— Візьмете з нього присягу, — сказав своїм нарочитим, — на вірність новому імператорові. Аби вона була надійною, заново укладете з ним ряд — точнісінько такий, який укладав він з Юстином Другим.
— Буде зроблено, достойний.
— А вже як візьмете присягу, нагадаєте йому, що тільки каліки-перехожі живляться дармовим хлібом. Коли вже взяв на себе повинність бути нашим найманцем, хай відшукає нагоду і вдарить на склавипів. Ті варвари геть знахабніли. Є вірні звіди: зітову готують вторгнення у наші землі. Каган має упередити ііого своїм вторгненням у землі склавипів.
Хтось із сенаторів зважився зауважити:
— Цей мудрий твій рішенець, василевсо, достойний пайлильпішої упаги і найщиріпіих старань. Склавппів, подейкують, збирається велика сила, до ста тисяч. Коли авари не перетнуть ш путь, нам несолодко буде, навіть за Довгою стіною. Чи не заохотити тих наших соузників ще однією посулою?
— А саме?
— Сплатім чи пообіцяймо сплатити субсидії, коли підуть у Склавипію,за рік наперед.
— Ні, цього не слід робити. Хіба не бачите, авари й без того розперізуються, і розперізуються до краю. Ттттне вчинимо. В нокіііного імператора, чув я, було сольство від турецького падишаха Турксапфа.
— А так, було.
— І що привело його до пас?
— Турки висловлювали своє крайнє невдоволення з того, що імперія прихистила в себе аварів, їхніх конюхів, котрі будучи підкорені падишахом, втекли від повинностей, покладених на них волею звитяжців. А ще похвалялися: коли імперія не витурить їх за обводи своєї землі, він, Турксанф, дістане їх і при Дунаї. Так і сказав: "Авари не птахи, щоб, ширяючи в аері, уникнути турецьких мечів; вони й не риби, щоб пірнути і щезнути в морській безодні. Вони по землі ходять. Тільки-но розправлюсь з ефталітами, доберусь і до аварів",
— Ось цю речпицю його й переповісте слово в слово Баяну. А ще таке скажете: "Імперія залишиться вірною соузницькій угоді, коли соуз наш справді буде міцний". Більше нічого не кажіть, все інше сам має зрозуміти.
Він і зрозумів, певно. А може, всього лиш радий був, що йому нагадали про склавинів — хто відає. В усякім разі, не довго раздумував, як бути. Покликав слів, очолюваних уже Таргітом, і сказав склавинам устами підданих своїх:
"Скоріться нам по добрій волі і платіть данину. Якщо ж ослухаєтесь, прийдемо і візьмемо силою набагато більше".
У склавипів, що сиділи на нижньому Дунаї, старшим серед князів був тоді Лаврит, муж в літах уже, а проте й він розсміявся, вислухавши аварів.
— Ваш каган не повідав часом, з якої ж се речі?
— Казали вже: з тої, що маємо силу, котра примусить платити.
Лаврит спохмурнів і рвійно звівся.
— Скажіть своєму привідці, — наважився виповісти те, що виповіли аварам свого часу аііти, — скажіть йому, пай розглянеться ліпше та побачить, чи народилася і чи зігрівається сонячним промінням людина, котра підкорила б собі нашу силу. Не хтось папіим, ми звикли володіти чужим. В цьому певні, доки на світі є боролитца і є мечі. А тепер ідіть нріч, ми не бажаємо говорити з такими.
І знову сли падали Баянові в ноги й кликали до помсти за образу імені і честі, одначе Баян не підняв того літа свої турми і це попів ііа склаииши. Хліуриися, слухаючії слів, ціпив, лютуючи, зуби, а проте не звівся і пе показав мечом у той бік, де склавини. На щось сподівався ще, чогось ждав. І діждався: наступного передліття слов'яни зібрали ополчення й повели через Дунаіі, у аемлі Візантійської імперії. Повели таку тьму і наробили у Фракії, а потім і в Грецькій землі такого переполоху, що імператор змушений був кидати супроти них усе, що міг кинути, не забув і про соузницькі обов'язки найнятих на це діло аварів.
"Імперія ось уже скільки літ підряд, — нагадував Баянові через нарочитих своїх, — справно платить тобі, кагане, і твоїм родам допоміжні соліди. Взамін же пе мала досі нічого. Нині настав час для твоїх турм, для всіх родів і воїв аварських показати, на що вони спроможні і наскільки вірні обітниці своїй. Слов'яни з нижнього Дунаю, з долів та підгір'я, що при Дунаї, вторгнулися в наші землі стотисячною раттю, сплюндрували, чинячи побори, Фракію, дісталися вже й до грецьких полісів. Повеліваємо: кинути — і негайно — всі свої турми на слов'ян і порятувати від видимої згуби громадян наших у префектурі Схід. Склавини не сподіваються удару в спину, для них мечі сородичів твоїх стануть божою карою за безбожні їхні діла".
Баян співчував людові ромейському і гаряче обіцяв нарочитим: піде на склавинів і покарає склавинів. Не казав тільки, що завчасу вже, не знімаючи меча, почуває себе увінчаним лаврами звитяжцем. Бо таки певен: ліпшої нагоди поквитатися і з ромеями, і з склавинами сподіватись годі. За сим разом не кривитиме навіть душею. Імператор повеліває, аби прийшов у його землю і поквитався з склавипами, склавини напросилися своєю зухвалістю на достойний Їхньої зухвалості сквит. Небом заприсягтися може: ліпшого не вигадаєш. І погуляє вдоволь, і здобич матиме таку, якої ніколи ще не мав. Земля Склавинська ніким — і доволі давно — не була плюндрована, прийде й забере там усе, що є нині незахищене, і в Фракію, напереріз склавинам, що повертаються з нахапаним, піде, не прогадає. Одне, імператорові догодить, друге, склавинам пустить крівцю, аби не почували себе так високо, третє, себе не зобидить — забере все, що можна забрати в безпечних на зворотній путі звитяжців.
Рада була коротшою з усіх коротких. — Ти, Ателю, бери тридцять турм і йди у Фракійську землю. Ти, Апсиху, підеш до склавинів, що на нижнім Дунаї, по підгір'ю. Теж пізигопі тридцять турм. З усіма іншими, покликаними боронити супокій родів, залишусь я.
Апсих, як завжди, сприйняв повеління Ясноликого супокійии. Сказав піти, то й піде, що робити в тій землі, коли прийде, теж знає. А Атель дивився на кагана і благальне, і нерозуміюче, і перепуджено водночас.
— Достойний! їх же сто тисяч, склавинів. Що я вдію з ними з своїми тридцятьма?
— Гадаєш, вони будуть при купі?
— Так не гадаю, і все ж...
— Нападатимеш лише на тих, що повертатимуться з полоном. А для цього і тридцяти турм вистачить. До речі, — застеріг, помовчавши, — полон не витинай, прав у наші володіння, якусь частину передай ромеям, хай імператор бачить і знає: ми вірні його повелінню. Усе ж, що візьмеш у склавинів яко трофей, — комоней, худобу, паволоку, золото — супроводжуй під надійною охороною в моє стійбище. Сам у ромеїв нічого не бери, крім яств для воїв і фуражу для комоней. З нас, гадаю, доста буде й того, що візьмуть у них склавини. Похід трубіть сьогодні ж.