Додому Варя прийшла аж увечері — просто-таки знесилена від щастя. Підійшла до дзеркала, знову узяла той календарний листочок. Ну і день! Ну просто тобі другий день народження...
Минуть роки, і вже не учорашня школярка Варя — відома по всій республіці Варвара Савельєва завжди святкуватиме в цей день.
3
Прийшов син бригадира з фотоапаратом. Клацнув. "Завтра, — каже, — матимеш знімок". І приніс. Варя довго роздивлялася: все, як є, — і хлівець телячий, стінка біла-білісінька, сама недавно підбілювала, і плямисті її телятка, і огорожа, і навіть віялка колгоспна за огорожею — і ту видно. Посередині — вона, Варя: у чорних чунях, у бурках ватяних. Жакет на всі гудзики застебнутий. А на обличчі — усмішка щаслива-щаслива...
Щаслива?
А насправді, в житті щаслива вона чи ні?
Подумала, і аж досадно стало — лізе ж отаке в голову, стільки роботи, а вона...
Подякувала за фотокартку, загорнула у папірець, сховала: вдома буде час, роздивиться краще.
Хлопець пішов, а Варя за цеберки і до свиноферми, там вона брала гарячу воду, холодну наношувала іще зранку. Притягла воду, тепер можна і по молоко. Принесла два відра, почала напувати. Кожному теляткові, після того, як нап'ється, обов'язково треба вимити мордочку теплою водою. Вимити та ще й витерти сухим чистим рушничком. Телятка — як діти, не витри дитині губенята, зашерхнуть, а там, гляди, і вавка яка прикинеться. А у телятка і волоссячко може повилазити.
Зараз Варі уже легше, зараз — нове приміщення. А до цього намучилися. Дали їй на самому початку двадцять п'ять малесеньких — усі як е молочняки. Теляток дали, а телятника спеціального колгосп ще не мав, нашвидкуруч обладнали колишній інкубатор. Для кожного з підопічних зробили окремий станочок.
Як вона раділа... Ходила по тому хлівцю, роздивлялася, і все, ну просто-таки все хотілося погладити, поторкати руками. Стіни — чисті, тільки-тільки потиньковані, підлога гладесенька, без щілин. Не втерпіла і нову, добре вистругану підлогу іще й помила...
Відтоді мила її щодня. Вичистить, повиносить гній, вимиє чисто-чисто, щоб аж блищало, підожде, поки висохне, і тільки тоді починає стелити солому. Старанно стелить, а потім, коли закінчить, іще й сама ляже, покрутиться, перевернеться з боку на бік: чи не твердо буде теляткам.
От і сьогодні — вимила, натрусила соломи, лягла на мить і замислилась. Знову чомусь згадалася фотокартка, і оте химерне, аж дивне оте питання знову вигулькнуло: "Чи щаслива? Чи справді вона, Варя, щаслива?.."
Хотіла відмахнутися — де там. Мов цвях засіло.
Схопила цеберки, побігла по вечірнє молоко, а в голові — одне: "Чи справді?"
Принесла молоко, а коло телятника — татко. Цілий возик трави привіз. Кормів у колгоспі не вистачає, а у батька — відгул. Вчора обходив свою дільницю і понад насипом під лісосмугою гарної трави нагледів. Узяв сьогодні зранку косу, возика...
Яке це щастя, що в неї такий татко...
Вхопила сапетку і — руками, руками. Вил Варя не визнає — руками і швидше, і чистіше виходить — і травинки у возику не залишиться.
— Ну, коли ж ти сьогодні додому підеш? — буркоче татко. — Може, тут і ночуватимеш? Що у тебе за робочий день: в шість ранку ти вже тут і увечері тебе не докличешся...
— Прийду, прийду, куди дінуся...
— Та тобі коли б дозволили, ти б тут і ночувала...
Пішов батько, поторохтів колесами старенький возик — годувальник їхній окупаційний: скільки це разів мандрував з ним татко на мінку і з мінки, а, бач, і знову пригодився...
Пішов татко, і всі, хто працював на колгоспному подвір'ї, теж пошабашили. Телята уже вляглися на пухкій соломі. Тихо... Уже наче все зроблено, що треба було зробити, а от і справді — так би і не йшла звідси зовсім.
Присіла, поклала голову на руки і знов — укотре — та ж думка. І чому їй весь день про це думається? Щастя... Чи щаслива вона? Чи по-справжньому щаслива?
Мабуть-таки, ні...
І не тільки тому, що при всіх її заробітках у сім'ї їхній все ж таки дуже й дуже сутужно і з харчами, і з одягом. Все це, ясна річ, важливе, але зовсім не головне.
А що ж головне?
Що?
...Прийшла на ферму — тільки-тільки світає, і одразу Ж за роботу. Треба встигнути почистити, понапувати телят теплою водою — впоратися, поки не прийшли важити. Встигла...
Важили телят раз на місяць, і завжди у Вариних був добрий приріст. Цього разу теж її вихованці додали по вісімсот грамів, а деякі й по кілограму на добу.
Тільки поважили, побігла по концентрати. Клопоту вистачало, і все ж таки до обіду викроїла більше години вільного часу.
Ворітця — на защіпку і щодуху до корівника.
Тут уже вона не вперше і все одно завжди, як вдихне отих особливих, молочних, трав'яних п'янощів, аж трішечки наче зомліє. Гарно... Корови повільно повертають великі голови, уважно вдивляються вологими лагідними очищами.
Прибігла вчасно — якраз доїння. Підійшла, стала за спиною доярки, дивиться, як мелькають невтомні руки, слухає, як видзвонюють у цеберці молочні цівки. Гарно... До чого ж гарно...
Просить:
— Дайте, я спробую...
Котрась усміхнеться, встане зі стільчика:
— Ану, спробуй.
А інша й скривиться: і так тут, мовляв, ніколи. І тоді Варя йде до Андрія Яковича. Старий завжди привітно її зустрічає. Хоч і не дояр — скотар, але й доярські премудрості добре знає. Поговорить, покаже. Присяде Варя з дійницею і — ось вони, довгождані хвилини! Уже і з-під її пальців дзенькають у лункий цебер пружні струмені.
Здоїть, вийде на сонечко і аж очі заплющить — гарно! Гарно жити на світі! Але...
Але все це — тільки на хвилинку: вона — не доярка. Зараз їй знову треба повертатися до свого телятника.
Ну й що? Хіба їй там уже стало недобре?
Ні, працювати телятницею їй подобається. Але...
Ну вже й лихо з оцим "але"! Глибоко-глибоко, десь аж там, у самісінькім серці, затаєно від усіх, живе воно і живе, не гасне. То розгортається у справжню жагу, і тоді дівчина просто-таки не знаходить собі місця, то примерхає до ледь помітного вогника. Коли ж засвітився він?
Десь аж із самого початку жевріє, та вперше сяйнув, запалахкотів — отам, уночі, під тополею, під комунарською тополею...
Подивилася на годинничок — ще встигне заскочити до контори.