— Ге-ге! — озвався господар, помітивши мій захват, який ми так щиро виявляємо в молодості.— Та ви здалеку чуєте гарненьку жінку, як пес чує здобич.
Не сподобалися мені ці слова, а проте я спитав назву замку і ймення його господаря.
— Клошгурд,— пояснив він,— цей чудовий маєток належить графові де Морсофу, парості давнього туренського роду, піднесеного ще за Людовіка Одинадцятого12. Це імення нагадує пригоду, якій його носій завдячує свій герб і славу. А пішов рід від того, хто чудом уникнув шибениці. Звідси герб Морсофів: на золотому полі висить чорний хрест з поперечками на краях, посеред хреста — зрізана лілея золота. Гасло: "Боже, храни короля, нашого володаря".
Граф осів у маєтку після повернення з еміграції. А сам маєток належить його дружині, з дому де Ленонкур-Жіврі. Пані де Морсоф — дочка одиначка, отож рід цей переведеться. Подружжя, хоча й знатне, так бідує, що вони з гордості, а може, і з убозтва стали домосидами і нікого не запрошують. Досі їхнє усамітнення ще виправдувалося вірністю Бурбонам, але навряд щоб після повернення короля їхні звички змінилися. Я переїхав сюди торік і одразу ж склав їм візит. Вони теж одвідали Фрапель і запросили мене з дружиною на обід. Зима розлучила нас на кілька місяців, та й політичні події затримали мене в Парижі, адже я вернувся додому зовсім недавно. Пані де Морсоф така жінка, що могла б скрізь первувати.
— До Тура вона їздить часто?
— До Тура? Ніколи. До речі,— згадав він,— вона була там зовсім недавно, коли проїздив герцог Ангулемський. Той поставився до пана де Морсофа дуже ласкаво.
— То вона! — гукнув я.
— Хто вона?
— Жінка, в якої такі гарні плечі.
— У Турені багато жінок з гарними плечима,— сказав він, сміючись.— А втім, якщо ви не втомилися, можна перебратися в заріччя й завітати в Клошгурд, там ви навіч переконаєтесь, чи ж ті це плечі, чи не ті.
Я дав згоду, паленіючи від радощів і сорому. Близько четвертої ми дісталися до невеличкого замку, на який я вже давно милувався. Ця садиба, така пишна серед тутешнього краєвиду, зблизька виявилася скромненькою. П'ятивіконним причілком вона виходить на південь, крайні вікна виступають на два сажені вперед, завдяки цьому винаходу будівничого споруда дуже виграє: здається, ніби в неї два крила; середня пройма править за двері, і від неї сходи з двома маршами провадять у парк, а парк терасами спадає до Ендру. Хоча між вузьким зеленим берегом і останньою парковою терасою, обсадженою акаціями і сумахами, пролягає проїжджа дорога, її не помічаєш за буйною рослинністю, і можна подумати, що садиба доходить аж до води. Парк утримується взірцево, і будинок стоїть далеченько від річки, щоб її близькість, даючи саму втіху, не завдавала мороки. Нижче будинку розташовані по схилу возовні, стайні, комірчини і кухні зі склепінчастими дверима й вікнами, їхні покрівлі, гарно вигнуті по ріжках, прорізані горищними віконцями з вигадливими лиштвами і оздоблені на шпилі китицями свинцевих квітів. Дах, занедбаний з часів Революції, ніби з'їдений іржею від сухого червонястого моху на черепиці, частого гостя будинків, звернутих на південь. Над заскленими дверима ґанку збереглася вежка і на ній ліпний герб роду Бламон-Шоврі: гербовий щит четверодольний; на червоному полі правого верху й лівого долу два чорні схрещені списи, а між ними розкриті золоті долоні; два інші поля блакитні, на них срібні шоломики. Мене дуже вразило гасло: "Дивитись дивись, а займати — зась!" Щитодержці, червлений грифон і дракон у золотих черезплічниках мали вельми вишуканий вигляд. Під час Революції було пошкоджено гербову корону і шапку герцогську у вигляді зеленої пальми з золотими плодами. Недарма до 1789 року посаду бальї13 в Саше обіймав такий собі Сенар, секретар Комітету громадського порятунку14.
