— Як же її повезеш таку за сотню верст? — безнадійно мовив Іван.
— Сотня верст! Да, брат, далеко!
— А-а, гірка моя та нещасна година, що я підрядивсь на сю путь! — скрикнув Іван, чухаючи голову.. Потім він зануздав коней, повернув повозку, сів і помалу поїхав назад. Постать старої, наче обрубок, колихалася то в той, то в другий бік. Молодий москаль стояв і проводив їх жалібним поглядом, аж поки повозка не окрилася з очей…
— Вот, брат, каковы бывают дела на свете! — промовив він до насупленого часового.
— Мати? — понуро спитався той.
— Мать! — зітхнувши, відказав москаль і скрився за браму.
А часовий знову, як та машина, заходив коло воріт. Раз-два! раз-два!..
Петро тілько ускочив у свою хату, зараз кинувся на постіль і прикрив подушкою голову. Він увесь тремтів, як у трясці, скорчувався й ховався під подушкою. Трохи перегодом, крадькома, висунув голову з-під подушки й почав дослухатись. З сусідньої хати, з-за стіни, виразно доносився до його чийсь важкий, журливий спів. Пісня гула, як сум тяжкий; тужила — як журба пекуча на всю тюрму… Плачем бриніла вона у вогкому хатньому повітрі. Петро зовсім розкрив голову, підвівся, сів. Мов привіт знайомого товариша, пісня звеселила його: він почав усміхатись, прояснятись. Він зразу пізнав і той голос, і ту пісню…
— Ага!.. ого!..— радіючи, скрикнув Петро.— Товаришу щирий! і яким тебе побитом занесло сюди?.. От спасибі, так спасибі!.. Неждано, негадано. Ти кажеш: поїдемо гуляти по Дніпрові?.. Добре, поїдемо!..
Петро схопився; заплескав у долошки, забігав по хаті.
— Поїдемо! поїдемо!.. Тілько от що: тепер Дніпро такий сердитий, а в тебе човен хисткий… Одначе, не біда! Я прив'яжу себе, щоб не хитатись.
Петро кинувся до постелі, ухопив простиню у руки… Де-е-р-ер! так і розпанахав уподовж, видравши стьожку завширшки в долоню.
— До чого б тільки прив'язатись?.. Ага! Ось досі! дошки…
Руки у Петра трусилися. Миттю він закинув стьожку за стовпчик кроваті, миттю обкрутив кругом шиї.
— Саме добре! тепер гаразд!.. Одчалюй тепер!.. одпихай, брате!..
І він вагою усього тіла наліг на стьожку, падаючи на коліна… Світ у віччю закрутився, потемнів; обличчя синіло; голова нижче та нижче спускалася… Хвилина…друга… третя… Промінь ясного сонця стрілою промчавсь крізь вікно й упав якраз Петрові у вухо. Голова його ще нижче опустилася; лице налилося крів'ю; очі витріщились… а промінь заграв-застрибав на його нечесаній голові. Він мов стукотав у неї, будив його… Шкода! Незабаром налетіла сиза хмара і вкрила блискуче сонце. Сумні померки розіслалися навкруги, — усе похмуріло, затихло… Тілько з другої хати доносилася сумна, журлива пісня… Аж ось вона піднялась угору, забриніла, і — замерла… Холодно й пусто стало. Туловище Петрове божевільне дивилося мертвими очима на чорну долівку — та нічого вже не бачило.
Через три дні, надвечір, виїздив з тюремного двору візок, на котрому вивозили гній і всяку нечистоту. Тепер на йому лежало щось прикрите сірою рядниною; а триногу кобилу поганяв, ззаду ідучи, кривоногий сторож.
То везли шматоване Петрове тіло ховати. Кобила дотягла до кладовища й стала. Між кладовищем і шляхом, коло окопу, чорніла неглибока яма; а на окопі сиділи два грабарі — один чорнявий, другий білявий, і мовчки курили люльки. Коли повозка наблизилася, вони разом устали й узялися за лопати.
— Що воно таке, скажіть на милость божу? — спитав білявий у сторожа.
— А бог його знає.
— Старе чи молоде?
— Панич, — одказав сторож.
— Панич?! — дивуючись, скрикнули грабарі.
— Що ж він зробив таке, що його заперли? — спитав чорнявий.
— А хто його знає. Нічого не зробив; писав щось таке…
Грабарі стали, задумалися.
— Отак, Пилипе, — вимовив білявий до чорнявого, — і вчися — лихо, і не вчися — лихо!
Узяли труну з воза, спустили в яму й закидали землею.
— Царство йому небесне!— сказав Пилип, закінчивши роботу. — Може, він і добрий чоловік був…
— Тю-тю! — відказав сторож.— Яке йому царство небесне — коли повісився?
— Лиха вже його година вішала, а не сам собою! — зарішив білявий.
І, закинувши лопати на плечі, пішли грабарі позаду воза, попихкуючи люльками.
Сонце сіло. Землю обняла тиха ніч. Небо розгорнуло намет свій — синій, широкий, глибокий. Зорі, мов малі діти, видивлялися з його своїми блискучими очима. Місяць плив по небу, розливаючи білуватий світ, котрий мішався з вечірніми померками. Безжурно він дивився на гори, долини, на втихаюче місто. Байдуже йому, що робилося тут, на сій землі, — холодним оком зорив він усюди… Що йому за діло, що край кладовища чорніла свіжою землею свіжа могила? Та й кому яке діло до того?!
Ось на широкому майдані, з-за церковної тіні, виткнулось чотири людських постаті. На декотрих жовтіли на головах солом'яні брилі, на других чорніли високі циліндри. У одного довга одежа спускалася до самих ніг; широкі рукави майтолали сюди й туди, — тоді як на других були якісь коротенькі куцини. Видно було, що між трьома панами замішався піп. Тихо вони посували вперед: жарти та регіт не сходили з язиків.
— А ви чули новину? — спитав піп.
— Яку?
— Мої товариші піймались у тюрму.
— Дивно, що твої товариші в тюрмі, а ти й досі ні! — проказав, жартуючи, чийсь товстий голос.
— А справді дивно! — зареготався піп. — Їй-богу, правду кажу; якби довше був постояв з ними на кватирі, то певне і сам би був там… Одного позавчора зловили; веселий, знай співає! Мабуть, чує свою скору погибель. А другий четвертого дня повісився. Дурний! Коли вже наважився вмирати, то так би й вмирав. От би і мені перепало рублів зо три на похороні. Було б а пулечку! то наш кривоногий сторож сам і ховав, і поминав.
Отак розказував молодий тюремщицький батюшка, отець Григорій і Попенко, заливаючись веселим реготом.
Тут саме вони дійшли до краю майдану й стали проти улиці.
— А що ж, може, пом'янемо товариша?..— спитав товстий голос.— Ще поки спати, — одну можна збити.
— Та кажу ж, не заробив на похороні!— зареготався батюшка.— Ні, пора спочивати; на завтра служба… — І він позіхнув на все горло.
— На добраніч! піду ще правило читати, — сказав, прощаючись з своїм новим товариством — записними картьожниками, — і повагом поплівся улицею.