— Уля-янко-о! — гукав лісничий у ті короткі секунди, коли стихала буря. Та у відповідь з новою силою налітав порив вітру, гуркіт грому обвалом котився над лісом.
"Що ж з Улянкою? Де вона?" — важкою каменюкою била в голову думка. І Макар Макарович їхав далі й далі, звертав з дороги на просіку, виїздив до ріки і їхав понад берегом. Коли спалахувала блискавка, він бачив з кручі у примарному синьому світлі чорну, моторошну воду, яка кипіла від бурі. Блакитні стріли блискавиць пронизували зловісну глибочінь і, здавалось, не могли дістати до дна.
У нього майнула думка, що даремно він витрачає останні сили на пошуки дівчинки, бо її немає, давно вже немає в лісі. Вона могла піти до міста, могла піти на фронт шукати батька, піти світ за очі.
Та сам він тієї ж хвилини відкидав цю думку.
Давно стихла буря й минула злива, коли Макар Макарович повертався з лісу. Улянки ніде не було.
Зненацька він зупинив коня. Йому вчувся незрозумілий звук. Чи стогін, чи дерево зарипіло?
З-за розірваних хмар викотився місяць, і лісничий упізнав місцевість. Велетенський гіллястий дуб чорним громаддям застиг у кількох кроках. З листя з глухим дзвоном падали краплини. Це був той самісінький старезний дуб-дідуган, який завжди викликав у Макара Макаровича мимовільний неспокій і сум. Переказували, що колись, давним-давно, в цих місцях, біля Одудового яру, жив сам Гаркуша. Під цим дубом стояв колись його намет...
Лісничий прислухався. Незрозумілий звук повторився. Здавалося, що він виходить звідкілясь з-під землі. І ось знову — стогін чи зойк, але слабкий, надтріснутий, болісний...
Кінь злякано захропів, підняв вуха. Тепер Макар Макарович ясно почув, що це стогнав дуб. У нічній тиші сумно і страшно звучав цей стогін. Мимохіть зринули оповідання про заложників-полонених, яких Гаркуша тримав у печерах, виритих на схилах яру. Довгими роками томилися вони під землею, чекаючи, доки дадуть за них викуп.
І коли ще раз застогнав дуб, Макар Макарович хутко зліз із сідла і прив'язав коня до гілки. Обійшов навколо дуба і побачив величезне дупло, в яке вільно могла зайти людина.
Почуваючи, що від хвилювання забиває подих, лісничий зазирнув у чорну пащу дупла й похапцем дістав сірники. Вони зволожніли й не хотіли горіти. Нарешті Макарові Макаровичу пощастило — сірник спалахнув тріпотливим блідим вогником. Його немічне світло заколивалось на крейдяному обличчі Улянки, яка лежала непритомною в дуплі.
* * *
Наче уві сні відчула Улянка долоню, що тихо лягла їй на лоба.
— Жару вже немає,— промовив чийсь дуже знайомий жіночий голос.
Дівчинка проснулась, але лежала з заплющеними очима, бо їй здавалось, що вона не має сили підняти повіки.
— Тепер пішло на одужання,— обізвався інший голос, чоловічий, який був теж знайомий-знайомий. І звідкілясь, мов з глибокої прірви, до дівчинки повільно поверталася свідомість. Де вона? Що з нею? Ось вона лежить на галявині й плаче, ось блукає безтямно лісом, продирається через колючі хащі. Дико шумлять патлаті дерева, буря з дощем січе обличчя. Сліпуча блискавка б'є в груди, і навколо раптом розливається яскраве світло, наскрізь пронизує все тіло...
Улянка з зусиллям розплющує очі й бачить сонячні зайчики, які гасають по білій стіні кімнати. "Як же я довго спала",—думає дівчинка і тут помічає, що біля її ліжка хтось стоїть. "Та це ж Макар Макарович!" — немов у тумані впізнає вона обличчя, яке схилилось над нею. Вона схоплюється й простягає вперед руки і тепер бачить, що Макар Макарович не сам, з ним Людмила Степанівна. Світла радість огортає Улянку — десь далеко позаду лишилася лиховісна ніч, і злива, і страшне дупло, і холод, який сковував дихання. Легкі крила підхоплюють дівчинку, голова її знову відкидається на подушку, та крила не дають упасти, гойдають і вколисують...