Отож у четвер уранці я вийшов з Тура через заставу Сент-Елуа, пройшов по мосту Сен-Совер, перетяв Понше, придивляючись до кожної оселі цього містечка, і вибрався на шінонський шлях. Уперше в житті я міг зупинитися, посидіти під деревами, піти швидше чи повільніше, коротко кажучи, робити як мені заманеться. Перший прояв вільної волі, хай навіть у чомусь дрібному, живодайно вплинув на душу бідолашного хлопця, прибитого тиранічною владою дорослих, а така влада завше тяжіє над молодим пагінням. Цей день зостався в моїй пам'яті чарівним видінням, до чого прислужилося багато причин. У дитинстві на прогулянках я не відходив далі ніж на одне льє од міста. Околиці Пон-ле-Вуа та Парижа не розбестили мене красою сільських краєвидів. Одначе з дитинства у мене збереглося почуття прекрасного: турські пейзажі, з якими я зріднився змалку, справді прехороші. Не розуміючись на поезії природи, я ставився до неї вимогливо, як ті, хто, не відаючи мистецтва, заздалегідь вимріює собі його ідеал. Якщо піший або кінний мандрівник захоче швидше дістатися до замку Фрапель, йому слід у Шампі звернути на путівець і перейти ланди Карла Великого — ці перелоги на плато правлять за водорозділ між дворіччями Шеру й Ендру. Пласкі й піщисті ланди, такі тоскні на протязі однієї милі шляху, завершуються гайком, а за ним тягнеться дорога на Саше — до округи Саше належить і Фрапель. Ця дорога, виходячи десь далеко за Балланом на шінонське шосе, біжить серед хвилястої рівнини аж до мальовничого закутка під назвою Артанна. Тут розгортається краєвид на долину, і долина та йде від Монбазона до Луари, немов здіймаючи на довколишніх пагорбах старовинні замки. Долина нагадує чудову смарагдову чашу, і на її дні в'ється гадючкою Ендр. Після безрадісних ландів, після важкого переходу я намилувався, побачивши цю місцевість.
Я подумав так: "Якщо ця жінка, справжня перлина серед таких як вона, живе десь на цій землі, то це може бути лише тут!"
На цю думку я прихилився до стовбура горіха, під яким спочиваю тепер щоразу, як повертаюся до моєї коханої долини. Під цим деревом, повірником моїх дум, я подумки перебираю зміни, що сталися в моєму житті відтоді, як я поїхав звідси. Вона жила тут, серце моє не помилилося: перший замок, який я побачив на узбіччі шпиля, належав їй. Коли я сидів у затінку мого дерева, полуденне сонце іскрилося на черепиці її даху і на шибках у її вікнах. А ген серед виноградників, під персиковим деревом, біліє якась пляма — то вона сама в перкалевому платтячку. Хоч вам ще нічого не відомо, але знайте: вона лілея цієї долини, і аромат її чеснот підноситься, як фіміам, до небес. Усе дихало тут любов'ю, яка заполонила моє серце завдяки мимолітному жіночому образу: і довга стяга річки, така блискуча на сонці між зелених берегів; і лави тополь, які заклечували мереживом свого шелесткого листя цей паділ кохання, і темна зелень дібров, навислих уздовж виноградників над ряботинням річки; і м'яка зникома лінія обрію. Якщо ви хочете уздріти природу в усій її цнотливій красі, ніби наречену в шлюбній сукні, приїздіть сюди ясного весняного дня; якщо ви хочете втишити біль рани, що кривавіє в серці, повертайтеся сюди пізньої осені; навесні кохання б'є тут крильми серед небесної блакиті; восени тут згадуєш про тих, кого вже нема з нами. Хворі вдихають тут на повні груди цілющу свіжість, око спочиває на золотавих купах дерев, які наснажують душу солодким супокоєм. Тієї хвилини шум млинів, поставлених на річкових порогах, здавався мені бринінням-голосом цієї долини, тополі весело хиталися під вітром, небо було безхмарне, птаство щебетало, коники сюрчали, все довкола зливалося в симфонію. Чому я так люблю Турень — краще мене не питайте. Люблю цей край не тією любов'ю, яку відчуваєш до місця, де ти народився, або до оази в пустелі. Моя любов — це любов художника до свого мистецтва. Я кохаю Турень не менше, ніж вас, але далеко від Турені я б, либонь, захирів. Не знаю, чому мої очі весь час пасуть білу пляму, цю жінку, таку помітну в просторому саду — здається, ніби серед зелених кущів розквітнув дзвіночок повою, такий тендітний — торкни його, він і зав'яне. Зворушений, розчулений, спустився я на дно квітучої долини, моє серце переповнювала поезія, і побачене село здалося мені самою красою. Уявіть собі три млини, поставлені серед мальовничих лісистих острівців на річковій леваді; та і як інакше назвати цю водяну рослинність, буйна й барвиста, вона вкриває поверхню річки; йдучи за примхами течії, рослинність то підіймається, то опускається і колишеться під поривами бурі, зрушеної ударами млинового кола. То тут, то там водяні нурти розбиваються об рінь відмілин, утворюючи торочки шумовиння, такого іскристого на сонці. Амариліси, ненюфари, біле латаття, очерет і купальниці оздоблюють береги своїм барвистим килимом. Далі — хисткий струхлявілий місток, його підпори поросли квітами, а бильця узялися оксамитним мохом, місток завис над водою, але ніяк не може упасти. Старі розбиті човни, сіті рибальські, монотонний спів пастуха, качки, які плавають між острівцями або чистять пера на косі, на грубому луарському піску, мірошники у ковпаках набакир, які вантажать борошно на мулів, — кожна з цих подробиць додавала тій сцені якоїсь наївної зворушливості. Уявіть собі за містком два чи три хутори, голубник, з три десятки халуп, поділених садками чи живоплотом з ясмину, жимолості та космача; перед кожним дворищем гноярку, порослу травицею, на стежках курей і півнів... Оце і є село Пон-де-Рюан, село прехороше, а над ним бовваніє старовинна церква своєрідної архітектури, ще з часів хрестових походів, мрія художників — ось вам, малюйте. Оправте цей краєвид у раму з розлогих горіхів і молодих тополь із золотавим листям, порозкидайте серед просторих луків під високою банею паркого неба веселі хатки, і ви зрозумієте, яка природа цього чудового краю. Я рушив до Саше лівим берегом річки, милуючись узбіччям пагорбів на тому березі. Діставшись нарешті до парку з віковими деревами, я здогадався, що він теж належить до замка Фрапель. От що значить прибути впору: дзвонили саме на сніданок. Коли ми підживились, господар замку, не знаючи про мою мандрівку пішки, запросив мене оглянути його володіння. Та хай би де ми пішли, я всюди бачив напрочуд розмаїту долину: тут — крізь прогалину між деревами, там — геть усю. Часто зір мій надила срібна стяга Луари, річка блищала в далині, як шабля, і ген-ген серед перекатів бігли вітрильники, виписуючи під вітром вигадливі кривульки. Видершись на шпиль пагорба, я вперше замилувався на замок Азе, цей гранчастий діамант, оправлений течією Ендру і ніби висунутий з кошичка з квітами. Потім я уздрів у лощовині романтичну велич замка Саше, замок уже своїми обрисами навіював тиху журбу, надто глибоку для людей поверхових, проте нескінчено дорогу зболілому серцю поета. Тим-то я так полюбив тишу цієї садиби, її велетенські сиві дерева і цей пустельний яр, де все дихало таємницею! Але щоразу як я помічав мальовничий замок на схилі пагорба, побачений з самого початку, я пас його поглядом.