— Сідай, Савельєва. Та не там — отут. Отут-отут, ближче до мене. Сідай рядком, та поговорим ладком. Вся біда в тому, що доведеться тобі, Савельєва, купувати шляпку...
Варя, хоч і була чомусь украй стривожена, а всміхнулася: про особливу, чисто войтенківську бережливість ходили легенди. Які б витрати на колгоспні потреби не планувало правління, Сергій Олексійович обов'язково перечить: "Ну куди, куди ви хочете отакі гроші вбухати? Потерпіти не можна? Он у мене одні штани, і нічого, живу..."
— Яку шляпку, для чого? Мені і в хустині гарно...
— Доведеться тобі, Савельєва, їхати...
— Куди?! — Варя аж підхопилася. — Знову в Харків на нараду?! Та у мене ж корови!.. Та я...
— У всіх — корови... — голова насмішкувато примружився. — Всім ніколи. А що їхати тобі треба, сама винна. Ось дивись,— і повернувся до діаграм. — Минулого року хто найбільше надоїв? Савельєва. А цього року — ось дані за перше півріччя — хто перед веде? Знову Савельєва. От і є рішення взяти оцю Савельєву і послати...
— Куди? У Харків?
— Ні...
— До Києва?!
— Ні...
Варя, нічого не розуміючи, стенула плечима і враз... І враз так і зашарілася, так і засяяла:
— Та невже?!
Голова засміявся:
— Не "невже", а "вже". Вже, Варю! Поїдеш на Всесоюзну виставку до Москви. О! Це розуміти треба. Ти розумієш? Усвідомлюєш, що це таке?
Нічого не відповіла, сиділа немов оглушена. Наче здалеку долинули слова голови:
— ...Ну так ти їдеш? Їдеш? Поїзд післязавтра увечері.
— Їду.
Подякувала, вийшла. Голова здивовано подивився вслід.
Добре йому питати: "Ти їдеш? Їдеш?"
Новина була така приголомшуюча, що Варя не могла її ніяк усвідомити, осягнути до краю...
Москва...
Це звучало водночас і як висока музика гімну, і як тиха вечорова батькова пісня. Москва...
Та невже ж це не помилка, невже й справді її, Варю Савельєву, звичайну доярку, дочку звичайного робітника, запрошує Москва. Ніч не спала, потім цілий день працювала, а втоми — нема. На другу ніч устала, зварила синові й батькам їсти і вдосвіта пішла на ферму. Іде і — ну точно, як у тих призабутих дитячих снах — все їй здається: оце зараз, в оцю мить, відштовхнеться від стежки і полине, попливе над сонним селом...
І ще диво: і не їла майже нічого, а втоми й досі нема... І тільки вже у вагоні, коли лягла, відчула дивну, неймовірно приємну втому... Тільки торкнулася подушки — так і заснула. Прокинулася, а вже Й Москва за вікном.
На пероні їх зібралося багато. З яких тільки областей не було. Молоді, літні, жінки, чоловіки, і всі схвильовані, збуджені. Приїжджих зустрічали представники Міністерства сільського господарства. Одразу ж стало ясно, хто в якому готелі житиме.
— ...Савельєва! Савельєва! Колгосп "Перемога"!
Варя аж здригнулася — невже це її? Хто її тут знає?
— Савельєва! Де ви?
— Осьдечки... Ось, ось я!..
— Готель "Москва".
На привокзальному майдані всіх чекали машини. Заїхали до готелю, залишили речі, вмилися, жінки причепурились, і всі пішли дивитися Москву.
...У гомінкім гурті вперше ступає Варя на Красну площу. Куранти б'ють... Ось він, Мавзолей... Повільно, крок за кроком сунеться черга. Немов відлиті із бронзи, застигли вартові. Сходинки... Червонясте сяйво і — напружена украй дзвінка тиша. Тамуючи сльози, вдивляється Варя в обличчя найдорожчої Людини...
Вийшла з Мавзолею, іде садом. Крізь гілля дерев ясно голубіє небо... Вулицями йде, майданами — навколо вирує Москва, а у Варі перед очима — обличчя... Його обличчя...
Пізно увечері знову прийшли на Красну площу. Тепер гурт їхній поменшав і наче потіснішав. Поки йшли майданом, ще стиха перемовлялися, та, коли знову наблизилися до Мавзолею, до Спаської вежі, усі замовкли.
Мінялися вартові. Чіткі, карбовані кроки, уповільнена урочиста хода. Солдати Революції, солдати Жовтня... Чи не про таких, як вони, і ота таткова пісня, що у ній "червонеє військо" іде "волю захищати"...
Разом з усіма пройшла попід Кремлем, сіла на лаві під деревами. Тихо в саду, дуже тихо. Прислухалася: а шерехи отут — нічні, вологі шерехи опалого листя — ну точно такі ж, як і на Україні...
Ніч місячна. Сад, стіна, башти — все у синьому серпанку. В темній зоряній синяві живою казкою — велетенські рубінові п'ятикутні зорі...
Думалося легко, ясно. Згадався вечір — найрадісніший, найщасливіший у житті.
...Притишений урочистий зал. Головуючий щойно прочитав заяву:
— Прошу прийняти до лав Комуністичної партії... Анкета...
Виступи рекомендуючих...
І ось вперше у житті стоїть Варя перед партійними зборами. Стоїть, дивиться, і дивне, незнане досі почуття виповнює душу: і зал наче знайомий, і кожну людину в ньому давно й добре знає, а все разом — все це уже зовсім нове, все це несказанно велике і радісне, все це — партія... І саме їй — наймогутнішій, найріднішій — розповідатиме Варя про своє життя...
Всім серцем уже давно збагнула: немає, не було і не може бути для неї вищого щастя од щастя подвигу. І живе вона, Варя, тільки одним — великим чеканням, великою вірою: прийде, настане колись і її час... Скільки він триватиме — годину, день чи усе подальше життя? І чи настане? А може, вона так і проживе свої роки, не дочекавшись?
Варя знову подивилася на могутні мури, на багряні зорі, на все світаюче, свіже листопадове небо і раптом — аж здригнулася — всім серцем, усім єством чітко відчула: буде! Збудеться!
Підвелася і, вже йдучи, озирнулась, ще раз поглянула на Кремль. В променях зорі він був прекрасний... Стала.
Довго-довго дивилася, ніби пила очима дивну, предковічну і вічно юну красу. Рідну красу.
Яке це щастя, що в неї, простої української селянки, є Москва... Тут, у столиці братніх народів, вона як удома, як у маминій хаті... Притисла руку до грудей і не долонею — серцем відчула: ось він, найдорожчий із найдорожчого, її партійний квиток. Перший рік він коло її серця...
Йшла задумана. Незнаною снагою бриніло усе її єство. Незнані досі веселі гордощі аж кипіли в серці: все, все вона зможе! Усе подужає! Прийде її час, обов'язково прийде!
Він уже близько...
ПІСНЯ ШОСТА
1
І він настав.
Настав її день...
Почався отой день звичайно. Встала вдосвіта, на снідання, як завжди, не лишилося часу: давно вже взяла собі за правило — що б там не трапилося, а на ферму приходити хвилина в хвилину. Так і цього разу прийшла. Здоїла, повернулась додому. На думці: поснідає оце та, може, трохи й відпочине. Щось недужиться...