Швидше приїлдіпі би князь-чтець. Доповів би, що зробиш без нього в Тиворскій землі, та й знав би вже, чи так зрочин.
Поляни, роси, уліпі встигли податися додому. Певію, ипруюн. по січі, сбавлять богів, собо. Бо такії повернулися з породит, із :лиі гягоіо — такою, що про неї годі було ії мислити. Нсмас :іа Дніпром обрів, пришптіпкнуть, будучи погромленними, утигури і кутригури. А то солодка втіха, тим паче для уличів, полян, та й для пих, втікичів. Лиш Тингрі як ікі Суло, таї; і було супокою. А, під боком підступні ромеї, будуть й жорстокі, схилі.пі до татьби обри. Нараз розчинилися двері і на порозі став челядник:
— Княже, ромейські гості прибули до Черна.
— То й що? Без мене немає кому дати дозвіл на торг?
— Дати е кому, та иавікулярій хоче бачіїти ішязя.
— Ну, то вели, най заходить.
Гість не забарився. Був непоказний із себе — занадто дрібним тілом, зате он який меткий. Рвійно переступив через поріг, зміряв бистрим зором Богданка і вже потім назвався.
— Навікулярій з пристанища Томи Несторій.
— Син княжий Богданко. Челядь доповіла мені: гостю і мужу з ромеїв тра було бачити князя Тивері. Його немає нині в Черні. Я є тут за нього. Коли в навікулярія невідкладне діло, можу вислухати.
Несторій ще раз розглянувся і, завваживши, що челядника немає при бесіді, прибрав довірливішого вигляду.
— У мене приємні для княжича і його вітця новини. Княжни Злата і Милана веліли кланятись володареві Тиверської землі й запевнити його, що вони живі й здорові.
— Правда? — зрадів Богданко і не став приховувати своєї радості; ступив до гостя, взяв за рамена, щасливо й обнадієно зирить йому у вічі. — Де ж вони? Що з ними? Як сталося, що опинилися в ромеях?
Навікулярій відчув себе ніяково, та разом з тим потішено, і те відчуття не забарилося заясніти в його очах.
— Того дня, як лодія з княжнами правилася до Дунаю, задув супротивний вітер — норд-вест. Ваші лодочні не впоралися з вітрилами, і подію понесло у відкрите море. Дякувати богові, на них натрапив драмон, на якому перебував епарх скіфських Томів Віталіан. Він і підібрав потерпілих.
— То вони в Томах?
— Так. Перебувають під надійною охороною епарха Віталіапа. Велів переказати князеві Тивері, аби поспішив прийти й забрати їх, доки не довідалися обри.
Он як: доки по довідалися обри.
— Павікулярі! Несторій тільки з сим прибув у Тивсрсі.ку землю чи має намір провадити й торги?
— Торг — також, та з пістями від спарха передусім.
— Па торги віп матиме дозвіл, як і сприяння княжі, і не тільки інші, а и потім. А за добрі вісті, за достойні мужів і содругів вчинки буде дяка від усієї землі. І тобі, иашкулярію, і епірхиві Віталишу. Тиьер уміє цінувати дружню ир.ихильшс'гь, а соузпицькі чесиити передусім. Одно скажи: як довго будеш у нас? Князь Тивері ось-ось має повернутися до стольного города. Було б бажано, коли б ти зустрівся безпосередньо з ним.
— Мені що, — знизав плечима ромей. — Я не поспішаю. Своїм бажанням негайно поговорити з княжичем хотів сказати: поспішити слід вам. Обри одверто нахабно поводять себе в Скіфії. Довідаються, що доньки князя у Томах, — епархові не втримати їх під своїм крилом.
Навікулярій мав вигляд видимого доброчинця, а Богданко слухав його, і що далі, то більше утверджувався в мислі: щось тут не те і не так. Що обри одверто нахабні, в тому немає сумніву. Сумнів зроджує інше: чи ромеї такі вже невільні на своїй землі, аби страхатися обрів і не бути певними, що можуть уберегти від них полонянок. Се ж не хтось там побоюється — сам епарх.
— Я згоден: поспішити тра. Та як? До моря путь нам перетяли кутригури, соузники обрів. Вони не пустять наші лодії до Том, тим паче зараз. Може, навікулярій буде такий ласкавий та візьме на себе це благочестиве діло? Тивер добре заплатила б йому і за перевіз, і за прихильність серця.
Ромей непевно розвів руками.
— Коли б від мене це залежало. Сестри княжичеві в руках епарха Віталіана, а епарх сказав: "Коли князь Тивері дасть за доньок десять тисяч солід, він сам доставить їх до Черна".
Цього разу Богданко німував довше, ніж личило б синові, що сидить уже на столі вітця-князя. Боги світлі та боги ясні! Так ось чим пояснюється ромейське доброчинство: вони хочуть вихопити із тиверської скітниці цілих десять тисяч! За звичайну собі дівку-бранку на работорговельному ринку беруть двадцять солід і лишаються задоволені, а за князівен по п'ять тисяч загнули.
— А епархові по здається, що сс занадто? І вельми занадто.
— Як то?
— Скільки ви берете за дівку-бранку па работорговольному ринку?
— Достойний! — щиро дивується Несторій. — То ж за Дівку, а сс' за кііязівиїї.
— Я те пам'ятаю. І все ж десять тисяч! Се ж по жарти. Тивер персоунала в тринапи і виснажливій січі, її он сплюндровано. Чи епархові не відомо, як порожнів в такі часи княжа скітниця?
Навікулярій підозріло-недовірливо і разом з тим видимо розчаровано кривить уста. Було таке враження, що не лише дивується княжичевій торгівлі, — охолонув до нього.
— Княжий син забуває, — вирік нарешті те, що було написано на його виду, — забуває, кажу, що я не торгуватись приїхав, — передав волю того, що торгує, і занадто високо стоїть наді мною, аби без нього можна було щось переінакшити.
Мовлено неголосно, ніби ж і не велеречиво, а сказано он як багато. Візьме, обернеться зараз та й піде. І що тоді діятиме він, Богдаико, та й вітець його, коли піде, а там і пустить лодію за течією дністровою? Правитимуться в Томи і торгуватимуться в Томах? А як правитимуться і що виторгують, коли Злата і Милана таки в ромейських руках?
— Епарх був певен, що домовиться з князем Тивері, — мислив уголос ромей, далебі, помітивши Богданкове сум'яття. — Казав, коли це станеться, вони й надалі можуть бути добрими сусідами і содругами. Хай княжич знає: усі ми і епарх також вельми опечалені появою обрів у Скіфії, не є з ними содругами зараз, далі не будемо і поготів.
— То, може, гість із ромеїв і посланець епарха заждетаки князя Болота? Діло, гадаю, варте того.
— Якийсь час побуду в Черпі, одначе не довше, як спродаю товар, придбаю те, що хотів би придбати в Тивері.
— От і добре. Князь ось-ось має бути. А буде князь, гадаю, домовимося до чогось.