Лісничиха

Страница 9 из 25

Донченко Олесь

Демко заснув тільки перед світанком. Та й як міг хлопчина спати, коли батькові слова схвилювали всю його істоту, розбурхали рої думок. Улянка буде його сестрою! Отже, в Демкового батька буде тепер двоє дітей — син і дочка Улянка!

Улянка-кульбабка! І виходить, що вона не підлабуза, та все ж таки вона наябедничала про зошит. Хитра яка! При всіх просила пробачення у вчительки, а потім пішла до неї й нишком усе розповіла. Потайна! Але Демко й слова їй про це не скаже. Вона ж тепер сирота. І хлопцеві так яскраво пригадався чомусь малюнок з Шевченкового "Кобзаря": сліпець з кобзою і поводир-хлопчик. Той хлопчик, мабуть, сирота, і співець-кобзар — йому за батька. Як же жалібно грає кобза!

А все ж таки ніяк не може Демко уявити, що Улянка буде його сестрою. Яка ж вона сестра, коли наябедничала на нього вчительці? А зошит справді попсував він. Авжеж, узяв меду й хлюпнув його на сторінки. Який же мед, коли він чорний, як чорнило? Ні, це — мед, липучий, густий, ось він міцно склеює повіки, і віють перед очима великі пухнаті крила...

* * *

Хоч і пізно заснув учора Демко, але батько розбудив сина, як завжди, коли почало світати. І першою у хлопця з'явилась ця незвичайна думка: у нього буде сестра Улянка!

Він пригадав усю вчорашню розмову з батьком — пригадав від слова до слова.

— Улянка! — промовив Демко вголос і здивувався, бо це ім'я прозвучало тепер для нього якось зовсім по-новому, не так, як завше.— А що, коли так: Улянка-кульбабка! —І знову в уяві інша Улянка, не та, яку він знав раніше.

Хлопець почував, що його звичайне життя з сьогоднішнього дня дивно змінилось. Наче відчинив він двері, а за порогом новий незнайомий світ і нові незвідані почуття.

"А чому ж— Улянка? Чому сестра, а не брат?" — зринула вчорашня думка. З братом можна ходити на полювання, з братом можна дружити. А з сестрою? Ні, несправедлива доля до Демка, не щастить йому.

Обличчя Улянки виникло перед школярем, та образ її і ім'я теж здавалися сьогодні іншими, мов уперше побачив Демко в своїх думках дівчинку.

Він нашвидку поснідав, збігав у сарай і підкинув корові сіна, похапцем засунув у торбину книжки. Стривай, куди він поспішає? У школу ж іще зовсім рано.

Демко сам собі не признався, що йому чомусь захотілось зараз же глянути на Улянку.

У школу він прийшов перший. Довелося навіть почекати на ґанку, доки сторожиха відімкнула двері. Кожного нового школяра хлопець зустрічав нетерпеливим поглядом. Та Улянки все не було, і Демко почав непокоїтись: чи прийде ж вона сьогодні? Адже всі школярі вже зібрались. І хлопчина вперше подумав про те, що Улянка щодня ходить у школу лісом, і йти їй добрих три кілометри. Він уявив себе самого на лісовій дорозі. Навколо тільки дуби та клени — глушина, і нікого-нікогісінько навкруги. А він іде озираючись, і кожний пеньок здається йому вовком, з-за кожного стовбура визирає розбійник.

Улянка прийшла за кілька хвилин до уроку. Демко швидко затулив долонею лоба й удав, що читав книжку. Він чув, як Марта спитала в подружки, чому та пізно прийшла, і як Улянка, хукаючи на пальці, поскаржилась, що вона вчаділа і заспала і що в неї болить голова.

Демкові стало досадне, що він чомусь непокоївся, чекав Улянку, хотів її побачити, а вона прийшла, і все знову стало враз таким буденним і звичайним.

На уроці він скоса поглядав на дівчинку. "Це сидить моя сестра",— казав він сам собі нишком і не міг повірити своїм словам. Улянка здалась йому непомітною й нецікавою. Хіба такою має бути його сестра?

Розділ восьмий

ЗЕМЛЯНКА

Була неділя, в школу не йти, то Улянка стала поратись по хазяйству. Дід Маврикій любив солодку гарбузову кашу, з городу зняла дівчинка два десятки гарбузів. Вони лежали в хижці, як поросята. Улянка стояла над ними, міркуючи, який же розбити. Були тут темно-зелені гарбузи в яскраво-жовтих плямах,— картаті, як плахта, були смугасті, як тигр, були круглі, мов горщик, і довгі, як справжні поросята, з куцим сухим хвостиком, скрученим кільцем.

Улянка вибрала величезного гарбуза, жовтогарячего, як охра, з білим черевом. Підняла й розбила об поріг. Гарбуз важко хрякнув, розскочившись на дві половини. Кожна половинка скидалась на миску, повну білого блискучого насіння — гарбузців. Дівчинка любила їх вибирати, гарбузці ховали в собі приємний холодок і спритно вислизали між пальців. Можна двома пальцями придавити насінину, і вона чмокне в носа кота на припічку.

Поставила гарбуз варитись, а насіння — на жаровню у духовку.

Як гарно лузати смажені гарбузці довгими зимовими вечорами в лісниковій хатині!

Дід почув, як клекотить каша, гарбузовий дух залоскотав старому в носі.

— Хазяєчка моя дорога,—обізвався з печі,— у, куди там!

А Улянка, доки варився гарбуз, чистила мак. Кожна маківка була суха-пресуха, аж дзвеніла, а всередині, як у коробочці, шелестіло насіння. Та коли не вмієте, не беріться чистити мак, бо однаково половину розсиплете. Недарма ж бо кажуть, що нема нічого дрібнішого за макове зернятко.

Улянка гострим, як бритва, ножем стинає верхню покришечку, а тоді переверне маківку над мискою, і жодне зернятко в неї не загубиться. А часом помилиться і висипле мак собі в рота. Тоді білі та гострі зуби почнуть молоти, як жорна, доїси не присне з маку солодке молоко.

І не йде сьогодні чомусь із думки в Улянки Демко Рогоза. Хай не бреше, то був його власний зошит. Дівчинка запримітила, як хлопець крутився біля її парти. Але навіщо він це зробив? Навіщо було підсовувати свого нового зошита? "Може, йому шкода стало мене? — думає школярка.— Аякже, от, мовляв, бідненька, мабуть, немає в неї іншого зошита! Ні, я не хочу! Я не бідненька!"

Улянка любить блукати в лісі. Там можна звірити свою думку мудрим столітнім дубам. Вони вислухають уважно і дадуть пораду шумом листя, гулом верховин. Тільки треба мати чудесне лісове серце, щоб розуміти ту мову гіллястих велетнів.

Та й сьогодні по обіді пішла Улянка блукати лісом. І все думала про Демка. "Що воно за хлопець такий? А такий же — мабуть, дуже не любить підлабуз. Тільки про мене він помилився,— думає Улянка.— Я й сама підлабуз не люблю. А до Людмили Степанівни вже не зайду, хоч як кликатиме".