Ще помовчав, роздумуючи а чи сподіваючись почути чийсь голос, і вже потім сказав:
— Жду вас звитяжцями, содруги мої, і кличу Небо в поміч вам.
XXIV
Правдиво кажучи, в Апсиха могло б бути більше нарікань на Ясноликого, аніж в Ателя. Бо не розжирілому на овечих курдюках Ателю, йому, молодому й спритному терханові, слід було б іти в Фракію й чинити там те, що велено чинити Ателеві. Ба, не удостоївся такої честі, в інший кінець має йти й гуляти по-іншому. Ну, та обійдеться. То тільки спершу ворухнувся було черв'як жалю чи прикрості. Апсих тому й ходить у Баянових обранцях, що багато чим, коли не всім, схожий на Баяна. Одне, знає: оскільки Ясноликий велить діяти так, значить, так треба, а друге, розкинув по тій першій миті мислями і впевнився: там теж буде що і буде в кого брати. Склавини он як часто гостюють у ромеїв, е там і комоні, і тучні стада худоби, є й паволока, соліди по закамарках. А він уміє витрушувати із смертних зізнання, від нього не приховають аніяких скарбів.
Як тільки Апсих перейшов Тису й угледів перед собою перші склавипські поселення, одразу й дав знати, хто йде. Запалали халупи, завалували пси, ревла кинута напризволяще чи підібрана вже чужинцями й гнана силоміць худоба. Волали про иоміч і люди, надто ті з них, що спіймались на аркан і не могли втямити з несподіванки, що то за страхіття, звідки воно впало на їхні голови.
Та ба, що далі проникав Баянів улюбленець у землю їхню, то відчутніше остуджувалося серце: йому ніхто не ставав на путі з мечем чи сулицею, одначе й по оседках склавинських не було вже ані самих склавинів, ані їхніх скарбів. Ховалися по плавнях, втікали до лісу, а може, й у гори. Ті, що ближче були до них, напевне, в гори, бо як не рискали його вої, де не шукали, відшукати не могли. Худоба траплялася ще вряди-годи (і отарами, і поодинці), з склавинів же хіба що старе луб'я, ті, хто не годен був утікати чи не мав до того охоти.
— Де люд ваш? — питались ошкірено.
— Утік, молодче.
— Куди?
— Звідки мені знати? Сіли, хто міг сісти, на комоней та й подалися, а куди, спитай у вітру, може, він знає.
Що візьмеш з такого? Спершу гнівались і били до смерті нагаями, далі й гніватись уже не могли. Єдине, що лишалося, — сподіватися: так довго тривати не може, десь та настигнуть втікачів. А настигали лише стада корів, отари овець, — те, що не могло прискорити ходу і йти купно з комопними склавинами.
— Негайно перетніть їм путі, — повелів терханам. — Виділіть сотні вииідпиків на бистроногих комопях, хай вийдуть прискорено до самих гір і відріжуть від них усіх склавиїїів, іцо по встигли сховатися в горах.
Терхаші угледіли в тім неабияку мудрість свого привідці і поспішили зробити ііого повеління ділом.
— Будьте обачні, — казали сотенним. — Скачіть бистро, одначе так, щоб менше вас виділи. Хай це буде для склавинів несподіванкою, коли зблизяться з горами. Ваша мета — посіяти страх і примусити склавинів полишити все, що ведуть і несуть із собою.
Та ба, несподіванка упала на голови обрів. Ті, що повернулися перегодом, повідали: ви'іти вопи вийшли до гір і путі склавипам, що гіраиилися туди, перекрили, та ненадовго. lie лише вони, авари, були обачні й правилися спритно, склавипп теж не дрімали. Вистежили їх, влучили зручну пагоду — тоді, як перепочивали, дожидаючись втікачів, та й накрили сонних, а вже з сонпими упорались блискаЕичію. Jhiiuc ткм, що прибули оце сказати про біду, й пощастило вислизнути з обіймів видимої смерті.
Апсих лютував: це його, доблесного і паіікмітливішого з усіх кмітливих, обвели довкола пальця? Коли ж підійшов до гір та впевнився: ніяких заслонів немає там, і зовсім занепав духом. Як же бути далі? У горах він і поготів не відшукає втікачів. А його турми відшукають і, чого доброго, переріжуть одну по одній. В усякім разі, з гір він товару склавипського не прижене і скарбів теж не винесе. Лишається одне: стати табором і рискати сірим вовком по долині, вишукувати тих, що поховалися. Не всі ж вони встигли відійти у гори. Заприсягайся може, не всі.
Зате до Ателя Небо було щедрим. Уже перша зустріч із склавинами не вимагала великих потуг, а принесла більше, ніж можна було сподіватися. Турми налетіли на тих, що супроводжували полон, мовби круки на здобич, і в змиг ока затопили їх своєю силою. Коли ж стих їхпій галас і вгомонилась круговерть, що її іменують січею, Атель і всі, хто був з Ателем, не втримались, аби не піднести очі до Неба і не воздати належне Небу: ті, що були нещодавно володарями скарбів і лежали тепер повержені, лишили на фракійських долах обоз у кілька сот начинених добром і старанно прикритих веретами возів, табуни об'їжджених комоней, череди корів і отари овець, що, либонь, не підлягали й обчисленню. А ще був люд ромейський — той, що його взяли на меч і сулицю в січах, і той, що нахапали по городах і селищах.
— Авари! — волали найбільш розчулені. — Небо з нами! Небо за нас!
"А так, — гадав собі, чуючи ті волання, хакан-бег Атель. — Воно відтоді з нами, відколи послало нам ясноликого і дальцозорого привідцю — Баяна".
Лічити те, що взяли ратною силою в склавинів, не було потреби. Була потреба приберегти його, аби не розхапали жадаючі поживитися першою поживою турми.
— З склавинів лишився хтось живий?
— Ані одного, привідцю.
— Знайдіть такого, котрий знає, що лежить на возах, серед звільнених ромеїв.
Його недовго шукали — сам назвався. І з речницеюроз'ясненням не забаривсь.
— Це паволока із гінекеї города нашого, — ходив між возів і показував. — Це те, що нахапали таті по людських оселях. А цс вина з погребів епарха, :з припасів монастирських, цс яства всякі, а це ось золото з церков, соліди з скітниці, дорогоцінності людські.
У всякого привідці є свої, найбільш надійні люди, а п стратига, епарха — когорти, турші. Булп вопи і в Ателя.
— Сумбате! — покликав першого з них. — Бери все це під свою надійну руку. Те, що наложить воям, я віддам зараз воям. Все іпше ти і твоя турма має доправити цілим і неушкодженим у стольне наше стійбище іі передати каганові.
— Достойний! — переполохався і став благати терхап. — Бої мої, як нічиї інші, прагнуть січі. їм погуляти хочеться. Нехай хтось інший візьме на себе цю повинність.