Не був до кінця відвертий із навікулярієм, про себе ж думав: встигне чи не встигне нагодитися за сі дні князь — все одно буде час помислити, порадитися з старшими, хоча б і з княгинею. Вона, може, й пе відає, що має князі. у скітниці, зате відає більше, аніж хтось, якими є наміри вітця, як поставиться віп до такого викупу.
Не шукав пагоди. Спровадив павікулярія — і до Миловиди мерщій.
— Мати кпягине, — мовив похапливо, щойпо переступивши поріг. — Світлий день настав для всіх пас, чулисьте, мати ішягине!
— Йой! — озвалася на його радість та й застигла ждучи, — Чи не князь вертає з дулібів?
— Еільшо, — підіїшов і вкляк перед исю, поцілував поділ вбрання. — Злата з Миланою відшукалися.
Завжди пригожа і яснолика, Миловида ще помітніше заясніла видом, стала схожою па зорю-зоряницю, що побивав морок і свігигь-зиріє з морику. Не зважала па те що княгиня є і що некревна Богданкові, кинулась до нього, заглядає, зоріючи, у вічі й питає-допитується, де вони, Злата з Милапою, звідки князь і син княжий знає про них та що знає. Зрештою посадила поруч, втирає сльози розчулення й знову питає, чи то ж правда, що вони відшукалися, як далеко від землі своєї є.
— Навікулярій із Том ромейських щойно був у мене й сказав, що Злата й Милана в тім-таки пристанищі, під наглядом епарха перебувають. Та ось яка притичина, матінко княгине: епарх порятував їх у розбурханім морі і хоче тепер, аби князь платив за той порятунок.
— То вже, як водиться, Богданку, — поспішила з речницею і навіть торкнулася заспокійливо його руки. — Ромеї на те й ромеї, аби на все дивитися як на можливий зиск.
— Знаю, а все ж не можу не бентежитись. Чи догадується княгиня, скільки зажадав ромей від князя Тивері за доньок?
Притихла враз, чи то прикидала, скільки міг зажадати епарх, чи страхалася тих жадань і неспроможна була перебороти свій страх.
— Гадаю, немало. А все ж чи так дуже багато, аби бентежитись?
— Десять тисяч золотих солід!
Сплеснула руками і на виду осмутніла так само раптово, як і заясніла щойно, а проте ненадовго. По якійсь миті знову ожвавилася.
— Не осмучуй себе і не піддавайся гризоті, достойний князю. Прибуде вітець, помізкуємо купно та якось уже зберемо ті соліди. Зате Злату, Милапу позбавимо осмути та безліття, знову матимемо радість бачитрі їх, бути, як і були, купно з ними. По собі знаю, як їм там, бідняткам.
— Боюсь, чи зберемо такі соліди, і тому прийшов до матері кпягині на раду. Що знає вона про княжу скітпицю? Є в ній щось а чи немає? Я благав навікулярія торгувати в нас і ждати князя Тивері. Та коли вітець не поспішить і не прибуде на час його відплиття, мушу сказати ромсєві: даємо ми епархові Том жадапі соліди як викуп за сестер чи не даємо.
— Як би там не буяй, ласкавий Бигданку, кажи: даємо. Щось є в скітниці, щось позичимо в мужів-волостелинів.
— Певні, матінко, що позичимо?
— Йой! Певна чи не певна, про волю йдеться. А коли йдеться про волю, чи гоже думати та вагатися?.. Хоч би й луснули, а маємо зробити все, аби доньки наші, а твої сестри, були вільні, таки з нами і таки в своїй землі!
Певність її, як і схильність пожертвувати всією, що мають, статністю, а таки збороти безліття знедолених, додали певності й Богданкові.
"А й справді, — подумав, — чи гоже вагатися, як бути, коли Злата з Миланою кличуть: допоможіть?"
— Спаси біг, — підвівся і чемно вклонився Миловиді. — Спаси біг, ласкава княгине, за твердість наміру і духу, що стали мудрою радою. Так і скажу навікулярієві: "Вези сестер, матимеш за них те, що просиш".
Хотів було одразу ж розшукати ромея й сказати йому:
"Так і так, я згоден", — та на котрійсь із сходинок, що вели до Несторія, спинився і замислився: а чи не наб'є цим поспіхом і без того зависоку ціну? Пробі, таки й справді наб'є. Домовились-бо: зустрінуться по завершенні торгу. Гляди, на той час нагодиться й князь Тивері, а не нагодиться, рішенець прийме він, княжич. Тож най так і буде, як домовились. Втіхи, як і радості, виказувати не слід.
II
Земля при Втікичі і небо над Втікичем багаті на знади, та чи не найзнадливіші серед них — дорідна нива в долах, м'яка теплінь над долами. Минає другий десяток літ, як поселилися тут з ласки київського князя тиверці, а ні разу не звідали, що таке згубна спекотнява в розпалі літа і що — вітри-суховії з пустельного Леванту. Ото тільки й прикрості було, що випало освоювати необжиті окраїни Заросся та зазнавати лютих морозів, сніжних завій у тотих окраїнах. Надходила теплінь — удостоювалися й благодаті, а паче всього на передлітті, коли буяють зелом доли, починає медоносити ліс. Стелиться тоді від краю до краю зелене море трав, вбирається у нові шати закучерявлене верховіття дерев по яругах, радіє плодоноссю матеріземлі і славить землю-плодоносицю численне птаство — у лісі й у полі, а надто над полем, у тому піднебессі, де мліє від щедрот Хорса аер і звідки одкриваються не окремі, звабні для ока околії, — уся земля.
Комонникам, що правилися до Втікича раннього досвітку, а вздовж Втікича — тоді, як благословлялося на світ, було не до околій і не до зваб у околіях: над рікою клубочились тумани, най не ті, що пробирають до кісток, все ж густі й повсюдні. Чи за такими догледишся до чогось? Дивись за ледь протореним путівцем та тримайся путівця — ото і вся твоя турбота. Зате коли вийшло з-за обрію рум'яне після нічної купелі сонце та бризнуло на доли золотими стрілами Хорса, і княгиня, і супровід її заясніли лицями й стали доглядатися, як тануть під тими стрілами густі й повсюдні досі тумани, як корчаться, танучи, й відступають ближче до видолинків, узлісь та яруг. Із сивих стали білими й від того якимись химерними. Тиснуться до землі й згущуються, тиснуться й згущуються, гейби просяться лишити їх бодай у цій до краю згущеній малості. Залиті сонцем доли набирають від того вирайської ліпоти і вирайських знад. Таке хоч спиняйся і милуйся ними. Бо не завжди маєш нагоду бачити бо турбота дня укорочує та й укорочує можливості 'доглядатися до спокус земних, не кажучи вже про вирайські.
По якімсь часі ріка круто вигнулася одесную й вихопилася на рідколісся, а там і в поле. Доволі широке було воно тут, таке широке, як ніде інде. По один бік путі, що облишила вигнуту лукою ріку і йшла тепер полем, половіло під сонцем і гнало ліниві хвилі чисте й дорідне жито по другий — кипіла білою повінню дикуша. Від житнього поля напливала на комонників лиш велич та краса від дикуші — і медові пахощі. Такі п'янкі, аж дух забивали.