий день конференція одностайно прийняла резолюцію, до якої окремим спеціальним пунктом увійшли конкретні Варині пропозиції.
Микола Данилович Юшков — голова колгоспу — сидів поруч. Почув це, торкнув Варю за лікоть:
— Чула? Ну, тепер діло піде.
— Як піде?
— Буде у нас і новий корівник, і нова доїльна установка!
Аж тут почали висувати кандидатів у делегати на партійний з'їзд у Москву. В залі залунали прізвища уславлених робітників, колгоспників, митців, учених...
Варя слухала, а думками була у себе, на колгоспному подвір'ї. Корівник... Буде корівник? Легко сказати — буде. Гроші у колгоспі є, та от спробуй матеріали будівельні добути — нема фондів.
— ...Савельєву Варвару Федорівну!
Варя спершу нічого не зрозуміла — що це? Знову їй дають слово?
В залі було шумно, головуючий попросив повторити прізвище, і Варя знову почула:
— Оператора машинного доїння колгоспу "Перемога" Харківського сільського району Варвару Федорівну Савельєву!..
— Для чого це?.. Чого це мене назвали? — запитала у Миколи Даниловича. Юшков пояснив:
— В делегати тебе висувають.
Після обговорення всі посунули до столиків отримувати бюлетені. В проходах поміж рядами з'явилися червоні урни. Всі підходили, кидали бюлетені, і кожен знову займав своє місце.
Проголосували досить швидко, і головуючий, оголосивши перерву, під час якої лічильна комісія мала підрахувати голоси, попросив усіх залишатися в залі, зараз покажуть фільм про Харківщину.
На екрані новітні машини, нові заквітчані сквери, сяючі вікна нових житлових масивів... Заводські околиці...
Села, ліси, лани...
А от і рідна Безлюдівка — контора колгоспу, ферма. Її, Варина, ферма ззовні і всередині...
Стривай, а це ж хто? Та невже то вона сама?!
Так, вона... І згадалося, як приїздили колись, знімали на плівку і її, і її "дівчат". Зняли, а вона, бач, за роботою і зовсім про те забула.
Екран погас, під стелею спалахнули люстри, до трибуни підійшов голова лічильної комісії, почав читати список обраних делегатами на з'їзд. І в ньому її прізвище:
— Савельєва Варвара Федорівна...
Додому верталися колгоспною легковичкою. Так хотілося спинити машину і йти, йти навпростець рідним степом...
2
Голова — як у воду дивився: у всіх навколишніх колгоспах і в їхньому справді почалися великі зміни. Вирішили таки будувати новий корівник на сто корів. Обком партії зобов'язав шефів, і ті вже завозять матеріали, розплановують, риють канавки для фундаменту.
Варя — радіє, а Микола Лаврентійович, навпаки, невеселий: проект неправильно складений, тісно буде в такому приміщенні, хоч би на метр треба розширити.
— Хіба це так складно? — дивується Варя. — Ну й хай розширюють.
— Ой, складно. Та ще й як складно...
Будівельники й слухати не хотіли про той зайвий метр: у них — план, кошторис, все це вже скрізь затверджено, підписано, проштемпельовано — про що може бути мова?
Що ж діяти? Здатися, погодитися з таким проектом — це значить витратити величезні кошти, а умов для механізованого роздавання кормів знов не буде. Подумали-подумали Варя й Микола Лаврентійович, поговорили з головою, і всі разом вирішили: треба їхати в Харків, воювати за отой метр.