Усі ці подробиці додають чару замкові, який опоряджений, як коштовна цяцька, і здається здалеку невагомим. Якщо дивитися з долини, нижнього поверху не видно, але з двору будинок стоїть упорівень з алеєю; широка, посипана пісочком, алея веде до моріжка з барвистими клумбами. Праворуч і ліворуч тягнуться виноградники, сади й грунти, засаджені горіхами. Круто спускаючись по узбіччю пагорба, дерева оточують дім своєю темною гущавиною і доходять до берегів Ендру, вкритих тут зеленими гаями,— тільки природі під силу створити таке багате розмаїття відтінків. Дорогою на Клошгурд я милувався на замковий затишок і дихав повітрям, ніби насиченим щастям. Невже внутрішній світ людини має такі самі магнетичні властивості, як і світ зоколишній, і зазнає таких самих різких перепадів температури? Моє серце кидалося все дужче в передчутті незнаних подій, які мали навіки змінити для мене цілий світ. Так напередодні погідної години бавиться й веселиться звірючка. Все поєдналося цього знаменного для мене дня, щоб зробити його якомога врочистішим. Природа вбралася в свій найкращий наряд, як жінка на побачення з коханим, і я вперше почув її голос, уперше побачив її в усьому достатку, в усій пишноті, саме такою природа й малювалася мені в юнацьких мріях, які я так незграбно намагався вам описати, щоб пояснити їхній вплив на моє життя: вони були для мене щось ніби Апокаліпсис, де кожна щаслива чи нещаслива подія була мені символічно передбачена,— адже перед моїм духовним зором витало примхливе видіння. Ми пройшли через перше подвір'я, оточене прибудовами: тут була і стодола, і винотока, і хлів, і стайня. На гавкіт цепного собацюри вийшов служник і сказав, що граф поїхав зранку в Азе і, мабуть, скоро повернеться, а графиня вдома. Мій супутник позирнув на мене. Я потерпав, що він не захоче турбувати пані де Морсоф, поки чоловіка не було, але він звелів служнику доповісти про нас. З нетерплячістю дитини я гайнув у передпокій, який тягнеться через увесь будинок.
— Заходьте ж, панове! — пролунав сріблястий голос.
На балу пані де Морсоф промовила всього одне слово, але я одразу впізнав цей голос, який проник у мою душу й осяяв її світлом: так сонячний промінь осяює одиночний каземат і золотить його стіни. Зміркувавши, що вона може впізнати мене, я хотів утекти, але було пізно: вона стояла на порозі, і наші очі зустрілися. Не знаю, хто з нас почервонів дужче. Збентеження відібрало їй мову, і вона мовчки вернулася на своє місце до кросен. Служник підсунув нам два фотелі. Вона просилила нитку в голку, щоб чимось виправдати мовчанку, порахувала кілька стібків і, повернувши до пана де Шесселя своє гордовите і водночас лагідне личко, спитала, якому щасливому випадку завдячує цей візит. Безперечно, зацікавлена, яким дивом я тут з'явився, вона проте уникала дивитися на нас; її погляд приковувала річка. Одначе з тієї уваги, з якою вона слухала співрозмовника, можна було подумати, що, так само як і сліпці, вона вгадувала душевне хвилювання з ледь помітних інтонацій голосу. І це було справді так. Пан де Шессель назвав мене і коротко переповів мою історію. Я вернувся кілька місяців тому до Тура, куди привезли мене батьки, щоб уникнути небезпеки війни, яка загрожувала Парижеві. Сам я з цих місць, але Турені не знаю. Мене послано до Фрапеля, щоб я зміцнив своє здоров'я, підірване надмірною працею. Пан де Шессель показував мені свої землі, бо я приїхав до нього вперше, та лише під горою я признався йому, що пройшов усю дорогу з Тура пішки. Боячись надвередити моє здоров'я, він наважився завітати в Клошгур: ачей, пані де Морсоф дозволить мені перепочити в неї вдома. Пан де Шессель мовив правду, але щасливі збіги такі нечасті, що пані де Морсоф цій оповіді не вельми повірила. Вражений її холодним, суворим поглядом, я похнюпився, відчуваючи якесь приниження, а, крім того, я силкувався приховати сльози, які наринули мені на очі. Величава господиня помітила моє чоло, зрошене потом, можливо, вгадала й готові бризнути сльози, бо офірувала мені все, чого я потребував. При цьому вона виявила стільки любої доброти, що до мене повернулася мова. Я зашарівся, як дівчина, захоплена на гарячому, і тремтячим, як у діда, голосом заходився дякувати їй.