Кожен кущик — окремий світик. Ось деревій... Скільки у нього ще імен: і ріпкою його звуть, і білоголовником, і заячою травою. Варя знає: рани від тої травки швидше гояться. Буркун... І з тютюном його змішують, і як ліки вживають. І на сіно він добрий. А ось — кмин. Старі люди кажуть: буде у сіні кмин, буде молока вдосталь. Тимофіївка, лисохвіст, метлиця — скільки їх, таких наче звичайних, а насправді таких непростих, таких загадкових. Трави — це і справді не двічі по два...
Та хіба тільки трави? А оте просто-таки неймовірне, як казка, досі ще не бачене машинне доїння?
Лютневого хурдельного вечора батько приніс новину: казав йому хтось із сусідів, що колгосп їхній купив доїльні апарати, уже в коморі стоять...
Аж приснилися їй оті апарати. Ніби заходить вранці до корівника, а там, у глибині,— фіалковий серпанок, і миготять, світяться у тому серпанку дивні прозорі трубки... Наче це уже не ферма, а сяючий від скла і металу цех... От тільки чи зуміє, чи зможе вона працювати з отою химерною машиною? А якщо ні?.. Від самої думки про це стає тоскно.
Ледве тоді дочекалася ранку. Тільки подоїла, впоралася,— одразу ж до комори. Пощастило: комірник виявився на місці, двері розчинені. Зайшла, глянула — ніякого сяйва...
— Що шукаєш, Савельєва? На доїльні апарати прийшла подивитись?
— Ага...
— Іди, покажу... — і комірник повів її аж у найдальший куток. — Ось вони...
Дивилася і очам не вірила: оці бідони з трубками, оце і є апарати? А комірник тим часом витяг з кишені тоненьку брошуру і покликав Варю до столу. Сіли вони, прочитали, розглянули малюнки, схеми. Все наче просто. Знову підійшла до апаратів, взяла в руки доїльні стакани:
— Так оті штуки одягати корові на дійки?
Комірник здвигнув плечима:
— Виходить, оці...
— А корова віддаватиме молоко?
Комірник нічого не відповів. І Варя втратила спокій.
От і зараз — жне траву, а думка про ті апарати. Треба зважуватися... Треба.
Туго набиває чували, зав'язує, вмощує так, щоб, бува, дорогою не попадали. Здається, усе гаразд. Ще раз перевірила і хотіла уже впрягатися, та раптом почула: стежкою з того кінця луків торохкотить, наближається ще чийсь возик. Місяць вийшов з-за хмари. Варя придивилася і впізнала молодичку — на Квашівці живе. Разом і на вулицю ходили. На возику в неї, точно як у Варі, три чували з травою.
— Здорова була, Варко!
— Здорова...
Варя натягла на плече лямку, викотила свого возика на стежку. Поки не вибралися на широку дорогу, молодичка їхала позаду, на дорозі наздогнала, і два возики покотилися поряд.
— А ти, Варко, молодець...
— Чим молодець?
— А тим... Усюди встигаєш. І на зборах мене критикуєш, що траву колгоспну краду, і сама тут, на луках, не ловиш гав...
Варя нічого не відповіла, а молодиця не відступалася:
— Мовчиш? А ти не мовчи. Ти поговори зі мною, попроси, щоб я нікому не розповідала. Я, може і змилуюся, я — добра... Ну, чого хмуришся? Та ніякого тут страшного гріха нема. Всі ми однакові, кожен гребе до себе...
Варя її вже не слухала, думала про своє. Скільки це вже в коморі лежать апарати? Третій місяць?
Чи віддаватимуть корови молоко?..
Але ж є колгоспи, де вже доять отими апаратами. Є такі колгоспи, сама читала, є...
Незчулися, як і в село в'їхали. На вулиці іще жодної душі, вікна темні. А ось і перехрестя. Варя зупинила візок.
— Бувай, — кивнула молодиці, — мені сюди, ліворуч.
— Куди? — здивувалася та. — Куди ліворуч? Ліворуч — ферма, а твої ворота аж он, праворуч, а не ліворуч. Тобі ж зі мною по дорозі майже до самого двору.
— Ні,— сумно всміхнулася Варя. — Не по дорозі мені з тобою, зовсім не по дорозі...
— Що? — молодиця і рота розкрила. — Та ти що, на ферму траву везеш?
— На ферму.
— Тю...
— От тобі і "тю". Бувай здорова. І щоб я тебе більше не бачила вночі на колгоспних луках.
— Слухай... — молодиця все ще ніяк не могла оговтатись. — Слухай... Та ти жартуєш! Жартуєш? Ага? А може, ти того... Може, ти малахольна? Та на ферму ж тобі й так привезуть...
Це вже Варю почало дратувати: сказати б їй, мабуть, пару слів... Ет, що ця дурепа зрозуміє? Хіба їй поясниш, що кормів підвозять недостатньо, менше, ніж треба. І нема в тому нічиєї злої волі — техніки ще у колгоспі обмаль. Зробили на фермі підвісну дорогу, а грузовиків не вистачає, і тракторів мало. Ясна річ, можна і на тих кормах, що привозять, якось протримати корів, щось надоїти. Можна то можна, але їй, Варі Савельєвій, усі оті "якось" та "щось" не до шмиги. Не якось вона хоче жити, а на повний подих...
— Бувай,— махнула рукою. — Ніколи мені тут з тобою теревені правити.
— Ти що... Ти іще поїдеш? — молодиця дивилася на Варю мало не з жахом.
— А тобі яке діло? І поїду.
Так вони й розійшлися, дві молодиці — обидві високі, вродливі, схожі, як сестри, і возики у них схожі, і лантухи, і трава з одного лугу, все, майже все однакове. Дороги — різні...
У молодиці — до своєї корови.
У Варі — до своїх. П'ятнадцять корів уже в неї і всі — свої.
Перед самою фермою зупинилася, поглянула на комору. Замок на дверях... А за тими дверима...
Невже вона таки не зважиться?
Серцем відчула: назад дороги нема. Знала себе — не дадуть їй тепер спокійно жити оті апарати. Поки вони стоять отам, за отим замком, за отими дверима, — не дадуть.
Невже не зважиться?
3
Зважилася...
Перша з усіх доярок прийшла на заняття, перша склала техмінімум.
Ніколи не забуде перше пробне доїння.
Дві стихії, два світи зійшлися. З одного боку — розумні, задумливі очі корів... Так, саме вони в ті хвилини уособлювали їх Величність Живий Світ Варвари Савельєвої. Світ-пісню, світ-казку, світ її дитинства і юності.
З одітого боку пісня-казка. А з другого...
А з другого — пульсатор, колектор, шланг, кран. Тільки — вони?
Ні! Аж ніяк — ні.
За всіма тими металево-гумовими премудростями всім своїм єством відчувала Варя такий же величний і дорогий їй, такий же тривожно-прекрасний, як і перший, — світ другий, татків, робітничий світ.
Батькові тихі пісні, батькові оповіді в місячні матіолові ночі, такі дорогі серцю, такі любі пахощі металу — батькові пахощі. І — головне — горда, заповітна мрія і самій стати робітницею, все це таємничо жило в усій отій, не такій уже й хитрій машинерії, що її мала опанувати Варя.