— То ти прибув до мене з турмою, аби налякати чи й силою взяти живність?
Він був не на жарт гнівний і тим уже недоступно суворий. Одначе й терхав не належав до тих, що можуть стенутися перед гнівом чи суворістю.
— Я прибув, епарху, взяти своє.
Он як! Ні, з такими розмова має бути коротка: пішов пріч! А так, виставити за двері і тим сказати раз і назавжди: вашого тут немає й бути не може. Мало того, що отримуєте в імператора?
Він збирався уже виректи те, що намислив, та збагнув нараз: а чи з варваром достойно буде змагатися варварськими діяннями? Пробі, хто вони, зрештою, цей Апсих і його Баян, щоб через них опускатися так низько?
Не подавав виду, що передумав і відступав, одначе й гніву не являв уже аж надто буряно.
— А де я візьму стільки з'їжі, аби нагодувати всі ваші турми, про те подумав?
— Про те має думати епарх.
Осміхнувся лукаво і вже потім вирік свою лукавість уголос:
— Розумно сказано, а проте й несправедливо. Не зі мвою укладав каган ряд — з імператором, до імператора й мусите правитись за живністю.
Не став ждати, що скаже на те Апсих, покликав челядника і повелів накрити в честь гостя стіл.
— Ходімо, терхане, пообідаємо з тобою та за трапезою й помізкуємо, де шукати її, таку потрібну всім гкивність.
Апсих, видпо, но належав до велеречивих. Пив випо, пе відмоіишвся від яств, що ставили перед ним, на слова ж не розщедрювався. Скаже одне-друге, коли питають, і знову відмовчується. Тож господареві довелося взяти бесіду на . себе. Більше розпитував та випитував, чи то правда, що . авари належали до угурян, люду чисельного і далеко не одноликого. То вже пізпішо, як зчинилася між племенами того асійського роду ворохобня розторгнули вони з угурявами давні узи й назвали себе аварами.
Апсих здебільше мовчки кивав головою, зголошуючись із тим, що казав епарх, та іноді припиняв трапезу і силився збагнути, що каже. Тоді Віталіан повторював повідане в дохідливішій формі і, домігшись розуміння, щедріше, ніж досі, наливав терханові вина.
"Ти ба, яка личина, — дивувався і насторожувався водночас. — П'є, п'є і не п'яніє".
— Чув я, ніби авари, — казав уголос, — теж не єдині в своїм роді. До них пристали й інші племена — тарніахи, кочагири, завендери.
— А так, і ці з нами. А ще утигури й кутригури.
— Ну, ці, наскільки я знаю, за Дунаєм.
— Все одно з нами.
— То скільки ж у кагана турм?
— Не відаю.
— Алголу?
— Також не відаю.
— Прибув до мене по живність і не відаєш, скільки треба тобі її?
— Все одно не даси, то нащо питаєш?
— А може, й дам. В усякім разі, маю намір підказати твоєму каганові, де і як взяти її.
— Каган прислав до тебе. Де ще можна взяти, він і без підказок знає.
"Варвар. Ти ба, як розмовляє. Ну, стривай же. Ви в мене не тієї ще заспіваєте разом із каганом своїм".
— Чи каган відає, що імператор Юстиніан покинув нас? Апсих застиг на мить.
— Як то?
— Помер Божественний. Інший імператор нині в ромеїв — Юстин Молодший. Радив би каганові скористатися цим і явитись перед очі нового василевса. Всі являтимуться і всі чогось проситимуть. Чому б і каганові аварів не попросити в імператора збільшення щорічної платні за службу на обводах, тим паче, що послатись є на що: авари примусили вгомонитися антів, а бідують через нестачу з'їжі? Це ліпша з ліпших нагода переглянути укладений з імператором-небіжчиком ряд. Та й потреби імперії у ваших турмах повинні спонукати імператора до перегляду. Склавини не перестають сваволити в Іллірику, пора покласти тому край.
Апсих був не по-варварськи уважний і думний.
— То осібна річ. Каган у тебе питає: що даси, і то негайно, зараз?
— Така справді велика потреба в живності?
— До краю велика.
— Ну що ж. Коли так дуже треба, дам каганові стадо товару в триста голів. Одначе й скажу: це яко приятельська поміч, і буде вона останньою. Надалі ані в себе, ані в колонів, ані в куріалів брати живність не дозволяю. Як жити аварам і з чого жити — хай думає каган і веде про те річ з імператором. У нас власність кожного священна, посягати на неї нікому не дозволено.
Апсих і далі лишався уважний і думний. Та недовго.
— Де візьму товар? — підвівся раптом і вийшов за столу.
— Мої люди покажуть.
Не став питати, як же буде з аварським сольством до імператора, без того звав: не Апсих вирішуватиме, не Апсихові й знати, як буде. В одному певен: зерно сподіванок на перегляд укладеного раніш ряду посіяно, зерно повинне дати сходи.
Асам де барився. Як тільки пересвідчився: авари на якийсь час задовольнилися даниною, взяли її та й погнали на розтерзання турм, — пішов на приготовлений уже для далекого плавання драмой і подався ним вздовж мізійського берега до Босфору. Якщо авари й поспішать із сольством, обігнати його все одно неспроможні будуть. А так. Якийсь час піде на роздуми та вагання, якийсь — на раду, визначення сольства та вимог, а ще більше піде його на подолання путі між Скіфією і Константинополем. Вона не з близьких, ускач весь час не правитимуться, хоча авари інакше, здається, й не їздять.
Дув несильний, одначе доволі свіжий полуночно-східний вітер. Не можна сказати, що попутний, а проте й не супротивний. Вітрила весь час були напнуті, і напнуті туго. Єдина незручність, коли її можна назвати незручністю, — хвилі набігали збоку й щораз сильніше били в лівий борт. Та кормчі знали своє діло: взяли глибше в море і далі йшли уже, не міняючи галсу. Драмоіі, щоправда, відчутно вихитувався, та то вже як водиться, то навіть веселило схильне до плавань у негоду серце епарха Віталіана. Можливо, інші й забули в клопотах за своє, кревне, що ім'я це дано йому пс випадково, сам він пам'ятає, і добре: по родословній належить до роду славного за Анастасія стратега Віталіана. Про це ніхто, та й сам він не згадує, оскільки згадувати не вельми безпеч'но: Юстин Перший, прийшовши до влади,
Стратив не лише тих, що дали йому на підкуп гвардії і сенату золото, а й стратега Віталіана, яко впливового серед знаті і дуже можливого претендента на візантійський трон.
Після Юстина на трон сів його небіж Юстиніан, після Юстиніана — знову Юстин. З'являтися на очі й нагадувати своїм ім'ям про того Віталіана не зовсім безпечно, започатковане для себе і для Візантії благо може обернутися на зло, та ба, і не з'явитись уже не можна. Одне, це єдина можливість і нагода позбутися аварів і зажити супокійним життям, друге, прислужитися антам і мати від антів неабиякий доватій, а трете, являє цим вчинком своїм неабияку відданість трону і турботу про трон. Чи за це можуть переслідувати, згадавши, хто був той Віталіав і хто в цей? Швидше, навпаки, можна удостоїтися похвали, а там і особливої прихильності з боку імператора. Йтиметься ж не про щось там, йтиметься про мир із антами. Та про те, хто в нині авари для Візантії і як бути а аварами, коли відпаде загроза вторгнення задунайських актів.