Синьоока Тивер

Мищенко Дмитрий

Історичний роман

Частина ПЕРША

ЗАКОНИ І ПОКОНИ

В четверте літо своєї єдинодержавної влади імператор призначив Хільбудія воєначальником Фракії, поставив його для охорони ріки Істр, наказавши стежити, аби варвари, що жили там, не переходили ріки...

ПРОКОПІЙ. "ІСТОРІЯ ВІЙН"

Римляни, неодноразово переходячи під проводом Хільбудія в землі по той бік ріки, вбивали і забирали в рабство варварів.

ПРОКОПІЙ. "ІСТОРІЯ ВІЙН".

...Через три літа після свого прибуття Хільбудій, за звичаєм, перейшов ріку з невеликим загоном, слов'яни ж виступили проти нього всі поголовно.

Битва була жорстока, загинуло багато римлян, в тім числі і їхній воєначальник Хільбудій...

ПРОКОПІЙ. "ІСТОРІЯ ВІЙН"

Ген за Дністром, над широкими долами землі Троянової, знялось і звеселило всіх щойно викупане в океан-морі сонце. Молоде і яснолике, здавалось, усміхалося довкружнім долам, вижатим нивам по долах, покликаному в путь чи до рала люду. А то гарна прикмета: коли так весело усміхається вранішнє сонце, бути погожій днині. Видно, загулялися десь піднебесні діви або розлінувалися в теплі й припізнилися заварити в своїх вертепах пиво. Тому й благодать на землі. Ані туманів з Дністра та моря, ані мокви із-за бескидів. Ясно та гоже довкруж, мовби на вселенське свято.

Воно, сказати б, невелике й диво: стоїть та пора, коли і літо — не літо, і зима — не зима. Та й день, справді, не якийсь там: завершено веректу по овинах, по веректі збирається перший на передзим'ї торг під стольним городом Черном. А хто ж із поселян усидить такого дня вдома? Одному треба збути витвори рук своїх, іншому придбати їх. Тому зараз уже не обійтися без берковців для зібраного на ниві жита, а тому — без поборшнів для чада, як і без черев'їв для себе, без свити для жони. Іншого гонить на торг потреба придбати сокиру, бо чекає не розчищена в лісі лядина; ще інший нишпоритиме по торжищу й шукатиме таке, що вдовольнить його і не опустошить калиту, рало.

Багато чого треба поселянинові, а ще ж усім, чули, усім потрібен вирощений поселянином хліб. Тож і людно на путях. Одні правляться на торжище з полуденних країв, інші — з полуночних, ще інші —від Пруту та з-за Пруту. Бо Черн — не осібно тиверське торжище. Є там сусідні уличі, є й далекі чи дуже далекі гості — даки з-за Дунаю, ромеї з-за моря. Тим їхати та й їхати ще до бовваніючого на овиді Черна, інші близько вже, бачать, як вирує під стінами прибулий удосвіта чи з ночі торговий люд, чують, як іржуть нажахані чи знуджені за волею коні, й переймаються передчуттям щасливого торгу а чи тривогою за майбутній торг.

— Йой, мамцю! — тиснеться до матері яснолика, мовби те сонце вранішнє, дівчина. — Дивіться, скільки люду на місті, нам і стати вже ніде.

— Посоромся, Миловидко, — заспокоює її мати. — Місто під Черном он яке, тутки всьому тиверському ополченню є де стати, не лише покликаному на торг люду.

— А все ж...

— Чим сушиш голову, дівко, — обертається на мить і знову править кіньми вітець її. — Про інше думай і дбай: аби не загубилася в цьому велелюдді.

— Таке скажете, отче.

— А таке. Легковажна-бо єсть. Захопишся дивами та й підеш собі.

— Вгамуйся, Ярославе, — захищає мати. — Чого б це вона легковажила? Сидітиме на возі й дивитиметься на торги з воза. Правда, Миловидко?

— Атож.

Вони не з далекого далека. Оседок їхній всього лиш за сотню поприщ, нижче по Дністру, а в Миловиди таке відчуття на серці, ніби на край світу вирядилася. Тож і ширить на все очі, надто коли наблизилися до Черна, а в Черні — до торгу, ширить та виголошує своє звичне: йой!

Стариня не везе на торг великих скарбів. У возі ані кузні, ані вичинки, ані рукоділля, саме лиш збіжжя, те, що подарував їхній ратайській родині бог Сварог та щедра ролейна нива. Тому й шукають на місті ратайський кінець, стають поміж тих, що торгують збіжжям. Бо вітцеві не вперше бути тут, він знає, що робить.

Поки розпрягає та порає коней, поки розпитує сусідів, як іде торг, Миловида теж норовить засвідчити свою господарську щирість: вкладає на місце добутий перед цим берковець із вівсом, порає припорошеного за дорогу воза. Коли ж вітець сказав обом — і їй, і матері: "Глядіть тут, а я подамся шукати покупця на товар та й корівки на нове подвір'я", — стала й загледілася на торжище. Леле, яке воно справді велелюдне! А гомону, а бесіди, а сміху! Аж серцю лоскітне від тієї бадьорості людської.

Не задовольнилася тим, що побачила з землі, згадала мамину раду й сіла коло мами. Аякже, з вивершеної хури ліпше й далі видно. А вже як усілася, не забарилась засокорити до своєї мами. І дивувалася вголос, і допитувалась, хто оті люди в байбереках, звідки ті, що в кептарях, таких білих і таких щедрих на узори вишиванках? З-під гір? Йой, то ж, певно, здалеку.

— А то що жовтіє, мамцю?

— Певно, гончарний посуд.

— Можна, я піду та гляну?

—— Агій на тебе! Не чула, що казав вітець?

— Йой, мамцю, — ластиться й цілує матір у щоку. — Солоденька моя! Це ж поруч. Чи я для того їхала в далекий світ, аби просидіти на возі? Може ж, нагледю щось вельми гарне та й придбаємо.

Мати віднікується й старається бути твердою, як буває твердий із ними вітець. А проте що далі, то менше твердості в її голосі. Бо що вдіє з своєю донею, коли та доня, мовби сама знада. Серце виймає улесливістю, щирим та ласкавим словом. А ще видом своїм, добрим та лагідним, красним та ясним.

— Матиму я клопіт з тобою, Миловидко, ой матиму! — журиться вголос і так віддалено дивиться на доню, схоже, ЩОСЬ інше гадає собі. — Іди вже, що вдію, коли ти така мила та рідна серцю моєму. Тільки ж не гайся, чуєш? Бо прийде вітець — пуги надає обом нам, присяйбіг, надає.

Обіцялася бути й була слухняною. Пішла, погамувала дівочу цікавість — та й назад. Зате якою щасливою та осяйною повернулася до мами, як щебетала розповідаючи. Чужі люди зглядалися, чуючи ті щебетання. Бо таки голосиста в Ярослава з Випалу дівка, та й розповідати, видимо, є що. Ано, чули, як виспівує! Мовби соловейко в гаю. Окрини всякі бачила і горнята теж бачила, полумиски ліпі тримала в руках, а тарілі ще ліпші, дивно-предивно розмальовані. Є в гончарнім кінці поставці, братниці, опаниці, є й макотери.